13:55
Вівторок, 4 Лютого 2020

Січневі кінопрем’єри: глядацький успіх та дуже різне кіно

Дві з п'яти прем'єр січня — «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» та «Мої думки тихі» — зламали традиційні уявлення про українську аудиторію.
Січневі кінопрем’єри: глядацький успіх та дуже різне кіно
Січневі кінопрем’єри: глядацький успіх та дуже різне кіно

У січні в наш прокат вийшло п’ять повнометражних українських фільмів — своєрідний рекорд, і принаймні два із них викликали фактично глядацький ажіотаж — також безпрецедентний у прокаті вітчизняного кіно. Йдеться про фільми «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» режисера Михайла Кострова та «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча — по-своєму особливі стрічки, які начебто зламали традиційні уявлення про українську аудиторію: до того вважалося, що ця аудиторія любить винятково невибагливі комедії за участю телевізійних та естрадних знаменитостей. Проте ні перших, ні других у фільмах «Пекельна хоругва» та «Мої думки тихі» немає, зате є український національний колорит та виразна авторська інтонація.

І все ж успіх є успіхом, а фільми — фільмами, й від того, чи подобаються вони масовій аудиторії, чи ні — кращими чи гіршими від цього не стають.

Першою в січневому прокаті стартувала «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» — дуже своєрідна кіноказка, створена за авторським задумом Сашка Лірника, проте з відчутним впливом українських фольклорних традицій, а також творів окремих класиків української літератури — від Івана Котляревського починаючи. Фільм розповідає про молодого козака Семена, який одного дня опиняється в полоні у чорта, фактично в пеклі, з якого прагне вирватися, проте зробити це буде нелегко. Чорт тим часом підмовляє сусідні з Україною держави напасти на неї. Зрештою, все закінчується добре — чорта одурено, ворогів України — подолано. Цей простий сюжет потрапив у центр глядацької уваги дуже вчасно — на зимові свята, коли віра у щасливий фінал, перемогу добра, диво та переродження як ніколи висока. Глядач отримав різдвяну казку, яку вочевидь хотів і яка підійшла всім.

Головним козирем «Пекельної хоругви» став сценарій Лірника — на мій погляд, це й визначило успіх. Автор запропонував глядачу просту, дуже зрозумілу історію, добре прописаних персонажів, які творять зрозумілі рольові моделі — у фільмі немає амбівалентності та двозначності — ворог названий ворогом, а зло — злом. У стрічці не закликають до компромісу з ворогом, а обирають бій із ним. Тут наявний гумор, який можна назвати традиційним, проте саме такий карнавальний гумор найбільше й підходить до зимових свят.

Окрім чіткого сюжету з добре виписними персонажами, фільм містить доволі умовний, проте впізнаваний світ, у якому можна відчути нотки актуальності та злободенності, бо козаки тут воюють із зовнішніми ворогами, одним із яких є Росія. І герой фільму, той самий козак Семен, порівнює пекло з Московщиною. Тобто «Пекельна хоругва» давала безліч ідентифікаційних маячків, які дозволяли найширшій аудиторії щось знаходити для себе в цьому фільмі.

16 січня стартували одразу два українські фільми, яких можна було назвати довгоочікуваними: «Віддана» режисерки Христини Сиволап, створеної за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія», та «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, який мав добру міжнародну фестивальну історію, отримав відзнаку українських кінокритиків «Кіноколо» як відкриття року, а Ірма Вітовська здобула приз кінокритиків за головну роль у цьому фільмі.

І все ж стрічки вийшли у прокат у нерівних умовах — «Віддана» мала гучну рекламу й виходила на більшій кількості копій, натомість «Мої думки тихі» реклами практично не мали, а кількість копій була вдвічі меншою. Перед нами з’явилися дві картини-антиподи, не схожі ні в чому. Тут змагалися й виробничі бюджети, й навіть самі виробники — велика студія з набагато скромнішою. І, як і у випадку «Пекельної хоругви», своє останнє слово сказав глядач, якому картина Антоніо Лукіча більше припала до смаку.

Знову ж таки, пояснень, чому так сталося, можна шукати багато, проте слід усе ж сказати, що один із цих фільмів був кращим за інший. На перший погляд, ці стрічки взагалі важко порівнювати, бо «Віддана» є екранізацією знаменитого українського роману, прагне охопити широку аудиторію, тому одягається в жанрові шати; «Мої думки тихі» — поставлена за авторським сценарієм малобюджетна трагікомедія; перша розповідає про початок XX століття, дія другої відбувається в наші дні.

