Сміття як серійний убивця

Сміття як серійний убивця

22 Березня 2021
4053
22 Березня 2021
19:05

Сміття як серійний убивця

4053
Фільм «Поховані сміттям» від Громадського я б сприймав найперше як фільм-попередження.
Сміття як серійний убивця
Сміття як серійний убивця

«Це місце непридатне для життя», – написала на своїй сторінці в Facebook журналістка Леся Москаленко. Хто читає її сторінку, знає, про що мова. «Росте і смердить сміттєвий полігон у Підгірцях, куди Київ звозить відходи. І ростиме, бо це – бізнес. Та ще і нескінченні, десятками мільйонів гривень вливання з бюджету міста. Сміття – це таки золото за певних обставин». Пані Москаленко давно, системно й, на жаль, без очевидного успіху б`є на сполох, розказуючи й показуючи, як люди засмічують Київщину. Саме так, люди, мешканці містечок і сіл – своєю байдужістю. Бо «все це відбувається за мовчазної згоди людей, які тут живуть. Їх не цікавить кочегарка і смітник під хатою. І що природи вже майже не лишилося і ніякої туристичної чи рекреаційної зони тут не буде. Їх цікавить, чому на 5 грн подорожчала маршрутка і коли посадять Порошенка».

Цитований допис Леся Москаленко зробила 19 березня. Цікавий збіг: у той самий день на YouTube відбулася прем`єра документального фільму Мар`яни П`єцух «Поховані сміттям» – стрічка є продуктом власного виробництва «Громадського». Станом на тепер вона зібрала без малого 60 тисяч переглядів, і варта більшої увагу. Адже це перший – принаймні, на моїй пам`яті, – повноформатний фільм про проблеми утилізації сміття в Україні.

А інформаційному приводу для створення «Похованих сміттям» незабаром виповниться п`ять років. У травні 2016-того, за три місяці до 25-тої річниці нашої державної Незалежності, горіло Грибовицьке сміттєзвалище на Львівщині, воно ж – чи не найбільше в нашій країні. Принаймні, так говориться в фільмі, хоча я не міряв розміри інших сміттєзвалищ.

Відтак згадана документальна стрічка журналістки П`єцух прямо перегукується з дописом журналістки Москаленко, а також із низкою інших, не названих тут дописів. Усі ці спостереження вкупі приводять до сумного висновку: найбільше звалище сміття в Україні – власне її, читай – наша з вами територія. А поховані сміттям не лише троє пожежних, котрі загинули під час ліквідації в Грибовичах і яким присв`ячено основну частину фільму – всі ми. Гори звалищ, особливо – згадані авторами 30 тисяч стихійних (підозрюю – їх більше)  уже роблять наші міста й села погано придатними для нормального життя. Хоча – і в цьому прикрий парадокс ситуації, – наші люди здебільшого не просто готові жити в тотальному смітнику, а ще й самі збільшують засмічену територію.

Серед авторів «Похованих сміттям» – Надія Парфан, відома, без перебільшення, блискучим документальним фільмом «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Він – не так про профспілковий народний хор, як про повільну й невблаганну руйнацію певної системи, з якої йдуть старші люди й куди не йдуть люди молоді. Аварія на Грибовицькому звалищі та людські жертви внаслідок її – тотожна тема, той самий контекст. Гігантський сміттєвий полігон, закладений у 1950-тих, виріс на 60 метрів та зовсім не знав модернізації. Так само, як будь-яке успадковане від СРСР комунальне підприємство. Саме від їхньої роботи залежить наше з вами комфортне повсякдення – і саме ця сфера державних послуг руйнується, знищує сама себе й ховає під собою людей.

У цьому контексті згадується розкручена у радянські часи повість донбаського шахтаря Владислава Титова «Всім смертям назло». Вона автобіографічна. В основу покладено, як вважається, подвиг автора: 1960-того року він, гірничий майстер, спустився в шахту і побачив порушення правил техніки безпеки. Оголені дроти валялися в воді. Титов вирішив виправити ситуацію. Результат – лишився без обох рук. Його твір, що побачив світ сімома роками пізніше, пропаганда подавала як повість, написану затиснутим у зубах олівцем. Далі – переклад на 22 мови, загальний тираж понад 6 мільйонів примірників лише російською. Але по суті твір є фіксацією безвідповідальності тих, від кого залежить безпека праці. З радянського нехлюйства вправно зробили радянську ж звитягу.

Подвиг Титова свого часу був такою ж трагедією, як нині – загибель трьох пожежних у Грибовичах. Ризикувати собою за нормальних умов не треба. Звалище відпрацювало свій термін, але через відсутність альтернативи його далі експлуатували. Вдови завалених сміттєвою горою чоловіків наголошують на двох речах: пожежні виконували свій обов`язок, чого не скажеш про тих, чия робота вимагала дбати про безпеку власне звалища.

Автори «Похованих сміттям» часом навіть трошки зловживають, раз по раз акцентуючи на горі трьох жінок, прив`язаності батьків до дітей, зокрема – залишаючи їхні крупні плани. А початок стрічки – коли маленька дівчинка цілує портрет тата на цвинтарному пам`ятнику, ставить подачу матеріалу на межу етичності. Маю на увазі використання в кадрі дітей задля максимального посилення емоційної складової. Після цього в мене були підставові побоювання, що ближче до фіналу в трагедії цих сиріт прямо чи непрямо звинуватять тодішнього президента Петра Порошенка. Адже саме його, свого тодішнього політичного опонента, досі винуватить у цьому чинний мер Львова Андрій Садовий. До честі авторів, обійшлося: пан міський голова згадав про навмисний підпал, на тому в кадрі все.

Стрічка зосереджена на людській трагедії, якої могло не статися, й на покаранні за недбалість, якого досі не відбулося попри тривалу судову тяганину. За кадром же лишається не менш важливе та глобальне: з того часу львівське сміття перетворилося на всеукраїнську проблему та медійний мем. Насправді «пригоди львівського сміття» – це не смішно. Загибель людей, які були коханими чоловіками, батьками, друзями й громадянами – трагедія, яку нема з чим порівняти. Проте вона нікого з відповідальних осіб не зробила кращими й не витверезила бодай частину суспільства.

Адже коли на Львівщині нема, куди викидати сміття – ним завалюють інші регіони. Коли в тих регіонах на чуже сміття полюють, а свого не помічають – це передумова для екологічних та навіть техногенних катастроф. Що потягне за собою не одне людське життя. Тож «Поховані сміттям» я б сприймав найперше як фільм-попередження. З якого дуже бажано зробити висновки. Принагідно ставлю під сумнів відомий слоган «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять». Смітять усюди, людина своєю життєдіяльністю продукує тони відходів. І не всякий прибиратиме за собою, передусім – в Україні, де такої культури ще нема. Тож або прибирати за іншими й утилізувати правильно, або готуватися до нових жертв.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4053
Читайте також
24.04.2021 11:00
Андрій Кокотюха
«Детектор медіа»
4 839
17.03.2021 08:57
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
5 356
13.01.2021 12:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
10 995
04.01.2021 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
4 298
28.12.2020 13:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
9 140
16.12.2020 13:30
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
5 048
03.12.2020 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
6 749
25.11.2020 09:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
3 429
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду