Кого й варто було кликати для створення нового типу серіалів, з відкритістю і сміливістю, з орієнтацією на молоду аудиторію з почуттям гумору, так це режисера Антоніо Лукіча, чий попередній фільм «Мої думки тихі» є показовим прикладом легкості, якості й розумної іронії. Тому для «Сексу, інсти і ЗНО» його кандидатура оптимальна. Оптимальна ще й через її «багаторукість»: Лукіч привів із собою на проєкт як мінімум кількох фахівців, за рахунок таланту яких серіал можна вважати певною вдачею на нашому позбавленому вдач телебаченні. Сценарій до серіалу з-поміж інших писав Павло Остріков, виплеканий СУКом («Сучасним українським кіно») і відкритий для загалу продюсером Юрієм Мінзяновим безперечний унікум, здатний створювати на папері й на екрані небанальний, живий гумор, утілений, зокрема, у дві короткометражки, «Випуск’97» і «Mia Donna», які довели свою винятковість, узявши участь у десятках фестивалів світу. Цим двом кінематографістам у поміч на серіалі була кастинг-директорка Алла Самойленко, а її здатності ідеально підбирати акторів може подякувати ледь не все сучасне українське кіно.

Саме текстуально серіал можна вважати першим у своєму роді україномовним продуктом (виробництво компанії «1+1 Digital Studios»). Із першого погляду відзначається адекватність почутого в кадрі з вітчизняними реаліями, в даному випадку з реаліями сучасної української школи. Складність втілення подібного полягала в існуванні мінно-правового поля, де можна було легко себе підірвати рейтингом 16+ (а то й забороною для показу) через прописані пункти в законі зі строгою регуляцією вживання обсценної лексики в кіно для широкого загалу, а тим паче в кіно про і для підлітків старшого шкільного віку. Тож «Секс, інста і ЗНО» — це революційний і водночас експериментальний серіал, що сміливо переходить межі, раніше непрохідні, даючи ще й привід для полеміки й потрібного внесення нюансів у закон...

За таку сміливість, імовірно, треба подякувати генеральній продюсерці серіалу Анні Ткаченко, яка вирішила «законодавчу» проблему шляхом показу серіалу у форматі video-on-demand, коли будь-який перегляд залежить від індивідуального рішення окремого користувача інтернет-сервісу «1+1 Video», вирішуючи своєю кредитною карткою, платити чи ні 79 гривень за показ. Щоправда, 27 листопада серіал почали викладати ще й на ютубі, вже безкоштовно. Але й на цій онлайн-платформі немає тих «прокатних» обмежень, які є в телевізійному ефірі.

Мова героїв серіалу, школярів однієї вінницької школи, складається з українських слів, суржику й матів. Останні, звісно, присутні меншою мірою, ніж в українських школах, але достатньо, щоб утямити, що молоде покоління на пристойному рівні володіє вокабуляром осучасненої «Еллочки-Людоєдки». Хоча, зрештою, органічність мови героїв — заслуга сценариста: героям у вуста вкладено таке, що віриш — так і говорять у дійсності, бо ми це чуємо щоденно. Подібного вгрузання у вербальну правду в серіальному виробництві України ще не було. Саме за рахунок довіри відбувається перший дуже важливий на початку контакт глядача (слухача) із серіалом.

Далі в системі розпізнавання «свій-чужий», розпізнавши свого за принципом, як він говорить, іде наступна стадія — про що йдеться. Кожна 20–25-хвилинна серія вертикально-горизонтального серіалу напряму стосується самої назви, а в назві фігурують центральні моменти життя підлітка у старшій школі, й перший момент — секс. Про секс тінейджери не можуть не думати (принаймні, хлопці), зважаючи на хімічні процеси в тілі, абсолютні, як біль. Але й дівчата не пасуть задніх, і тут «на допомогу» їм приходить сценарна фантазія. Наприклад, головна героїня природньо хоче сексу, але не може ним займатися психологічно, бо колись, ще в дитячому таборі, її зґвалтували, тому єдине, що вона тепер може пристрасно робити, так це писати в таємний акаунт інсти свої сексуальні фантазії. Інша героїня, навпаки, не хоче сексу з хлопцями, маючи проблеми так само з дитинства: вона поцілувала хлопчика, а він у прямому сенсі плюнув на неї, тож вона вирішила, що в її роті більше ніколи не буде хлопців...

Взагалі, більшість своїх рухів герої серіалу роблять у напрямку пошуку та реалізації своїх статевих потреб — це показано в серіалі в повному обсязі, із (прихованою) мастурбацією хлопця головної героїні, невпинними розмовами двох друзів про бажане злягання й використанням російської матірної лексики всіма без винятку героями, що, хоч і звучить вірогідно, але часом зіграно на театральному рівні в дусі радянського журналу «Єралаш». Але про «зіграно» — пізніше.