І все ж фільми єднає місце дії — по той бік Збруча, в Західній Україні, де, на думку багатьох, більше збереглося історичних та побутових нерадянських реалій, аніж по інший бік прикордонної річки. Дія «Відданої» відбувається у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 1900 року, а картини «Мої думки тихі» — в Ужгороді та його околицях у наші дні. Звісно, регіони ці в даному випадку багато в чому відрізняються, проте не в тому суть.

Проблема «Відданої» в тому, що, взявшись розповісти про галицьке місто початку XX століття, автори фільму не зуміли передати ні часу, ні особливості краю, ні його традицій, відчувалося, що для них усе це не просто малознайоме чи навіть чуже, проте вписується до якоїсь дуже умовної епохи. У картині не було навіть звичного тепер туристичного погляду на цю територію, як на місце співмешкання дуже різних народів, існування особливої говірки, близькість до радше європейського, ніж східного способу життя чи чогось такого. Вся галицька специфіка була підпорядкована баченню якогось начебто «всеукраїнського творця», який не просто не відчуває різниці між регіонами, але й думає, що все всюди в той час було однаковим, проте різниця була — й дуже істотна.

Не будучи історично релевантною, «Віддана» не є й цілком екранізацією роману Софії Андрухович. Так, фільм слідує за перипетіями роману, відтворюючи його ключові епізоди, проте цілком механічно, без найменшого бажання якось пояснити та вмотивувати дії персонажів. Згоден, зробити це було справді не дуже просто, оскільки сам роман мало дає підстав для пошуку однозначних мотивацій: у ньому оповідь ведеться від першої особи, яка виявляється не дуже надійним оповідачем, що помиляється багато в чому. Відтак авторам фільму варто було відшукати іншу манеру оповіді, яка би зробила ексцентричну поведінку служниці зрозумілішою та вмотивованішою. Проте цього не сталося, й на екрани вийшов дуже дивний гібридний фільм, який вдає себе за водночас екранізацію роману та історичну оповідь, проте найбільше відображає троєщинські традиції фільмування подібного типу кіно, яке звично оперує бутафорією та імітацією почуттів.

Автори фільму «Мої думки тихі» пішли прямо протилежним шляхом, ніж автори «Відданої». Вони не стали створювати декорацій Ужгорода десь під Києвом, проте вирушили до самого міста та цілого регіону, де віднайшли цікаву натуру та неповторну фактуру. Проте й це не найголовніше досягнення картини, яка містить у собі багато парадоксального й навіть загадкового.

В основі сюжету тут лежить не регіональна, проте універсальна історія про стосунки сина та його матері, а самі стосунки у фільмі не просто впізнавані, проте ще й актуальні з огляду на ситуацію в країні. Матір тут намагається влаштувати своє особисте життя, й шукає женихів за кордоном, так само як син шукає за кордоном роботу. Україна, батьківщина для них стає мачухою, певною країною див, де, однак, реалізувати себе практично неможливо. Тому мандрівка сина та матері в пошуках міфічного рахівського крижня — це пошук справжньої батьківщини, справжнього життя, яке відшукати деінде буде досить складно.

Головний герой, сучасний Ной, який збирає новітній ковчег, очікуючи потопу, ледь сам не тоне в болоті. І рятується він тим, що імітує голос крижня, якого так і не знайшов. Парадокс у тому, що крижень у ньому самому, його не треба шукати, лише можна відкрити  — ненароком, одного дня, начебто випадково й водночас цілком закономірно.

Фільм «Мої думки тихі» має багато рівнів сприймання — для когось він може бути зібранням курйозів, набором ґеґів чи скетчів, для когось він сильний своїми влучними репліками, загальним настроєм чи добре підібраним музичним супроводом. Проте слід сказати одне — фільм цікаво дивитися, про нього приємно міркувати. Багато в чому перед нами один із перших українських ігрових фільмів останнього часу, яких дивишся без відторгнення або численних застережень. Це нормальне авторське кіно, яке не прагне маскуватися під щось інше. Можливо, саме в цьому секрет його успіху.

