Вже самі номінанти на цьогорічну «Золоту дзиґу» були унікальні – ледь не найсильніші за всі попередні роки існування премії. Тому на врученні особливої інтриги не було, бо всі й так розуміли, що лауреатом в центральній номінації, «найкращий фільм року», буде беззаперечно гарне кіно – чи «Атлантида» Валентина Васяновича, чи «Погані дороги» Наталії Ворожбит. Обидва ці фільмі виправдовували загалом існування сучасного українського кіно, відпускаючи гріхи створення «Скаженого весілля», «Відданої», «Пекельної хоругви» та інших, їм подібних стрічок, де фальш ділить кадр навпіл з непрофесіоналізмом. Втім, коли перше місце лише одне, в силу вступають закони традицій, і новачки поступаються дорогою атлантам.

Ні, справедливість таким чином не була зневажена – суперечка між фільмом Васяновича і Ворожбит точилася винятково кінематографічна. Навіть не суперечка, а повноцінна розмова, просто на підвищених тонах, і не монолог, а діалог двох авторів на одну й ту саму тему, про один і той самий час, територію та людей. Це епохальний діалог для українського кіно – українського суспільства, і ми, як глядачі, лише виграли, спостерігаючи за ним, слухаючи його, переймаючись ним. Ці два фільми ніби доповнювали один одного, тим повнішою – ширшою і глибшою – виглядає картина російсько-української війни, що 8-й рік триває, що далі, ледь не щоденно, калічить українців. Картина страшна в реальності, але честь і хвала творцям фільмів, обом великим творчим командам, які змогли художніми методами відтворити цей жах на знімальному майданчику й адекватно його зафільмувати. Тут справді точнішою, зграбнішою, більш цільною, виявилася візуалізаційна робота Васяновича, і як режисера, і як оператора, тому «Золоті дзиґи» правильно були віддані йому . В той самий час, як загалом сценарій і кожне слово в ньому вражали у Ворожбит, вражали мовною органікою, сенсовним багатством і психологічною сміливістю, бо слова летіли, мов кулі, а ситуації били кулаками. І це не можна було не відзначити «... дзиґою».

Фактично перепасовуючись меседжами і створеними образами, обидва фільми так само, в пас, отримували призи: «Атлантида» за «найкращу роботу художника-постановника» (Владлен Одуденко) і «найкращий монтаж» (Валентин Васянович), «Погані дороги» – за «найкращу чоловічу роль другого плану» (Ігор Колтовський) і «найкращу жіночу роль другого плану» (Оксана Вороніна), «Атлантида» – за «найкращі візуальні ефекти» (Олексій Москаленко) і «найкращий фільм року», «Погані дороги» – за «найкращу чоловічу роль» (Юрій Кулініч) і «відкриття року» (Наталя Ворожбит). Так само, як зараз, пліч-о-пліч, вони йшли один-за-одним від початку свого створення, бо «Атлантида» прем’єрно презентувалася на Венеційському кінофестивалі 2019 року, вперше в історії України здобувши там приз в програмі «Горизонти», а через рік після цього у Венеції показали і «... дороги», вже в іншій програмі, «Двотижневик режисерів».

Конкурентів у драматургійній, кінематографічній якості у цих двох фільмів не було. Була лише тематична та ідейна допомога від документалістики, фільму «Земля блакитна, наче апельсин» Ірини Цілик, заслужено в своїй категорії премійованій як найкраща.

Єдиний сум, який був – фільм «Черкаси», похований в тіні своїх, на пункт вищих колег. На жаль, не в той час його висунули. Не вийшовши восени-взимку 2019 тому, він не потрапив на «... дзиґу» 20-го року, коли міг би протистояти «Моїм думкам тихим» і «Додому». Потім його прокат потрапив на початок першого карантину. А зараз він мав поруч «Атлантиду» і «Погані дороги»... Тому – лише приз за чудову музику Антона Байбакова.

Ще один недооцінений фільм, чия жанровість, як козирний туз, не зіграла через повсюдну присутність Джокерів – «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва. Позбавлене прикладів пригодницьких екшнів українське кіно, тепер його отримало, і про це треба було б кричати на всіх перехрестях, віддавати шану, гроші і призи, але ні – і головні минулорічні премії кінокритиків, і теперішні премії Кіноакадемії були віддані іншим, і не даремно, бо жанровість оцінюють глядачі, для глядачів вона є, мов вода для землі, і прокат – ось поле слави подібного кіно. Але передноворічний прокат «... кріпаків» був затьмарений ковідним страхом укаїнців, повністю нівелюючи будь-які кінематографічні звитяги фільмів. «Найкращий грим» на «Золотій дзизі» – все, що змогла отримати безпрецедентна робота, до речі, продюсована снайпером у виборі цілей Юрієм Мінзяновим.

Був проігнорований кіноакадеміками і короткометражний фільм, продюсований Мінзяновим, «Схрон» Оксани Войтенко. А отримав в цій категорії фільм «Бульмастиф» Анастасії Буковської. Прикметно, що саме на цю стрічку Мінзянов особливо сварився минулого року, а вона цього року отримала премію, названу його іменем... Гримаси долі.

Таких історій-з-подвійним-дном на «... дзизі» траплялося чимало. Наприклад, з приємних – це преміювання повнометражного анімаційного фільму «Віктор_робот» за пісню гурту Dakh Daughters «Пола-ла-ла», текст до якої писала режисерка і сценаристка Марися Нікітюк. Або преміювання короткометражного (музичного) мультика «Історія України з 5 хвилин» Сашка Даниленка на пісню і слова ТНМК, де вкрай символічно, особливо зараз, звучать слова «Слава Україні! Героям слава», зважаючи на нещодавній бздур УЄФА з вимогою забрати «героям слава» з офіційної форми футбольної збірної України. А от премія за «найкращий звук» фільму «В. Сільвестров» була присуджена Борису Петеру вже посмертно (як і Оксані Вороніній за роль у «Поганих дорогах»).

Переплетіння різних історій на церемонії вручення «Золотої дзиґи» ні чим не відмінне від переплетіння історій у фільмах або серед їх чисельних творців – всі ми люди. Деякі історії сумні, деякі скандальні, про деякі краще змовчати, щоб скандал не стався, а деякі навпаки, оприлюднювати, як ситуацію навколо експертної комісії Держкіно чи наглядової ради УКФ, аби не сталася узурпація влади. Одне можна сказати точно – за межами всіх людських історій – цьогорічна Церемонія вручення нагород П'ятої національної кінопремії «Золота дзиґа» Української кіноакадемії відзначила унікальні фільм, які ввійдуть в історію країни на правах не тільки лауреатів, а документів часу, просто перелицьованих у форму кіно, форму, ймовірно, важливішу, бо вона породжує в подальшому рефлексію, комплекс думок і переживань, власне, формуючих з людини людину.

І це під час юридично не припиненої пандемії ми маємо такі фільми...