Наше кіно не заробляє грошей. Цю правду вже на четвертій хвилині п’ятого епізоду документального серіалу «Спалах» говорить продюсер Володимир Яценко. До речі, один із найактивніших діячів вітчизняної кіноіндустрії, з якою знайомить ця серія. Значно раніше, у вересні минулого року, цей факт підтвердила державна особа — заступник міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандеєв.

Під час круглого столу «Шляхи розвитку української кіногалузі» він не лише анонсував збільшення бюджетів. А й наголосив: держава сьогодні є основним інвестором галузі. Тож про прибутки думати не варто, розвиток індустрії значно важливіший. Розвиток означає створення якомога більшої кількості нових фільмів.

У цьому — основний конфлікт, якого пересічний глядач згаданої серії «Спалаху» не помітить. Але суть проблеми в тому, що пересічному користувачу ютуба означені проблеми по цимбалах. Їм значно цікавіше дивитися і слухати, як агресивні влогери на кшталт скандально відомого Тайлера Андерсона означене українське кіно знецінюють. Чи, принаймні, намагаються.

Стороннім спостерігачам теж до лампочки настрої кіноспільноти. А «Спалах» їх окреслює. Неприбутковість галузі визнається на всіх рівнях. І водночас самі гравці звинувачують у цьому українське кіно. Причину вбачають у низькій якості, а низьку якість — у завищених бюджетах, які нібито толерувало Держкіно часів Пилипа Іллєнка. Щойно керівництво Держкіно помінялося, нова очільниця Марина Кудерчук раз по раз наголошувала на тому, що українське кіно мусить бути якіснішим, ніж раніше. Давати прибуток, заробляти в прокаті. Але кілька днів тому вона свою думку поміняла. Знайшовши причину неприбутковості: мала кількість кінозалів. Хоча її попередник наголошував на цьому раніше, та й не лише він. Отже, кіномитці та освоєні ними бюджети до провалів у прокаті не мають жодного стосунку. Бо широкого прокату нема як такого.

У трьох соснах заплутався режисер Любомир Левицький. Спершу твердить: «Українське кіно є дуже слабе». Якщо таке говорить сам творець кіно, це можна розуміти двояко. Або пан Левицький теж робить слабе кіно — або він єдиний робить кіно сильне. Далі чуємо від нього ж: «Всі йдуть в артхаус, бо це така школа». Тобто, українське кіно слабе тому, що всі творці йдуть в артхаус. Але раніше пан Левицький прямо говорив: «Держава має фінансувати українське комерційне кіно». Розумію такі опції як вирвані з контексту фрази і монтаж. Тим не менше, учаснику процесу варто б визначитися з уподобаннями та сегментом, який обирає.

До речі, вибір спікерів уже встиг образити частину кіноспільноти. Знаю це по дописах у фейсбуку як реакцію на «Спалах». Показово: жодна з попередніх серій — тематично етно, гумор, рейв і кухня — в соцмеражах майже не обговорювалися. Хіба на рівні поширення: ось, мовляв, дивіться, класна тема. А от серію про кіно обговорюють активно. Що підтверджує особливий інтерес до кіно в Україні.

Але про претензії. Їх висловив правдивий метр українського кіно Михайло Іллєнко. Назвавши «Спалах» похороном українського кіно, режисер обґрунтував свою думку. Автори починають відлік від 2014-2015 років, а до того кіно ніби не існувало. Пан Іллєнко називає більше десятка стрічок, створених лише в 1990-ті і так само — державним коштом. Не забуваючи при цьому своє дітище — фестиваль «Відкриту ніч», яка надавала й дотепер надає майданчик для початківців. А продюсер Володимир Філіппов непозбувно збентежений: фільми, якими ілюструють «Спалах», створені за каденції Пилипа Іллєнка. Натомість нема згадки про нього та його роль у відродженні індустрії, якій присвячений «Спалах».

Чому ігнорують пана Іллєнка, хай навіть не як ексочільника Держкіно, а як представника знакової для України кінодинастії, пояснити складно. Проте ігнорування кіноспадку зразка 1991-2013 років пояснити можна. Справа в тому, що згадані й не згадані Михайлом Іллєнком стрічки пройшли повз кінотеатри. Яких — і це в «Спалаху» згадує продюсерка Юлія Синькевич, — було ще менше, ніж зараз. А ті, що працювали, не розглядали українське кіно в принципі.

