«Детектор медіа» продовжує цикл рецензій кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського на побачене на фестивалі Docudays UA документальне кіно. Ми вже публікували його враження від міжнародного конкурсу «Docu/Світ», від головних переможців фестивалю, а сьогодні – від короткометражної програми.

Звісно, годі себе (та інших) переконувати, що крізь призму лише 12-ти представлених у конкурсі короткометражних фільмів можна виявити тенденцію в сучасному кінематографі, у головах кінематографістів і/чи в світі. З них ми можемо лише робити висновки про прихильність до саме таких тем конкретних відбірників фестивалю. Позаяк, це не заперечує ні високого професіоналізму фільмів, ні культурного, політичного та цивілізаційного підґрунтя, яке уможливило появу подібних стрічок. Згідно з назвою фестивалю, йдеться про кіно «правозахисне». Це не завжди тільки такого ґатунку кіно, але майже завжди кіно ліволіберального світогляду, часом ліворадикальне або яскраво антиправе (як у випадку з фільмом «Межа» Елісон Клеймен з конкурсу «Docu/Світ»). Іноді просто мистецьке, яке могло б бути показане в конкурсі будь-якого фестивалю світу (як «Наша територія» Матьйо Вольп з «Docu/Коротко»).

Docudays завершився, лауреатів – відзначили, але чи мусить особистісна реакція членів журі на окремі фільми затьмарити всі решта фільмів? Звісно, переможець короткометражного конкурсу, іспанська 28-хвилинна стрічка «Ґрейкі» Енріка Рібеса, виглядає значущою навіть самою темою. Тінь від історій про людей, які залишилися в живих після нацистських концентраційних таборів, темна й важка та справляє постійне й невблаганне відчуття трагедії Другої світової війни. Історія тата оповідачки, іспанця африканського походження, який провів 5 років у таборі Маутгаузен, вражає до глибини душі (як і те, що він був комуністом, хоча це більш-менш зрозуміло). Але й поза темою, сама манера фільму, його форма вражає винахідливістю. Коли оповідь накладається на родинні фото, до яких динамічно і сенсовно точно, під музику чи окремі звуки підставляються хронікальні кадри з концтабору. І це все опрацьовано на постпродакшні кольорами, експозицією, рамкою, «кадром під старовину», під згадки минулого… Героїня так і говорить: «Ось що для мене означає бути матір’ю… Передавати знання». А «знання», інформація у фільмі зовсім не є педальованою, тенденційною. Навпаки – історія про чоловіка, над яким знущалися в таборі, який не міг спати після порятунку й тому ночами працював, який не розказував дітям про своє минуле, оберігаючи їхню психіку, не роздягався на пляжі, щоб ніхто не бачив його шрамів, – це про людяність, гуманність, дбайливість, про сім’ю та її цінності. І нехай окремо кожний елемент «Ґрейкі» – цілком звичайний, разом вони утворюють цільний витвір мистецтва.

У порівнянні з фільмом Рібеса інші – скоріше замальовки, нариси, короткі мазки сучасності. Втім, ситуаційно важливі й формально цікаві. А часом, «між рядків», у них «читається» проблематика, актуальність якої примушує поставитися до формальної простоти виконання з сумнівом – чи все так просто? «Усі коти сірі у темряві» швейцарця Лассе Ліндера лише на перший погляд про видатну любов чоловіка до своїх котів. Так, він чухає й цілує кицьку, як багато з нас, котолюбів, робить. Так, він переживає через її невтамоване бажання кота, тому везе її спарюватися через пів-країни. Але хто з ним є крім котів? З ким він є крім котів? Під час спарювання він сидить з хазяйкою кота і мовчить, потім пізніше – сидить на самоті і плаче. Тобто, насправді, мова у фільмі не про сірих котів, а про темряву самотності, бо, як було сказано класиком, «людині потрібна людина».

Наскільки це важливо – вже в інший спосіб показано у французькому фільмі «Всередину – назовні» Аліс Боккара-Лефевр і Шарлот Балле-Баз, де мова про старших жінок, які пишуть листи засудженим до в’язниці. Пишуть, бо деякі засуджені часом нічого й нікого не мають і листування – єдина їхня ниточка до зовнішнього світу. А світ, принаймні, деякі його країни, рухаються до такого гуманізму, коли будь-який засуджений має право на людське ставлення. І цей фільм – учергове – про людяність.

Як і польська стрічка «Сім’я²» Їфань Сунь. Вона про те, як бельгійці удочеряють китайську дівчинку, а через багато років привозять її до рідної сім’ї в Китай, щоби показати дитину тим, хто був змушений її віддати через виконання закону «політики однієї дитини». Як це має бути важко і першій родині, і другій? Але вони йдуть на це, бо це правильно. Подібно, скажімо, до програми «польсько-німецького примирення», зазначеній у польському ж фільмі «19.91» Емілії Снєґоської, коли до 91-річної польки приїздить 19-річна німкеня. Просто приїздить, аби потоваришувати, допомогти, поспілкуватися, дізнатися про її минуле та її перебування в концтаборі Освенцім. Як її, поголену, бив гігант-начальник табору, як загинули її четверо братів-сестер, і якою вона є тепер, навдивовижу позитивною, не озлобленою, усміхненою й моторною.

Людина часом кумедно опиняється в центрі фільму, викликаючи амбівалентне ставлення (що теж важливо). Як від «Клубу під назвою “Сила волі”» голландки Ніни Карім ван Орт. Існує такий собі клуб за інтересами, де збираються звичайні люди, які не попадають у ноти, люблять грати в бінго, а говорять про підняття цін на тютюн і хто з ними був рік тому. Й от тепер, на місці цього клубу, «священного» для його членів, міська рада хоче збудувати орендовані будинки. Тож поставлене фільмом питання є доволі дошкульним – наскільки цінне таке угрупування, наскільки важливі «неважливі» справи окремих людей? Відтак, хто і які має права і як у такому разі має чинити держава?

Що загалом і конкретно відбувається у світі, коли стикається потреба людини й існуючі закони? Як світ з його правилами і традиціями має перебудовуватися через розвиток індивідуалізму, і чи мусить він це робити? Де починаються власні межі, де вони закінчуються і як прийняти іншу особистість, якщо вона нищить особистість нашу? Ці проблеми, питання, дилеми стирчать, мов голки, з більшості фільмів фестивалю. Вони ранять, але, певно, кіно й мусить це робити, як попереджувальний, застережний і передуючий сигнал суспільству для роботи над помилками і виробленням необхідних механізмів та рішень покращення ситуації, допоки ситуація не стала критичною і не переросла в «лівий» чи «правий» поворот.

Фото: кадр з фільму «19.91»