Соціальна мережа обміну фото-відеофайлами інстраграма у складному й напруженому житті тінейджера відіграє важливу роль, ба більше: без інсти ти ніхто, а що в інсті — це й робить тебе кимось. Змагання за ієрархію домінування в школі між дівчатами не менш жорстке, ніж між хлопцями, просто в жінок воно частіше проходить у психологічному плані, а не у фізіологічному, й маніпулювання інстаграмом — саме те. Наприклад, під час виборів президента школи «кинути таку подлянку» — залізти правдами й неправдами в таємний акаунт суперниці й розкрити її таємницю на весь загал. Класна ідея для сюжету теж, як і у випадку з «розмовами про важливе», здебільшого розіграна на екрані акторами доволі примітивно, опускаючись до рівня іншого плюсівського серіалу — сумнозвісної «Школи».

І третя сюжетна складова — ЗНО. Страх кожного школяра, невідвортний кошмар із правом визначити майбутнє. І це на додаток до нудних уроків, нелогічно багатогодинних домашніх завдань, що логічно провокують ненависть до школи та бажання її підірвати, й таку ж ненависть до вчителів. ЗНО — майбутні Сцилла і Харибда будь-якого школяра, і в Лукіча це надзвичайно добре пропрацьовано в деталях усіх можливих розмов — між однокласниками, друзями чи батьками.

Після переможного для формування довіри проходження стадії як говорять, про що говорять, настає час фейс-контролю — хто говорить. Зіскановані обличчя персонажів накладаються глядачем уже не на матрицю реальності, а на матрицю умовності, де головну роль грає типажність — як той чи той герой пасує для свого образу. І наскільки він гарний. Причому «гарний» у цьому дуплеті визначень зовнішності є важливішим, бо стосується підліткової цільової аудиторії, в якій обличчя — запорука вибору партнера. За наявності деяких промахів і сумнівів актори переважно поцілили у своїх типажів. Головна героїня Саша — проблемна дівчина, здатна привабити і глядача, старшого за вік тінейдждера. Цю непросту амбівалентну роль упевнено грає Ганнуся Ярмоленко. Її хлопець Андрій (Андрій Максімов) — правильний екранний сексі. Два дружбани, Клім (Григорій Наумов) і Богдан (Олександр Яценко) — ідеально влучили в образи, колись утілені Джимом Керрі та Джеффом Деніелсом у комедії «Тупий і ще тупіший». При цьому здивувало обрання Софії Слюсаренко на роль заявленої лесбійки Ганни, хоча б тому, що акторка не зіграла притаманних образу умовностей, що фактично нівелює задум.

Власне, гра акторів — це те, що вже на етапі другої серії знімає один бал із рейтингу серіалу. Попри добру вимову (а не як у серіалі «Школа»), що свідчить або про життя актора в мові за межами майданчика, або про талант мовника, — «Секс, інста і ЗНО» грішить ходульністю гри, ситуаційними штампами міміки та рухів. Часто-густо актори грають у гіршому розумінні цього слова, що не занурює глядача в дійство, а навпаки, викликає бажання переключити чи піти на кухню.

Прикре враження виникає вже після першої серії, сюжетно найбільш оригінальної та кінематографічно найдинамічнішої. Власне, так часто буває: щоб захопити глядача й підсадити його на гачок історії, в пілотні серії вкладають більше часу, більше зусиль та фінансів, ніж у решту. Тут, здається, той самий випадок. Уже після першої серії починається жах українського телевізійного виробництва, із вимогою знімати 10–20 екранних хвилин на день, із мінімумом перестановок камери, з поганеньким освітленням, кривуватим звуком і цим пекельним постійним середнім планом. Бо ж для ракурсів потрібен час, а його немає через вимогу зйомок певної кількості хвилин на день... Тобто ніякого американського «Сексуального виховання» від Netflix чи британського «На моєму місці» від ВВС ми не побачили. Тож зйомка — другий сумний момент, що змушує зняти із серіалу ще один бал.

Але «трійка» за 5-бальною системою — це незвично багато для вітчизняного серіалотворення, кастрованого вже на етапі проходження сценарію редакторським відділом будь-якого каналу, не доходячи до майданчика, коли цікаві ідеї відрізаються зі словами «нам не треба розумного». У цьому сенсі «Секс, інста і ЗНО» перебуває на вершині сучасної піраміди серіалів України — йому був наданий карт-бланш сказати так, як ніхто до цього ще не говорив. І Лукіч із Остріковим сказали на повну... наскільки їм дозволяв виділений бюджет. Це варто відзнаки. Це етапний момент або ж може таким стати, якщо свобода сценаристів буде оцінена належим чином і впроваджена у практичне подальше використання. Тепер важливим залишається дізнатися кількість переглядів, і якщо кількість буде достатньою для «1+1 медіа», можливо, й бюджети серіалів зміняться. Амінь!