Винятки згадаю, їх небагато. «Убити Шакала», «Бухта смерті» й «Стамбульський транзит», всі три — Григорія Кохана, «Америкен бой» Бориса Квашньова, — всі датуються початком 1990-х. Решта проходила повз екрани й губилася в надрах телебачення, знаходячи собі ефірне місце рано вранці або пізно ввечері. Поклавши руку на серце, в фокусі глядацької уваги ці та інші, достойні й не дуже стрічки не опинялися. Й відповідно не конкурували між собою. Були маргіналізовані й штучно виведені із системного процесу створення смислів.

Головне, що, власне, не бачить невтаємничене око, — донедавна українське кіновиробництво не було каменем спотикання і яблуком розбрату водночас. Збільшення державного фінансування, як справедливо зазначається в «Спалаху», вивело кіновиробництво з маргінесів на великі екрани. Але разом із тим зробило наше кіно предметом для розмов, дискусій, обговорень, сварок і викривальних сюжетів. Причина: доступ до тих-таки державних інвестицій. Що дає студіям роботу та гарантію розвитку. Іншого фінансування нема й не скоро буде. Хіба, знову ж таки, приватний інвестор ризикне заради комедій.

Можна скільки завгодно брати за приклад Голлівуд, де кіно — приватний бізнес і всі ризики є відповідальністю приватного капіталу великих та малих компаній. Голлівуд успішний, бо продає своє кіно. І там теж трапляються провали й безліч прохідних фільмів, про які не знають навіть маститі кінознавці.

Україна, повертаючись до початку розмови й згаданого фільму, не має майданчиків для презентацій й продажу стрічок власного виробництва всередині країни. Всі учасники — Юлія Синькевич, Сергій Созановський, Ахтем Сейтаблаєв, Ірма Вітовська, Марися Нікітюк, Володимир Яценко, Валентин Васянович, Любомир Левицький, Олександр Ткаченко, Богдан Батрух — попри розбіжність у поглядах власне на те, яким має бути наше кіно, згодні в одному. Україна потребує передусім локального, близького й зрозумілого українцям кінопродукту. Який творить сенси, закладає коди ідентичності, гуртує та об’єднує історіями про успіх та перемогу.

У «Спалаху» звучать абсолютно правильні речі, які жодна індустрія не оскаржить та не поставить під сумнів. Або фільм заробляє у прокаті — або нагороди на міжнародних фестивалях. Лише за таких умов фінансові вкладення виправдовують себе. Якщо нема ані того, ані іншого результату — до побачення. Оскільки йдеться про державне фінансування, зрозуміло, хто з ким мусить прощатися. Власне, із приватними грошима те саме, й не лише в кіно. Не виправдав надій — поступися місцем, шукай можливості деінде.

І тут маємо головну проблему, яку не годні розв’язати учасники як процесу, так і епізоду серіалу «Спалах». Автори стрічки згадують лише чотири фінансово успішних українських фільми. Всі вони — комедії. Одна — з Володимиром Зеленським у головній ролі. Міжнародні відзнаки здобуло значно більше стрічок. І всі вони не окупили себе навіть на третину.

Є третій шар — кіно, яке чи то називають, чи то обзивають патріотичним. Саме воно займає нішу (або утворює діру) між кількома комедіями за участю зірок шоу-бізнесу — й фільмами фестивальними, артгаузними. І саме цей третій шар маркується третім сортом. Позбавляється активними учасниками відродженої індустрії права на державне фінансування. Читай — на життя.

Чому? Бо за замовчуванням ці стрічки не окуплять себе у прокаті. А не окуплять, бо дуже мало кінозалів. Факт, дивись вище, визнається на всіх рівнях, від Мінкульту й Держкіно до продюсерів. Декларується: кіно — зброя, воно має формувати сенси. Саме жанрове, в тому числі так зване патріотичне, формує сенси. Але воно для локального ринку, каси не збере, на фестиваль не потрапить. Дарма, що за три роки свого існування змогло заповнити раніше порожню нішу й привести в кінозали глядачів, які давно в кіно не були. Мало глядачів привели, не окупається в прокаті. І так по колу.

Погодьтеся, зміст попереднього абзацу по-кафкіанські абсурдний. Проте визначає нульову перспективу іншого кіно, крім комедій та артхаусу. Хіба що нішу вирішать заповнити великі студії з потужними можливостями. І «неуспішність» у прокаті для них стане не злочином, а чеснотою.

Фото: YouTube