Документальний фільм Світлани Ліщинської «Бальний король» (продюсерка – Надія Грачова) створений за підтримки УКФ та занурює глядача у світ бальних танців. Треба сказати, що занурює короткочасно, лише на годину, і не глибоко – на пів затриманого подиху, але доволі впевнено, детально продумано і майстерно, аж до фіналу.

Починаючи, мов метроном, з перших кадрів відбивати ритм просто-таки оркестровий, коли соло першого інструменту стає темою для всіх решти, вкладаючись в цільну динамічну картину твору: спочатку, від титру «село Нові Санжари, Полтавська область, Україна» – загальний план хлопця, що крутить на талії хулахуп і рахує до десяти, продовжуючи рахувати після закінчення десятка; потім жінка, його мати, яка наливає води для прання; далі дівчинка, її донька, розчісує волосся; песик без-роду-племені заглядає до хати; відро з дровами стоїчно мовчить в коридорі; білизну розвішують в тиші подвір’я – і все це проходить і живе під ритмічне закадрове рахування до десяти і знову, і знову, поки нарешті хлопець переможно не вигукує: «Тисяча!».

Далі тема виростає математично, лексично і географічно – вступає рахування до двадцяти, але вже англійською мовою і не в Україні, а в Саутгемптоні, Велика Британія, де ще менший віком і статурою хлопчик ритмічно дихає «на замовлення» вчителя.

Третій герой фільму повертає глядача до України, де в Полтаві, в звичайній їдальні, їсть свій нехитрий обід інший вчитель, який колись був танцюристом, але вибрав колектив замість індивідуального розвитку і не продовжив кар’єру для «закордонного» росту.

Наприкінці фільму троє героїв зустрічаються на Міжнародному конкурсі бальних танців у Харкові – хто на танцполі, хто серед глядачів. У них різні долі, але троє героїв, уособлюючи три шляхи, поліфонічно поєднані Україною і прагненням до танців. Таким чином «Бальний король» ілюструє принцип можливостей і одночасно саму суть часу, причому час для глядача і для можливостей не закарбований дієсловом «було», а радше дієсловом «триває» – хлопчик з першої сцени може вирости у вчителя зі сцени другої або стати вчителем із третьої сцени. Для глядача документалістика не обов’язково стосується минулого – її можна сприймати і як відлуння майбутнього. Кожний вибирає свій шлях або кожному дається те, що він може. Або хоче. Або те, що йому треба. Чи це обов’язково визначати «позитивним» розвитком подій чи «негативним»? Полемічно. Фільм демонструє складові кожного із шляхів і робить це й інформативно, і показово. Наприклад, хлопчика з Полтавської області «штовхає» вперед його мама, намагаючись стрибнути вище власної голови, бо щоб синові «піти» далі, потрібно 4 дні на тиждень їздити до вчителя у Полтаву. «Британський» вчитель наприкінці фільму так само дякує батькам, кажучи, що «якби не підтримка моїх батьків та їхня віра в мене протягом усього мого життя і особливо в дитинстві, віддаючи останні гроші, нічого в мене, гадаю, не вийшло б». Характерно, що вчитель з Полтави у фінальному підсумку слово не бере, що, ймовірно, відображає певну ностальгію, певний жаль за невикористаним шансом.     

Маленький хлопчик з Британії – син вчителя і, певно, народився вже «там», куди батько з мамою переїхали саме з Полтави. В Полтаві вчитель починав свою кар’єру як танцюрист, в результаті вирвавшись дивом чи надзусиллям (що не заперечує дива). А старший вчитель вирватись не зміг. Чи зможе це зробити хлопчик із Нових Санжар, знаходячись між двома вчителями, ніби між двома долями?

Десь посеред фільму мама хлопчика, заклеюючи синові розтерту черевиком п’ятку, каже сакраментальну фразу: «Це боль така, що можна до неї привикнуть». Так, йдеться про ранку, але згаданий біль сприймається ширше, метафоричніше, як такий, що є у кожного, але у випадку хлопчика, якщо до нього призвичаїтися, його перетерпіти, не зважати на нього, можна шляхом терпіння і постійної роботи вибороти собі кращу долю. Бо хлопчик має перспективу, талант, принаймні танцюючи вальс, він отримує захоплені коментарі свого вчителя. І в цьому сенсі він уявляється персоналізованою можливістю досягнення того рівня, який ілюструє вчитель з Британії.

Як би це не звучало в дусі 90-х, занепадницьким чином чи по-зрадофільськи, – це та дійсність, яка існує у багатьох в головах. І, певно, перед очима також, зізнаймося щиро. «Бальний король» на цьому не акцентує увагу. Як раз його заслуга в беземоційній, документальній чіткості показу варіантів, що є у хлопчика з села. І це певний абсолют, бо, мов у математиці, у фільмі все починається з десятка, а закінчується тисячею. Ось у першу хвилину хлопчик крутить хулахуп, а ось на 60-ій він виступає на конкурсі, і сцена смішного тренування завершується показом виступу крутих професіоналів, від гармонійних і сексуальних рухів яких перехоплює подих, і тіло саме, в обхід задіяння голови, без усвідомлення, хоче повторити бодай жест. Голос хлопчика, рахуючи до тисячі, – це голос самого часу, що відміряє роки. Годинник цокає, так би мовити, життя іде, і варто підперезатися, примиритися із «ранкою» синові, а мамі – зі щоденними поїздками незручним автобусом і понаднормовою роботою. Бо є заради чого наступати на горло своїй пісні, і це вже більш проявляє інший, епізодичний герой фільму, теж хлопець з України, із Запоріжжя. Він є учнем українського вчителя в Британії, і, повертаючись до уроків після відвідин своєї бабусі, звісно, каже, що треба було б менше їсти вареників, а працювати треба інтенсивно, і вчитель має багато планів на нього. У фіналі ми бачимо, як він на харківському конкурсі показує клас, вартий зусиль, покладених вчителем на нього, вартий того, аби на нього дивитися і отримувати від цього насолоду. Адже вправні танці мають тішити як танцюристів, так і глядачів.

«Бальний король» зачіпає важливі проблеми – соціальні, професійні, інтелектуальні, якщо хочете. Він примушує задуматися, показуючи досвід інших, але цей досвід, як матрицю сприйняття світу, легко приміряти і на себе, можливо, таким чином, зробити висновок за межами емпірики. Творці фільму копають не глибоко, без широкого вивчення теми – як щодо танців, так і щодо імміграції танцюристів. Тому на велике дослідження «Бальний король» не тягне – почет не дозволяє, бо замаленький. Втім, коротка форма дає можливість швидше і легше зрозуміти головний посил. А це для фільму, як для танцю радість від рухів та споглядання за ними, – головне.

Фото: Бальний король / Facebook