«Ворожка» — одна з весняних прем'єр каналу СТБ. Автори подають цей 16-серійний детектив найперше як історію про кохання та добро. А уважні глядачі побачать у ньому чергову спробу експерименту із жанрами та форматами.

Згаданий серіал здебільшого відповідає основним тенденціям українського телесеріального виробництва. Відмовившись від російського продукту, виробники на початках не могли відмовитися від залучення російських акторів. А також від російської мови сценаріїв. Зараз чимдалі частіше залучають своїх, майже на сто відсотків. Проте російська мова все одно домінує, причому або автори, або редактори чудово володіють не так званим украинским русским, а справді питомо російською мовою, із характерними для її автентичних носіїв словами та зворотами.

Аналізувати мову та проводити аматорську експертизу тут і тепер немає сенсу. Сама по собі російська мова злочином не є, як і її вживання. Проте є підозра, що правильна, більше звична для російського вуха мова, потрібна для того, щоб у якийсь спосіб продавати серіальний продукт на російський ринок. Що, власне, час від часу й робиться. А населені пункти без назви й особливих прикмет, де розгортаються події, «грають» типове місто N або взагалі російську столицю. Подобається це комусь чи ні, та бізнес виглядає саме так.

Але з «Ворожкою» (прем’єра в ефірі 29 березня), схоже, справи відбуваються інакше. Почати з того, що дія відбувається в Києві, столиці України. Герої називають, а камера показує питомо київські локації, звучать назви київських вулиць та українських міст. Не знаю, з чим це пов’язано. Хочеться вірити, що хтось із виробників дослухався до думки моєї та інших авторів «Детектора медіа» й почав зважати на те, що Київ у серіалах українського виробництва треба називати Києвом. Коли так, питання в іншому: чому не піти далі й не робити повністю україномовний продукт? Тим більше, що задіяні у «Ворожці» актори чудово і природно володіють нею. Зокрема, Леся Самаєва, Олександр Пожарський, Григорій Бакланов та Віктор Жданов. Двоє останніх — правдиві зірки серіалу «Спіймати Кайдаша», а Самаєва, Пожарський та Бакланов ще й були партнерами по «Пекельній хоругві», одному з хітів минулорічного, ще доковідного українського кінопрокату.

Якщо серіал, дія якого розгортається не в «типовому російському містечку», а в локалізованому Києві, продати в Росію навряд чи вдасться, чому би справді не використати мовний потенціал україномовних акторів? Тим більше коли йдеться про питомо українську тематику. Адже всілякі екстрасенси впевнено тримають лідерство серед симпатій вітчизняного глядача. Загалом же перейматися містичними історіями — складова нашого менталітету. Це визначив у своєму дослідженні «Український менталітет» психолог та практикуючий лікар-психіатр Олександр Стражний.

Головна героїня серіалу — молода жінка з української провінції Катя (Ірина Авдєєнко). Вона має дар, який сама вважає відхиленням, а мені як глядачеві визначити складно. Справа в тому, що Катя — не зовсім ворожка, як її назвали автори. Точніше, зовсім не ворожка. Лексичне значення слова «ворожка» — та, хто вгадує майбутнє чи минуле за якимись прикметами, предметами чи ворожачи на картах. Наша ж героїня карт до рук не бере, тим більше не ворожить на кавовій гущі. Вона інтуїтивно відчуває біду, та не може їй запобігти. Але може, наприклад, знайти вбивцю. Так Катя починає служити в карному розшуку.

Чудово розумію всі умовності історій, створених для кіно й телебачення. Справді, до реального життя майже всі вони не мають жодного стосунку. Щоразу глядачам розповідають казку різної довжини. І все одно Катю аж надто швидко зарахували на поліцейську службу. Причому її посаду, штатну одиницю, особисто мені зрозуміти складно. Може, варто було лишити героїню незалежною. Тим більше, що в самої Каті раз по раз зринають думки піти з поліції. Молода жінка не впевнена, що займається тим, чим хоче, й тут прописаний її внутрішній конфлікт, боротьба із собою та власними демонами, спроба зрозуміти, на благо чи на зло їй даний природою дивний дар.

Зовнішній конфлікт очевидний та передбачуваний уже з першої серії. Катя стає яблуком розбрату між начальником відділу Супруном (Антон Батирєв) та експерткою Вікторією (Анастасія Цимбалару). Остання — така собі жінка-вамп, таких персонажів ще іменують  стервами. Щойно ця героїня з’явилася в кадрі та історії, стає ясно: її не любить мама Супруна, а Катю, навпаки, полюбить із першого погляду. Вікторія з тих героїнь, стосунки з якими можна назвати токсичними. Вони із Супруном явно не пара, тож їхній розрив є сюжетною горизонталлю. Посваритися з такою дуже легко, й дивує, як хороший поліцейський взагалі з нею живе.

Головна ж героїня — швидше один із варіантів Попелюшки. Вона знаходить собі впливових друзів та покровителів легким порухом руки. Її проблеми, найперше житлові, вирішуються просто й швидко. Каті купують хорошу квартиру в новобудові. Її беруть під захист бізнесмени, один навіть закохується, хоча його вважають бабієм. А Катя ще думає, їхати з ним до Парижа чи не їхати. Так і чекаєш, коли проб’є годинник і золота карета перетвориться на гарбуз. Але ні, казка на те й казка, аби для хороших людей був хороший кінець, а поганих було покарано. Тут експериментів жодних.

Автори «Ворожки» більше все ж таки експериментують із жанрами та форматами. В одну історію складені детектив з елементами мелодрами, які чимдалі більше витісняють детективну складову, плюс додається містичне навантаження. Без містики це була б одна з багатьох історій, проте власне містика й дещо знижує сюжетну напругу. Складається враження, що самі поліцейські нічого не вміють і нічого не роблять, чекаючи підказок Катерини. А вона, своєю чергою, не завжди правильно трактує свої видіння й знаки.

Тому розслідування всякого нового злочину виводить сищиків із території звичного та зрозумілого процедуралу на територію, де треба трактувати знаки, які сама героїня до пуття не може зрозуміти й пояснити. Загадка детективна перетворюється на загадку містичну. Це не нарікання чи претензія. Просто подібний прийом позбавляє авторів потреби довго пояснювати глядачам причинно-наслідкові зв’язки того, що відбувається на телеекрані. Злочин стався, бо стався. А розкрили його, бо Катя підказала, як правильно. Історія створена так, аби все відбувалося саме по собі і глядачі нічим себе не морочили, зосередившись більше на любовних лініях. Зрештою, кохання таке саме ірраціональне, як і містика.

Фото: stb.ua