Різке відторгнення, терпіння, зацікавленість, прийняття. Ось такі стадії пройшов я як глядач від першої до останньої, дванадцятої серії чи не першого українського телевізійного роману «Сага» у постановці Дмитра Лактіонова.

Прем’єра стартувала в ефірі каналу «Україна» 5 жовтня, зйомки розпочалися за рік до того. Але самому проєкту, як виявилося, десять років. Він мав назву «Українська сага», і тодішній керівник каналу Вальдемар Дзікі, якого нині нема серед живих, високо оцінив перспективу. Проте одразу зазначив: коштуватиме такий проект дорожче, ніж канал зазвичай витрачається. Отже, поки грошей немає, втілення на паузі. Грошей так би й не знайшлося, якби два роки тому «Сага» не здобула державне фінансування (18,8 млн грн) на «патріотичному» пітчингу Мінкульту. Що вкотре за цей рік доводить: без фінансової участі держави кіна в Україні не буде в таких обсягах і на такі теми, на які би хотіла проукраїнська частина глядачів.

«Сага» став уже третім телесеріалом, який цього непростого року повернув до телевізійного перегляду саме цю аудиторію. Втім, тут треба уточнити заради справедливості: не так до телевізора, як до телевізійного продукту українського виробництва. Цільова аудиторія здебільшого дивилася не лише «Сагу», а й «Спіймати Кайдаша» та «І будуть люди» не в ефірі, а тоді, коли зручно — на сайтах каналів чи ютубі.

Проте «Сага» вирізняється з «патріотичної трійці». Очевидним є бажання авторів та натхненників проєкту не лише здобути нову аудиторію з числа «патріотичної» спільноти, а й не втратити при цьому сталу, звичну. Її можна віднести до клубу під умовною назвою «какая разница». Титанічна спроба тримати баланс, догоджаючи «нашим», але й не забуваючи про «наших», не лише помітна, а й місцями фізично відчутна. Так, наче сам балансуєш на линві між тими, хто звик до російсько-радянського контексту, й тими, хто вимагає актуального українського.

Можна і треба сперечатися з думками кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського про якість українського контенту для масового глядача. Можна і треба заперечити: в тому, що серіали на кшталт «Саги» адресовані домогосподаркам, нічого кримінального нема. Бо серіали як продукт спершу не телебачення, а взагалі — радіо, створювалися в Америці та Європі з прицілом одразу на цю вдячну аудиторію. З телемила виросли «Твін Пікс», «Клан Сопрано», «Доктор Хаус» і «Гра престолів». Але в одному пан Підгора правий: у нас чомусь не виходить. Так він висловився, зокрема, про перші серії «Саги». Проте чому не виходить або, точніше, виходить не все, пояснити не зміг чи не захотів.

Приклад «Саги» натомість — вичерпне тому пояснення. Автори протягом усіх дванадцяти серій так і не визначилися або, скажемо так, визначилися не до кінця, що в українській історії ХХ століття було для України та українців добре, а що — погано. Оце, вірю, щире бажання уникати однозначних оцінок подій, вир яких захоплює героїв, і є відповіддю на питання, чому в нас не виходить те, що вдається іншим. Здається, всі суспільства, крім українського, розібралися зі своїм минулим. Тому й живуть у теперішньому часі, плануючи майбутнє.

Усюди, крім України, навіть в авторитарних державах на кшталт Росії, подібний негласний суспільний договір існує. Наприклад, Німеччина однозначно засуджує нацизм і там ніхто нічого позитивного про владу Гітлера не скаже. У США дана оцінка Громадянській війні як звільненню Півдня від рабства й перемозі демократії. Зараз чимало європейських серіалів незалежно від жанру оповідають про соціалістичне минуле як про часи несвободи та репресій. А персонажі не сперечаються в родинному колі щодо подібних оцінок.

У Росії, до речі, півтора десятки останніх років усе точно навпаки. Проте це так само свідчить про негласні домовленості. Росіяни ностальгують за СРСР та його величчю, а держава підживлює цю ностальгію, фінансуючи створення фільмів та серіалів відповідного змісту.

Українська «Сага» оповідає про століття Козаків. Таке прізвище носять члени великої родини, й воно навряд обране авторами випадково. Навіть трошки віє маніпуляцією. Адже в тесті Гімну України сказано, що ми всі козацького роду. Отже, одна велика козацька сім’я. І нам треба жити дружно та шукати спільну мову одне з одним незалежно від особистих поглядів.

Маніпуляція в тому, що ніхто у великій німецькій родині на прізвище Шмідт не буде виправдовувати нацизм. А якщо буде — ніхто з родини не шукатиме з таким спільної мови. Собі дорожче.

