«Революция на Украине» — так ікона російської ліберальної журналістики Леонід Парфьонов говорить, показує й титрує події на Майдані у проєкті «Намедни. Наша ера. Рік 2014». Потім буде «Война в Донбассе». Використане для ілюстрацій відео оздоблюється посиланнями на джерела, що підтверджує повагу до авторського права. Конструкції «на Украине» і «в Донбассе» тут і надалі вживаються автором і ведучим з не меншою старанністю.

Цікаво, навіть показово не лише підкреслене вживання паном Парфьоновим неправильних фігур мовлення. Зрештою, навіть не всі українські громадяни вміють говорити «в Україні» й досі називають українську національну валюту «рублями». Це не завжди принципово, більше погана звичка, як-от куріння чи колупання в носі.

А ось ілюструвати лайфи російсько-української війни кадрами з логотипом каналу «112» — вибір свідомий. Це означає: всю або принаймні — більшість інформації про події «на Украине» досвідчений російський журналіст із наявністю критичного мислення та великими можливостями бере саме із проросійського джерела. Саме так, бере, в теперішньому часі.

Можна закинути: у 2014-2015 роках, оглянутих паном Парфьоновим у чергових серіях «Намедни», канал «112» відверто проросійським не був. Хоча вже тоді структура й форма власності викликали запитання в українській медіаспільноті. Проте важливо знати й розуміти: згадані серії стартували на ютубі на початку грудня минулого року. Готувалися раніше, проте вже в той час, коли питань до проросійської орієнтації «112» вже давно не було.

З офіційних майданчиків визначення «проросійська пропаганда» прозвучало на адресу каналу щойно тепер. Чи знав це досвідчений Леонід Парфьонов тоді, коли користувався каналом? Поза всяким сумнівом. Чи міг скористатися іншим ілюстративним джерелом? Звісно, доказ тому — відео з посиланням на «Громадське», але без відповідного логотипу. Чому логотип «112» з'являється в його проєкті, коли йдеться про Україну? Питання лишається відкритим.

Втім, відповідь можна знайти, якщо глянути ширше на популярний, знаковий для пострадянського простору й еталонний для багатьох журналістів в Україні проєкт «Намедни». Він почався ще в середині 1990-х як телевізійний, потім пішов в інтернет уже ніби як незалежний. Тепер має нову студію та новий формат. Роздувши хронометраж утричі більше від первістка, відмовившись від фірмових стендапів у режимі «тут і тепер» («Ось на цьому місці, де я стою, все й сталося»), Леонід Парфьонов залишає собі більше часу для не менш фірмових, здебільшого іронічних та саркастичних оцінок і коментарів усього. Але чи не найважливіше: нарешті російський ліберал почав згадувати про Україну і українців узагалі.

Чи зобов'язаний російський журналіст перейматися нашою країною взагалі? Особисто я волів би, аби не лише тамтешні журналісти, а й тамтешні можновладці й митці дали Україні спокій на всіх фронтах. Проте «Намедни» особливі тим, що описують події, людей та явища, котрі визначили спосіб життя не лише росіян, а й радянських людей загалом. Україна, вибачте за банальність, була не просто складовою — важливою складовою СРСР. Що пан Парфьонов визнав аж у серії про 2014 рік, назвавши нашу країну найбільшим стратегічним майданчиком для Росії.

Українська журналістка Зоя Казанжі в контексті тотального інтересу українських ЗМІ до «кейсу Навального» вкотре нагадала: «Всі вони, типу ліберали та опозиціонери, зламалися на Україні». Конкретно про пана Парфьонова, звісно, в коментарі не йдеться. Зате сам він робить Навального своїм героєм, коли оглядає у проєкті першу п’ятирічку 2010-х. Поруч із політиком — актори Михайло Єфремов та Семен Слепаков, письменник Дмитро Биков, кінорежисер Андрій Звягінцев, журналістка (чи хто вона там у них) Ксенія Собчак. Легко побачити, з кого Парфьонов формує, вільно чи мимоволі, ліберальний порядок денний нинішньої Росії. Проте саме ці персонажі його особистого пулу протягом 2020 року раптом почали ламатися. Не завжди на Україні, проте в очах активних українців, носіїв та ретрансляторів націонал-демократичних поглядів. Отже, «Намедни 2010‒2015» корисне видовище: Леонід Парфьонов щойно призначив їх та декількох інших надією нової, ліберальної Росії за минулі заслуги — а нині майже всі здали назад. Тож вимушене повернення контенту «Намедні» обличчям до України, як на мене, цілком логічне.

У чому не було логіки дотепер? А ось у чому. До згаданих серій України в будь-якому вигляді для пана Парфьонова не існувало. Зокрема, розповідаючи про повоєнних збройний рух опору й повстанців, він згадує лише литовських «лісових братів», не згадуючи про аналогічний опір у Західній Україні. Згадуючи про третій Голодомор 1947-1948 років, він наголошує: найбільше жертв — у Росії, в Молдавії вимерло до 10 % населення, причина — неврожай та посуха. Про Україну в цьому сюжеті взагалі не згадується. Натомість убивству Степана Бандери в 1959 році пан Парфьонов приділяє увагу — як події, важливій для Росії. Зате далі аж до Чорнобильської аварії Україна зникає з проекту, хоча інші російські сателіти ні, особливо Грузія та балтійські країни.

Питання: якщо до того моменту її не існувало в їхньому порядку денному як окремої держави чи бодай окремої від Росії території, як і чому наша країна раптом зробилася для російського ліберала «стратегічною» в 2014-му?

Ризикну припустити: саме Майдан, подальша окупація Криму й російське збройне вторгнення на Донбас стали для Росії вибухом, дотичним чорнобильській аварії. Тим фактом, якій неможливо ігнорувати, від якого неможливо відмахнутися й над яким неможливо іронізувати без репутаційних втрат. Парфьонов непрямо визнає: український порядок денний, яким би він не був, став від 2014-го важливішим для росіян, аніж власний.

До честі Леоніда Геннадійовича, він називає російську пропаганду та російський авторитаризм своїми іменами. Визнає російській політичний вплив на Україну більшим, ніж на будь-які інші країни. Не тішить глядачів жодними ілюзіями, крім хіба перебільшення протестного руху в самій Росії. Не знецінює Україну та українців.

Проте фактом майже повного ігнору весь попередній час пан Парфьонов для себе та своєї аудиторії знецінив Україну раніше. Давно й світоглядно. Нині він помітно переймається тим, що змушений розповідати своїй аудиторії «чё там у хохлов». При тому, що українські майданчики є для нього пріоритетними, коли треба представити чергову серію спецпроєктів на кшталт «Русских евреев». Ще й назвавши росіян та українців «народами-близнюками» та незграбно тікаючи від питання, чий Крим: «Точно не мій».

Показово, що в свіжоспечених «Намедни» російської агресії Парфьонов не заперечує, навіть говорить і показує так прямо й чітко, як сам собі дозволяє. Також йому вдається показати становлення й зміцнення російської пропагандистської машини як такої, що може бути корисним для українських журналістів чи дослідників питання. Тим не менше, звести все лише до внутрішніх російських проблем записному лібералові вже не вдасться. Україна для нього вийшла як не на передній план, то принаймні як фактор, із яким відтепер і надалі доведеться звіряти годинник, готуючи чергові проєкти. І, хто знає, можливо, віднині можна буде обійтися без логотипів «112».

Фото: YouTube