Збірки короткометражок «Українська нова хвиля» Центр Довженка робить щорічно, починаючи з 2012-го. Цього року виходить уже сьомий альманах. Його шість короткометражок є частиною великого доробку наших режисерів 2019 року, присутніх на українських та міжнародних кінофестивалях та форумах чи відзначених на них преміями. Із хронометражем від 5 до 20 хвилин вони складуть програму в 1 год 40 хв, і достатній час, щоби порушити духовну дистанцію, яку люди вибудували між собою та іншими, ховаючи голову в пісок, відсторонюючись чи просто не звертаючи уваги на проблематику окремих людей чи суспільства. Соціально активні фільми «Української нової хвилі» — це незручні запитання, запаковані в ігрову, документальну чи анімаційну форму.

Власне, найтитулованіший наш мультфільм — «Кохання» Микити Лиськова (таке собі короткометражне «Плем’я» за рівнем поширення — учасник і лауреат понад півсотні фестивалів світу) — не є лише комічним, дивним і абсурдистським витвором оригінальної уяви режисера. Це цілком предметне, конкретне і яскраве змалювання специфічного нового світу України, з тотальним занепадом культури, жахом антисоціальності та руйнуванням інституцій. І якщо «пацанчики» у спортивках і з безкінечним лузанням насіння — це може бути тривалий у часі факт, народжений ще в 90-х ХХ сторіччя. То поліетиленові пакети, що літають, мов зграї птахів, падають на голову і стають безкінечними масками людей, — яскравий образ саме останніх, 10-х років сторіччя ХХІ. Передавання грошей у маршрутках, які їздять як-попало-накресленими-і-збудованими маршрутами і дорогами, втрапляючи в аварії через ями і відкриті каналізаційні люки — ще-одне-наше-всьо. І Лиськов назбирав чимало характерних ознак дійсності за вікном, в іронічній та гротескні формі втілюючи це на екрані. Певно, така дійсність цілком зрозуміла та гомерично смішна (чи смішна крізь сльози) не тільки українцям, якщо вже по всій Європі, в Південній Америці та Китаї його преміювали.

Інше питання, чи зрозуміла була б за межами України проблематика короткометражки «Колір фасаду: синій» Олексія Радинського, де забудовник, будуючи торговий центр на Либідській, цілком серйозно і при чому безапеляційно вимагав пофарбувати один із найвідоміших у Києві архітектурних проектів, «Літаючу тарілку», в синій колір, і лише на тій підставі, що це його улюблений колір? Незапланований, і тому особливо разючий епізод фільму, коли сам архітектор, Флоріан Юр’єв, на черговому обговоренні громадськості та самих будівельників запропонував «по-людськи» зустрітися з інвестором і натомість у відповідь отримав сміх. Смішний абсурд «Кохання», «Кольору фасаду: синього» — що далі?

Насправді, альманах — це не до сміху. Над цим пропонують подумати, і часом самі роздуми є важкими, як у випадку фільму «Плюс один» Мирослави Клочко. Як сприйняти інформацію, коли тобі кажуть, що дитина в утробі розвивається не нормально, відповідно є можливість народження людини з проблемами? А з якими проблемами? А якщо вона буде мати додаткову хромосому чи, навпаки, однієї хромосоми буде позбавлена? Якою вона буде, як із нею знаходити спільну мову, як на неї реагуватимуть інші люди? А власний чоловік? Морально й фізично важко це дивитися, про це думати й особливо ставити себе на місце героїв. А режисерка не соромиться спонукати глядача до цього, використовуючи довгі кадри, великі паузи, заглядаючи героям в очі, чи це «сонячні» діти, чи сумні люди. Проблема не така вже й унікальна — вона затребувана і втілювана в кіно: минулого року в українському прокаті було два повнометражних фільми з такими героями. Один із них — українського виробництва, «Історія Лізи» Олександра Жовни, а інший — американський «Арахісовий сокіл» Тейлора Нілсона і Майкла Шварца — цілком виправдано зарахувати до найкращих фільмів світу. «Плюс один» Клочко урізноманітнює тему новим ракурсом — щодо народження «сонячних» дітей.

«Нормальна» Діани Горбань та Ірини Громоцької загалом продовжує тему «нормальності». Ця короткометражка цілком може шокувати, як мінімум здивувати, зіштовхуючи глядача з усвідомленням, що будь-яка чужа душа — темний ліс. У сенсі terra incognita, непочатий край роботи для намагання зрозуміти. Ось ти танцюєш із привабливою дівчиною, а ось вона підходить до першої ліпшої дівчини в парку на лавиці й намагається заговорити, і не тому що дивна, нарвана чи лесбійка, а тому що поговорити елементарно нема з ким, а їй дах рве, що може перерости в божевілля, самогубство або вбивство. То ліпше завадити цьому, коли знайти, з ким проспівати вночі «Плач Єремії». Якщо ще не пізно і випадкова знайома не вигадана, як наслідок раніше не знайденої компанії, друга, спільної пісні. Саме в такому ключі й варто розуміти «Нормальну», яка сама відрізняється від норми лише тим, що розуміється не відразу й не обов’язково позитивно. Та, розкладаючи на складові ідею, можна далеко піти, згадуючи, до чого призводять клінічна ненормальність або як вона міняє суспільства і навіть світ.

Навіть у грайливій, на перший погляд, 5-хвилинній анімаційній короткометражці «Петрівка-реквієм» Катерини Возниці є приховані й іноді спливаючі — у прямому сенсі — образи серйозних тем, у дусі ностальгії за минулим, яке вимивається теперішнім. Зокрема, переназивання станцій київського метрополітену, виявляється, не всіма сприймається однозначно, і нова назва станції «Петрівка» — «Почайна» — змусила режисерку вдатися до творчості, аби проілюструвати її рефлексії з цього приводу, неоднозначно втілені, але на злобу дня.

Аби дати слово режисерам — щоб вони пояснили свої мотиви та ідеї — організатори альманаху провели в столичному кінотеатрі «42» 9, 11 і 15 липня зустрічі з кількома творцями. На меті в організаторів продовжувати такі зустрічі. Прокат триватиме в липні та серпні, і за планом пройде у Львові, Харкові, Одесі, Житомирі та Вінниці.