12:00
Четвер, 21 Січня 2021

Коротка історія львівської комедії

2 092
Наскрізною лінією книжки Станіслава Цалика та Олега Чорного «Тільки у Львові: Тонько, Щепко і всі-всі-всі» став феномен не так польської, як суто львівської, локальної культури часів Польської Республіки.
Коротка історія львівської комедії
Коротка історія львівської комедії

Два роки тому в прокат вийшла українська комедія «Шляхетні волоцюги». Кінокритик Ігор Грабович оцінив її не дуже високо та назвав гібридною. Тобто такою, що відтворює питомо український матеріал за шаблонами російських радянських комедій. Визначивши стрічку «вульгарним видовищем», пан Грабович при цьому все ж згадав один із її контекстів — польський: за основу «Шляхетних волоцюг» взята музична комедія Міхала Вашинського «Волоцюги», прем’єра якої відбулася в квітні 1939 року. Про цю польську комедію та її українську наступницю, про те, що передувало її появі та чим усе скінчилося, можна прочитати в книжці Станіслава Цалика та Олега Чорного «Тільки у Львові: Тонько, Щепко і всі-всі-всі».

Видавничий проєкт відбувся за ініціативою «Львівського радіо» та підтриманий кількома структурами, серед яких — Польський інститут у Києві. Ця інформація дуже важлива, оскільки заводить українців, зацікавлених історією кіно та медіа, на польську територію. Радіо «Львів», котре почало мовити від 1930 року й детальну історію якого автори переривають у 1939-му, із початком Другої світової війни та радянської окупації, було передусім польським радіо. Хоча й мало окремі програми для різних верств населення Польської Республіки, в тому числі україномовного. Підтримуючи випуск книжки про радіо «Львів» і розважальний контент 1930-х у Львові, сучасні поляки дбають про власну культурну спадщину та популяризують її різними формами, методами і способами.

Автори книжки або не помічають проблему, або делікатно її обходять, зосередившись на інформативній, доволі цікавій та пізнавальній частині. Між тим проблема існує, і вона — в самовизначенні. Львів — це Україна. Отже, інформаційний та культурний продукт, вироблений у Львові, — український. Проте оповідь ведеться про часи, коли Львів, як і частина Західної України, входила до складу іншої держави. Тобто місто було польським, влада сиділа у Варшаві, оригінальною мовою творів була польська — бо іншою й бути не могла. Коли так, радійні ревю та художні фільми, створені у Львові в той період, були і є польськими. Отже, популяризується польська інформаційна та культурна спадщина.

Бачите, як складно українцям визначатися з власним недалеким минулим. Але як під час читання книжки «Тільки у Львові», так і загалом під час обговорення зі львів’янами цієї спадщини, помічаєш одну цікаву річ. Польська присутність сприймається не так агресивно, як російсько-радянська.

«Західняки» дуже добре знають про утиски етнічних українців, котрі мали місце в 1930-ті роки. Вони породили бойові групи та збройні акції, про що нагадав минулого року не надто вдалий фільм «Екс». Із акцій виростали згодом провідники ОУН, учасники яких воювали в УПА. Тогочасна польська влада відповідала репресіями, концтабором у Березі-Картузький, смертними вироками. Тим не менше, двадцятиріччя під Польщею (1919–1939) на Західній Україні загалом та у Львові зокрема сприймаються та оцінюються ледве не «золотим періодом». Й за тими часами в регіоні щиро ностальгують. Так само, як має місце ностальгія за Австро-Угорською імперією, хоча під час австрійського панування українці теж не були господарями на своїй землі.

Отже, панове Цалик та Чорний пропонують всім утаємниченим цікаву подорож до Львова 1930-х, а самим львів’янам дають можливість трошки поностальгувати. Крім того, наскрізною лінією своєї оповіді вони зробили феномен не так польської, як суто львівської, локальної культури. Радійні шоу, з яких потім виросли естрадні номери та популярні музичні комедії, мають в основі автентичний фольклор середмістя та передмість. Він не є ані повністю польським, ані цілковито українським, ані питомо єврейським чи німецьким. Без малого сто років тому у Львові, який не був українським, створили розважальний контент, котрий сьогодні називається локальним. І цей контент став затребуваним та зрозумілим за межами одного окремо взятого міста дуже швидко. Навіть той, хто не бував у Львові ніколи, завдяки скетчам коміків Тонька (Генрик Фогенфальнер) і Щепка (Казимеж Вайда) відчув багато в чому неповторну міську атмосферу.

Автори книжки порушують одразу кілька тем, які можуть бути не зовсім зрозумілими сучасникам. Найперше — неймовірна, шалена впливовість радіо як засобу масової інформації та ретранслятора розважального контенту. Не можу згадати схожий випадків — коли радійні коміки, котрих знали за голосами і які, до всього, не були професійними акторами, почали зніматися в кіно, ще й комерційно успішному. Подібні практики були і є в естрадних артистів (найперше згадуються Аркадій Райкін та Колюш), дуетів (Тарапунька і Штепсель, Олександр Ширвіндт та Михайло Державін), серед музичних гуртів, телевізійних комік-труп і гегменів («Шарло», «Монті Пайтон», «Камеді Клаб»). Але щоб отак, із радіоефіру на широкий кіноекран — історія справді ексклюзивна. Звісно, є приклад, коли дикторка радіо ставала дружиною президента-диктатора, тут мова про Евіту Перон — та погодьтеся, це теж поодинокий факт.

Звідси — інша, значно співзвучніша нашому часу доби тема. Радіо «Львів» приділяло велику увагу саме розважальному продукту. Під цим словом слід розуміти гумористичні програми «Веселої львівської хвилі». Згодом, коли зміст почали цензурувати з Варшави, помітивши небажаний політичний контекст, якого насправді було не аж так багато, почалися музичні кінокомедії. Який жанр є пріоритетом для українського виробника контенту нині? Правильно, комедії.

Звісно, якщо показати стрічки «Буде краще» та «Волоцюги» з Тоньком і Щепком тепер, навряд буде так смішно, як тоді. Розуміння гумору передусім — розуміння контексту. І тут автори книжки згадують дуже важливу деталь: кінокомедії були свого часу смішними, а отже популярними, бо глядачі, громадяни Польської Республіки, мали кіно державною, в той час польською мовою. Обігрувалися впізнавані, знайомі ситуації. Зрештою, Львів називали Львовом, а не Москвою, Ленінградом чи «містом N». Більшість українських комедій не смішні й мало популярні, бо від подібних принципів відходять. До речі, цю проблему має лише Україна та український виробник. І, за рідкісними винятками, мав у часи, коли єдиною комедією з «кодом українця», лишається «За двома зайцями».

Не певен, що Станіслав Цалик та Олег Чорний закладали у своїй книжці «Тільки у Львові» надідею необхідності створення локального розважального продукту як засобу позитивного впливу на українців та формування втраченої за роки й століття перебування під чужими владами й впливами ідентичності. Але як читач подібні висновки я для себе зробив.



Читайте також

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2092
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду