«Рутенія»: як кіно заповнює лакуни в освіті та свідомості
Науково-популярний жанр фільму «Рутенія» передбачає наявність максимального потоку інформації та мінімум художності. Подібних фільмів у нашому медійному просторі мало би бути настільки багато, щоб і говорити про них по окремості не доводилося б. Але поодинокий характер виходу таких фільмів спонукає рецензувати «Рутенію» як соціальну потрібність, як замазку наявних дірок в освіті, свідомості та душі народу. Таким чином, фільм Готфрід виходить уже на інший рівень, несучи й метафорично-терапевтичну користь.
Справа в тому, що «Рутенія» – перший завершений і презентований лауреат минулорічного, 12-го конкурсного відбору Держкіно – веде мову про шрифт, один з безлічі можливих видів написання українських літер. Та шрифт цей, названий «рутенія», не є простим. Як не є простою саме поняття мови – мови для людини як істоти і людини як частини суспільства. Годинне кіно Антоніни Готфрід розповідає про територію та простір позаду літер і слів, про поняття, про історію й значення і, безумовно, про вплив. Так само, як за кожним словом тягнеться вервечка сотень і тисяч років етимологічної глибини, такий же, виявляється, огром часу є і в кожної літери, і навіть у певного її накреслення, шрифту. Режисерка фільму, разом з продюсеркою Наталією Яковлевою, знайшли спеціалістів з мови та дизайну, аніматорів і художників, філософів та істориків, комунікаторів і маркетологів, брендмейкерів і книговидавців, і навіть є у фільмі татуювальник. Що в цьому оригінального? Власне, сам підхід до теми.
Нехай формально «Рутенія» є зрозумілою до трюїзму: жанр і призначення матеріалу – цілком очевидні щодо практичного застосування. Але от заглиблення в тему й питання, поставлені авторами, здатні викликати неабиякий інтерес і навіть захват. Чому в принципі є важливою мова? Чи має вона щось більше за лишень спосіб комунікації? Як виникли перші символи людства, на чому вони базувалися і для чого їх використовували? Чому національні символи важливі в Україні саме зараз?
Впадає у вічі глобальне занурення в минуле і добре, достеменно розібране на деталі теперішнє. З масою прикладів, логічними ланцюжками й поясненнями. Про однакові для всього світу символи (як спіраль, наприклад, накреслена в печерах у різних частинах світу і без можливості передачі від континенту до континенту). Про різні слова з посилом до взаємодії (як «симпатія», «симетрія», «симфонія», «синергія», що виходять зі слова «символ»). Про символи, що зображали трипільці, а потім й українці, які є закодованим та уніфікованим знанням, потому поширеним через покоління: хвилька – енергія, літера «о» – сонце; писанка – як мале віддзеркалення великого космосу; фази місяця, вкарбовані в міфи, а потім і в казки...
Важливою частиною фільму є історія насильницької зміни Росією українських символів і загалом психології нації, з доволі промовистими фактами, дотичними до сьогодення. От як факт про 1682 рік, коли з київської абетки Петром І було викреслено 9 з 19 голосних літер, не існуючих на той час у російській мові; або те, що українську мову саме тоді почали називати «нарєчієм»; або про спалення бібліотек Києво-Печерської лаври й Києво-Могилянської академії, щоб люди менше зверталися до історії, закріпленої в літературних пам’ятках. Символіка України, повернена Грушевським на початку ХХ сторіччя, – накреслення літер, гімн, тризуб і прапор – повністю була знищена новою радянською вадою і змінена на нову. Чому? Коментатори фільму – зокрема, графічний дизайнер Богдан Гдаль, етнограф Олександр Босий і художник-графік та каліграф Василь Чебаник – розказують про значення символів загалом і сприйняття їх людиною як ідентифікаторів свого. Що не є чимось особливим, і так зрозуміло. Особливим є те, що певним уособленням українського став шрифт, створенням якого ще понад півстоліття тому зайнявся власне Чебаник.
І тут у фільмі з’являється формальна грайливість разом із сенсовною новизною – як створювався дизайн літер, на основі чого і як це тепер виглядає – «щоб з першого погляду на рядки було б зрозуміло – перед вами текст, написаний саме українською мовою». Наприклад, каліграф розказав, що накреслення літер «К», «Ж» і «Д» він узяв з Кам’яної Могили, світової пам'ятки давньої культури в Запорізькій області, датованої дошумерськими часами.
Зараз шрифт «рутенія» має 4 накреслення. Художник Іван Семесюк, розуміючи його як «світоглядний проект», зробив серію картин з літерами, створеними Чебаником. А книговидавець Іван Малкович опублікував цим шрифтом кілька книжок, першою з яких була «Дитяча Євангелія. Оповіді про Ісуса». Наступний крок – введення шрифту на всіх державних структурах, назвах вулиць і на грошах, що у візуалізації творців фільму виглядало як мінімум переконливо.
Тобто творці, починаючи за сивини, проходять всю історії світу, України, торкаючись паралельних тем, речей, сусідів, доходять до наших днів – війни й того, як агресор знищував наші символи в Криму та на Донбасі, заміняючи їх своїми. Власне, шрифт може і тут стати в нагоді, вливаючись солдатом у війська інформаційної війни, котру ми ледь не програли, нехтуючи важливістю самої інформації та її складовими. (Хто знав, що Microsoft ще посеред нульових не приймав української мову до переліку мов через те, що ми, виявляється, користуємося шрифтами, накресленням – абеткою російської мови?)
У комплексі «Рутенія. Повернення коду нації» виглядає довершеним актуальним і чітким меседжем, зрозуміло для чого створеним. І саме в такому аспекті адекватно можна сприйняти фільм – словом, не одним духом живемо, і тіло, і мозок також потребують їжі.