Козаки ж світоглядно розділені на два звичних нам табори. Поділ проходить між двома братами Козаками. Куркульські діти Сергій та Сашко розділені Другою світовою. Один — офіцер НКВС, потім — КДБ, другий — «ворог народу», яким став із доброго дива, абсолютно не вмотивовано. Причому їхня старша сестра Богдана свою позицію щодо радянської влади має. Вона різко негативна, тут Богдана в маму й тата. Хоча тато замолоду піддався пропаганді більшовиків, проте дуже швидко зрозумів їхню сутність. Відповідно, діти, онуки, невістки, зяті, сусіди та знайомі — або за радянську владу в будь-яких її проявах, або — проти.

Звісно, наше суспільство справді таке. Навіть народжені після 1991 року чомусь ностальгують за СРСР, де, на своє щастя, ніколи не жили. Але «Сага» чітко дає зрозуміти, які питання вже не дискутуються, бо вже є домовленість, а довкола яких «не все так однозначно».

Зокрема, мародерство більшовиків у 1917–1920 роках, масові вбивства, розкуркулення й Голодомор — однозначно злочини радянської влади. Проте далі, десь до кінця 1930-х, усе в Україні пішло на лад. Принаймні, так продають свою історію автори «Саги». Є згадки про сталінські чистки та репресії, але саме згадки. У процентному співвідношенні мотив «эх, хорошо в стране советской жить» крутиться в голові під час перегляду цієї частини життя Козаків частіше.

Коли починається Друга світова, однозначна оцінка дається трагедії Бабиного Яру. Бо іншої бути не може, трагедія стоїть на одному оціночному щаблі з Голодомором. Проте період німецької окупації є для авторів «Саги» чи не найбільш комфортним. Адже там можна показати радянське підпілля — знайому, а отже близьку народженим в СРСР тему. При цьому іншого, українського підпілля, для авторів «Саги» не існує. Бо треба дати оцінку йому, а оцінка ця не сподобається частині аудиторії.

Те саме — з повоєнним повстанським рухом на Західній Україні. До речі, родовід Козаків — зі Сходу, з Луганщини. Теж своєрідний спосіб об’єднати українців. Мовляв, наговорюєте ви всі на Схід, справжні українці не лише у Львівській області народжені. Та ось, рух опору показаний у «Сазі» кількома короткими епізодами. Без персоніфікацій.

Спершу Сергій Козак, вояк Червоної армії, бачить повішеного бійця «банди УПА». Отримує наказ стерегти тіло, бо соратники прийдуть його знімати. Далі засинає в засідці. На його очах убивають мирну жительку як «бандерівку». Сергій обурюється, нападає на старшого за званням, наслідок — табори. Потім Сашко Козак як офіцер НКВС має завдання зачистити боївку УПА. У бою дістає поранення. Але з ким бій, хто в нього стріляє — в серіалі примудрилися не показати. Радянські бійці просто відстрілюються від когось із-за машини. При тому, що раніше Сашко як розвідник-диверсант виконував завдання в німецькому тилу. І німців-фашистів показали щедро.

Вартий уваги період 1960-х, показаний в українських серіалах уперше. До того було два фільми — «Параджанов» і «Заборонений». Побіжна згадка про поетичні читання «Клубу творчої молоді», цитування творів Ліни Костенко та Миколи Вінграновського й один епізод про репресії з боку КДБ виглядає реверансом у бік проукраїнської аудиторії, який цілком безпечний для їхніх опонентів. Останні просто не в темі, вони не зрозуміють, про що йдеться, — не встигнуть.

Коли доходить до 1990-х і далі, оцінки авторів знову однозначні: там — бандитські часи, злидні інтелігенції та швидкі гроші, тут — два Майдани, останній із яких примиряє родину через кров. За версією «Саги», на тому все скінчилося. Актуальні часи російсько-української війни знову є небезпечною територією, бо треба визначитися з оцінками.

Але якщо дивитися на продукт у цілому, враження лишається позитивним. Його справляє не лише реально перша спроба переповісти сто останніх років з історії України. Насамперед «Сага» показує міську Україну та міського українця. Перша серія саме тому й насторожила, що знову сільська локація, знову бідна наречена в багатій сім’ї (див. «І будуть люди»), і лубок під вигуки: «Вжаримо нашої!», котрий відштовхує. Але далі Козаки знайшли порятунок у містах: Луганськ, Харків, Київ. Що дає змогу проукраїнській частині аудиторії зчитати себе, й нарешті Київ у телевізійному серіалі, зробленому в Україні, заговорив українською мовою.

Розвиток українського — передусім розвиток міського, близького більшості глядачів незалежно від ставлення до минулого. Тож надалі хочеться бачити українські історії в українських локаціях, та не лише в історичному, а й сучасному українському контексті. Бажано при цьому ще й визначитися з однозначним ставленням до цього самого минулого. Німці ж визначилися, слава Богу, як і Європа загалом.

Фото: кадр із фільму