26 січня вийшла ще одна довгоочікувана українська прем’єра — стрічка Сергія Лисенка «Екс». Дія фільму знову відбувається по той бік Збруча — в Галичині, на території сучасної Львівської області на початку 1930-х років. В основі сюжету фільму покладено реальні події, які відбулися в містечку Городок у листопаді 1932 року. Тоді дванадцятеро бойовиків Української військової організації намагалися пограбувати місцеву пошту. Гроші були потрібні для продовження боротьби українських націоналістів проти польської держави. Спроба виявилася невдалою — кілька людей було вбито, більшість поранено, а двох бойовиків — Дмитра Данилиша та Василя Біласа — було затримано місцевими селянами та передано поліції. Незабаром відбувся суд і обвинувачених засудили до смерті — вирок було виконано наступного дня.

Взявши за основу реальну історію, режисер картини Сергій Лисенко створив фільм більше за її мотивами, ніж запропонував глядачу історичну реконструкцію: тут змістилися деякі акценти, була змінена кількість персонажів, посилені другорядні лінії та персонажі. У результаті вийшло кіно, яке складається із загалом малопоєднуваних речей. Для історичного фільму воно не зовсім точне, а для пригодницького — надто історичне. Стрічка фактично розпадається на два фільми, які загалом так і варто почергово дивитися, не сподіваючись, що вони органічно зіллються в один. Перший вестиме мову про невдале пограбування пошти, а інший впиватиметься фактурою, якої у фільмі досить багато. Йдеться і про матеріальний бік тодішньої реальності, і про типажі персонажів, і про їхню мову (а це галицька говірка), якою ведуться діалоги та проголошуються монологи.

Зрештою, другий фільм тут може видатися кінематографічно виразнішим, багатшим, хоча епізод пограбування з першого фільму, з точки зору мізансценування, ритму та фільмування зроблено цікаво та несподівано. У картині «Екс» добре проявили себе молоді актори: вони сповнені харизми та ентузіазму. Підсумовуючи: безліч елементів цього фільму самі по собі дуже виграшні, проте загалом вони не дуже поєднуються між собою саме через різностильовість та різножанровість початкового матеріалу.

Щось подібне можна сказати і про останню прем’єру місяця  — картину Володимира Тихого «Наші котики», яка вийшла на екрани 30 січня. Стрічка виросла із серіалу «Бліндаж» авторства «Вавилону 13», який був викладений у мережу 2016 року. Автори сподівалися, що проєкт зацікавить українське телебачення, проте цього не сталося. Водночас зібралося багато фактичного матеріалу, фронтового фольклору, який так і просився в кіно. Зрештою, написаний Володимиром Тихим та Валерієм Пузіком сценарій було запущено у виробництво за участі незалежних українських та канадських продюсерів.

Володимир Тихий каже, що свідомо знімав нерадянську стрічку, у якій не було б місця показному героїзмові та пафосу. Як сказав, так і зробив — фільм справді незвичний та несподіваний — і не тільки з погляду його нерадянськості. Він у принципі для нас нетрадиційний, і ця його нетрадиційність ставить його чи не обабіч кінематографа або наближає до одного із дуже специфічних жанрів — кінопародії, чогось на кшталт американських «Гарячих голів».

Як відомо, суть пародії в тому, щоб довести до абсурду певні кінематографічні кліше, умовності та конвенції, про які знають і автори фільму, і його глядачі. Ці умовності потрібні, аби публіка могла зрозуміти, який перед нею фільм, і чи є фільмом взагалі те, що він бачить. У пародіях відбувається своєрідна інверсія — зниження пафосу до тілесного низу. Тут метафори часто трактуються буквально, а дії персонажів гіперболізуються. І все ж пародії завше пам’ятають про оригінал, без них вони не можуть існувати. Сам ефект пародії будується на впізнавання оригіналу.

У цьому контексті «Наші котики», якщо когось і пародіюють, то тільки не кіно. Вони пародіюють певні масові очікування (якщо це взагалі можливо) щодо кіно про сучасну російську-українську війну, яке має бути обов’язково героїчним та пафосним. Вони пародіюють також окремі українські журналістські ліберальні практики, які часто опиняються в полоні ідеологічних упереджень, пародіюють окремих державних діячів на кшталт Путіна, Суркова чи Губарєва. Наявні тут і російські офіцери на прізвище Говорухін і Тодуров. Якісь із цих та інших пародій глядач відчитає, якісь — ні, проте мова, повторюю, не про кіно, а про ширші суспільні речі. Тому фільм «Наші котики» — радше про атмосферу в сучасному українському суспільстві та медіапросторі, ніж фільм про війну з Росією. Разом із тим це правильне кіно з чіткими акцентами та патріотичним спрямуванням — воно нещадне ворогів та іронічно поблажливе до своїх — сьогодні така позиція важливіша за будь-що інше, бо війна все ще триває.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1360
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду