13:30
Четвер, 24 Вересня 2020

І будуть люди на селі…

8 835
У появі історичної саги Аркадія Непиталюка є просвітницьке та ідеологічне значення. «І будуть люди» почали боротьбу за ідентичність як таку. Далі українському глядачеві потрібні телеромани про міських, урбаністичних українців.
І будуть люди на селі…
І будуть люди на селі…

Зазвичай прем`єра 12-серійного телефільму планується або на чотири тижні, або – на два. Так планувався з 14 вересня на телеканалі СТБ і показ нового серіалу виробництва Film.ua «І будуть люди». На фейсбук-сторінці серіалу виклали розклад, згідно з яким серіал мав іти два тижні поспіль з понеділка по четвер, а фінальні серії планувалися на 24 вересня. Але вже «на переправі» все помінялося – і всі серії поспіль (повтор шести вже показаних і прем’єра решти шести) зайняли суботній ефір 19 вересня. Незвичне й нестандартне менеджерське рішення.

Проте й пропонований продукт теж незвичний для українського телебачення. Історична сага, телероман на питомо українському матеріалі, україномовний десь на 98%, і попри масштабність – типовий локальний продукт, який домінує в телепросторі інших країн. Окрім Росії, про яку буде згадано ще не раз. Бо від кінця 1990-х і до середини 2010-х російська кіно- і телепродукція адресувалася Україні. Вона активно й вдячно споживалася мільйонами українців, навіть патріотично налаштованих, і загалом визначалася «нашим кіно».

Від 2016 року, після офіційної заборони, ситуація почала змінюватися, як зазначає медіаконсалтингова компанія Media Resources Menagement, на користь власного виробництва. Проте в переважній більшості випадків власне виробництво не означало наявність власного, питомо українського контексту, розуміння актуального для України контексту. Й на додачу – української мови як робочої. Серіал як продукт масової культури мав би формувати – і всюди за межами України формував та надалі формує, - ідеологію, світогляд та ідентичність. Тож проекти на кшталт «І будуть люди» - незвичні, несподівані, досі поодинокі, але – дуже бажані гості в прайм-тайм національних каналів, що входять до першої десятки вподобань українців.

Та де: подібну історичну родинну сагу створено в Україні вперше. Не вперше після перерви, не вперше за багато років – узагалі вперше. Перед стрічкою Аркадія Непиталюка в розвідку, аби прокачати аудиторію та прийняти вогонь на себе, у вересні 2016-го в ефірі «1+1» вийшов чотирисерійний телефільм Бати Недича «Століття Якова». Який справив на проукраїнську аудиторію настільки сильне враження, що його дотепер як лають, так і хвалять. Перші обзивають пафосним лубком, другі записують у найкращі історичні фільми нової доби, поруч із «Поводирем» та «Хайтармою». Цікаво, що «І будуть люди» в соцмережах хвалять за те саме, за що «Століття Якова» піддавали обструкції. Причин кілька, і перша з них – вихідний матеріал.

В основі «Століття Якова» - однойменний роман нашого сучасника, Володимира Лиса, який побачив світ 2010 року, перевидається дотепер і прочитаний цільовою аудиторією. Тож прихильники книги, ще й написаної в наш час, без урахування генеральної лінії партії й цензурного тиску, можуть порівняти літературу та кіно на користь першої. Натомість «І будуть люди» створений за мотивами однойменного роману Анатолія Дімарова. Тритомна історична сага видавалася в 1960-ті, потім була перевидана 1977 року і, підозрюю, в скороченій версії. Проблема навіть не в тому, що автора вже шість років, як нема з нами. А в тому, що роман сьогодні не перевиданий, а отже – прочитаний не буде.

На це зважає критик Олег Вергеліс: «Навряд чи у школі чи вузі ви тримали під подушками книжки Дімарова, зачитуючись його творами до ранку і аж до дірок на сторінках. Цей автор не належить до когорти розпіарених українських радянських письменників-генералів. Це був скромний тихий чесний трудівник української літератури 20 століття, без зазіхань на велику славу та приголомшливі тиражі». При цьому пан Вергеліс відзначає парадокс: «Саме такий, дещо чужий та немедійний український автор, і ступає на територію для нього нову та подекуди навіть ворожу – комерційний розважальний сімейний телеканал».

Тож якщо показ «Століття Якова» сприяв додатковим тиражам книги, з романом «І будуть люди» подібне навряд станеться. Адже акценти, розставлені в серіалі, навряд відповідають часу, в які автор створював свою трилогію. А редагувати чи переписувати, ще й без участі письменника, не годиться.

Таким чином, глядачі мають прийняти правила гри, запропоновані сценаристами Тетяною Щегельською і Тарасом Антиповичем. Вони розгортають картину тридцяти років із життя Полтавщини початку ХХ століття. Основане місце дії – село Тарасівка Хоролівського спершу повіту, потім – району. Герої очікувано опиняються в горнилі подій, розпочатих Першою світовою та завершених Голодомором, хоча в фіналі нема крапки, швидше – три крапки, далі буде. Головного героя визначити складно, бо у романі їх забагато. Це визнали й автори. Тому, аби не заплутати глядача й не заплутатися самим, кожна серія вирізняє когось одного. Щодо сюжету – навряд варто переповідати. Бо йдеться про переплетіння людських доль, вчинки, котрі в подальшому мають ефект карткового будинку й валять усе за принципом доміно.

«І будуть люди» очікувано дивилися глядачі з різним способом сприйняття. Тож автори мали би бути готові до критичних оцінок. Які зазвичай стосуються форми. Подібні оцінки вже є.

І справді, відразу кидається в очі підкреслено театралізоване дійство, що відбувається в декораціях музеїв народної культури й побуту. Також критики акцентують на прямолінійності деяких ліній та персонажів, котрі показують селян хорошими, хазяйновитими і в чистих вишиванках, а більшовиків – брудними, захланими, нечесаними й переважно російськомовними. Це так – але водночас не зовсім.

Почати з того, що фраза «театральна постановка» не визначається кримінальним чи адміністративним кодексами України як злочин, за який треба карати штрафом. За великим рахунком, перші серіали на радянському телебаченні називалися, незалежно від кількості серій, «телевізійними виставами» та знімалися в павільйонах. Тож закиди в «театральщині» знецінюють роботу відразу кількох спільнот: театральної та кінематографічної. Глядачам, що б вони не дивилися, пропонують історію, в яку або віриш, або – не віриш. З цим завданням сценаристи та режисер Аркадій Непиталюк впоралися в повній мірі разом із акторами.

Дванадцять серій і ставка на вирізнення окремого героя в кожній досягають ефекту, який можна визначити не надто науковим терміном «розігрався». Це особливо помітно у випадку Остапа Дзядека. Його Оксен Івасюта з`являється в першій серії юнаком, котрий є пасивним свідком трагічних подій на батьковому хуторі. У фінальній серії Дзядек грає не просто старшу – іншу людину, яка весь час, упродовж усього сюжетного перебігу, лишалася самотньою й так і не змогла знайти щастя. Подібні глядацькі спостереження маю щодо більшості акторів – Акмала Гурєзова (Василь Ганжа), Олени Борозенець (Таня), Олександра Піскунова (Федір), Аліни Костюкової (Ольга Ковальчук), Віталія Ажнова (Твердохліб). Загалом складається враження, що частині акторів просто не дали розгулятися – їхні персонажі надто коротко пожили з волі сценаристів.

Більшовики справді показані злобними гоблінами, вони – однозначні вороги. Хтось готовий назвати це лубком. Та перш, ніж винести вирок, слід подумати: а коли востаннє в ефірі популярного телеканалу Радянську владу називали ворожою та окупаційною. Причому – мовою масової культури, якою, повторюся, багатосерійний телефільм є. Також варто нагадати: «І будуть люди» створені за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики, й підтримка ця не лише моральна. Держава частково фінансувала виробництво. По тій самій знеціненій соцмережами «патріотичній» програмі, яка дозволила створити «Спіймати Кайдаша» та ще кілька наповнених питомо українським контекстом стрічок. Тому я вбачаю у появі серіалу Аркадія Непиталюка просвітницьке та ідеологічне значення. Вкладаючи в ці слова позитив.

Та вже ж є питання, котре «Століття Якова», «Кайдаші» та «І будуть люди» лишають відкритим й поки що далеким від вирішення. Процитую журналіста Ігоря Луб`янова про головну проблему українського кіновиробництва: «Режисер знімає твір на тему, про яку глядач або знає зовсім мало, або не знає взагалі нічого. І це призводить до катастрофи. Все залежить від того, що буде з фінансуванням. Якщо виникне тенденція до розширення міських сюжетів, доведеться вивчати, ким є україномовні в українських містах. Більшість режисерів не має належних знань про це» («Локальна історія», №5/2020). Міській глядач, якого більшість, погано ототожнює себе з сільськими мешканцями. Нехай це наші сучасники, як у «Спіймати Кайдаша», проте все одно міський, урбаністичний українець поки не отримує телероману про себе, свою історію, свої драми та комедії.

Це міський глядач називає лубочними персонажів у вишиванках, котрі їдять у сільській хаті вареники ложками. Напевне в селах так було і є. Але небезпека російських серіалів – у тому, що вони відтворюють здебільшого міські та містечкові історії. Тому й знаходять досі відгук в серцях українського міського глядача, закладаючи з року в рік чужі ідентифікаційні коди. «І будуть люди» почали боротьбу за ідентичність як таку. Хочеться ж у подальшому асоціювати українця не лише з селянином.

P.S. Подивитися всі серії «І будуть люди» можна онлайн на ютуб-каналі Film.ua.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
8835
Переглядів
Коментарі
Romka
11:30 / 29 Вересня 2020
Нарешті діждались українського історичного сімейного серіалу про нас , українців , який з задоволенням і хвилюванням дивлюсь. Коріння з села , а тому відразу згадуються розповіді наших рідних про тяжке минуле 20 століття в Україні. У нас є про кого знімати кіно , про долю сімей відомих українців, яких постигла страшна доля тоталітарного більшовицького сталінського режиму. Знімайте , нам , українцям, це дуже потрібно, і важливо переосмислити наше історичне минуле , щоб наша молодь теж знала історію українства . Українці втратили державність у 20 ст. і стали жертвами більшовицького популізму , на жаль , хворобу на популізм ми ще не пережили, тому знімайте кіно про українців. Дякую авторам
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду