Хржановський як результат ідеологічного вакууму
Поява російського режисера Іллі Хржановського в українському медійному просторі лише на перший погляд випадкова. Все, що пов’язано з ним та довкола нього, — не обговорення суперечливих підходів. Не дискусії діячів культури про різні погляди, методи й підходи. Навіть не локальний скандал, хоча його елементи в цій історії справді присутні. Але Ілля Хржановський і все, що пов’язано з ним, — не про культуру й мистецтво. Це все — про ідеологію.
Точніше, про відсутність ідеологічних постулатів, що ними керується Україна як держава. І які закладає у фундамент державної інформаційної та гуманітарної політики. Досі маємо ідеологічний вакуум, який послідовно та з перемінним успіхом заповнюють російські громадяни. Звісно ж, власними, далекими від правильних для українців, смислами.
Неочевидне підтвердження тому — перетікання історії про фільм «ДАУ» в історію про історичну пам’ять та Другу світову війну. А варто торкнутися цієї теми, агресивна російська пропаганда вчергове починає розкручувати маховик, підкидаючи питомо радянського контексту на лопаті українського вентилятора. Передусім через відсутність війни та Голокосту як її складової в українському гуманітарному та медійному середовищі. Та браку системного введення їх саме в український контекст.
Культурологи вказують на це не вперше. А журналіст «НВ» Іван Верстюк зауважує: «Україні та її історії залишається маневрувати на глобальному ринку в рамках теми інтерпретації Другої світової. У Путіна в цьому питанні багато козирів». І робить висновок: «Україна досить сильно відстала в осмисленні радянського періоду своєї історії».
Саме тому медійний скандал довкола персони Іллі Хржановського був лише питанням часу. Бо йдеться не про російського режисера, який зняв неоднозначне кіно з непрофесійними акторами та свідомо відважив ляпас суспільному смаку. А про громадянина Росії, ворожої до України держави, який із невідомих причин став художнім керівником Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Колективний лист діячів української культури закликає звільнити Іллю Хржановського саме з цієї посади, а не долучається до дискусій довкола проекту «ДАУ». Який згадується у зверненні лише двічі й між іншим.
Бачення паном Хржановським концепції меморіалу й послідовне просування по суті своїй є тією ж російською агресією. Як водиться, гібридною, прихованою, побудованою на підміні понять. Що відповідає принципам російської пропаганди як такої.
Зазвичай будь-яка пропаганда базується на впевненій підміні понять і створенні контекстів у форматах «Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — сила. Всі тварини рівні, проте деякі рівніші». Так, ці рецепти успішно використовували у ХХ столітті керівники інших тоталітарних держав: Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні, Мао Цзедун, Пол Пот, Кім Ір Сен. Але не варто забувати: перші концтабори — не фільтраційні табори для військовополонених, а саме концтабори, — були закладені в більшовицькій Росії. За особистим наказом товариша Леніна незабаром після «червоного» перевороту. А перші місця масових убивств з’явилися в довоєнному СРСР задовго до Бабиного Яру.
Проте Бабин Яр в українському Києві, як Аушвіц-Біркенау неподалік польського міста Освенцим разом із десятками подібних місць, — території, де коїли злочини німецькі нацисти. Але Биківнянський ліс під Києвом, Катинський ліс неподалік Смоленська, урочище Сандармох у Карелії та будь-яке інше місце, пов’язане зі злочинами російського радянського режиму, або замовчуються, або маргіналізуються, або, як у випадку з Катинню, називаються місцями, де масові розстріли скоювали німці.
Щойно в Росії починають розмову про Бабин Яр, вона неодмінно перейде до участі українців у масових розстрілах. Адже українці, за російською версією, — відомі на весь світ німецькі посіпаки, колаборанти, буржуазні націоналісти, які влилися до лав нацистів та служили Гітлеру. Вісім років тому цю ідеологічну розробку було втілено в художньому фільмі «Матч». Сценарій створювали російські політтехнологи, які раніше розробляли передвиборну стратегію Віктора Януковича. Кіно готували під «Євро 2012», частину епізодів знімали в Києві та Харкові, у знімальній групі задіяли українських фахівців. Але воно із тріском провалилося не лише в українському, що було прогнозовано, а й у російському прокаті.
Антисемітську карту проти України російські спецслужби за прямою вказівкою Кремля вже розігрували 1926 року в Парижі. Ліквідацію Симона Петлюри було подано під соусом помсти за єврейські погроми. Українці ж, на той момент утративши державу, не мали достатньо сил, ресурсів та впливу, щоби переконливо довести — це не так.
Але, скажете ви на цьому місці, до чого тут Ілля Хржановський? Усе дуже просто. Найперше, що насторожує, — концепція перетворити меморіальний комплекс на такий собі, даруйте за порівняння, парк Юрського періоду або Світ Дикого Заходу. Зробивши цикл фільмів «ДАУ» у форматі реалітішоу, де реальне життя відтворювали несправжні актори, добровольці-аматори звідусіль, він вирішив подати в такому ж форматі місце масових убивств. Кожен завдяки віртуальній реальності, мабуть, вдягнувши відповідні окуляри й озброївшись ґаджетами, може опинитися там і тоді. Поставити себе або на місце ката, або на місце жертви. Відчути на собі, як воно — коли роздягають, ставлять на край ями та стріляють у потилицю. Або коли сам це робиш. І головне: катом за замовчуванням може виступити українець.
Ті з нас, хто мислить критично, здатні самі для себе визначити роль українців не лише у трагедії Бабиного Яру, а й загалом у Другій світовій війні. Також наші притомні співгромадяни можуть писати про це книжки, виступати з лекціями, створювати програми на кшталт «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» тощо. Проблема в тому, що за такими людьми не стоїть — та й ніколи особливо не стояла, — держава.
Ось чому захисники Іллі Хржановського ламають списи не на культурному, мистецькому, а одразу на ідеологічному фронті. Найбільше прикладів цьому дає всеїдний животворящий фейсбук. Скажімо, допис такого собі Андрія Рєпи: «Тіло української культури поки що не зовсім готове приймати, взаємодіяти, перетравлювати й залучати в себе радикально чужорідні елементи. Надто коли вони претендують на відчутну частку культурної гегемонії». І при цьому риторично запитує, що би сталося з П’єром — Паоло Пазоліні, Бернардо Бертолуччі та Гаспаром Ное, якби вони вирішили творити на українському ґрунті.
Навряд згаданий пан Рєпа сам є для когось вагомим авторитетом. Проте він ретранслює погляди українців, заангажованих російським контекстом. Перераховані італійські та французькі кінорежисери — відомі майстри мистецьких провокацій, творці власних смислів та кіномов. І немає доказів, що мертві європейські та загалом західні митці претендували, а живі — претендують на відчутну частку культурної гегемонії в Україні. Вторгнення на українську територію, хоч культурну, хоч політичну, — прерогатива Російської імперії в усіх її проявах. Від царської до радянської, яку реанімує Володимир Путін.
Інший адвокат Хржановського, заступниця головного редактора «Бульвару Гордона» Юлія Пятецька, йде ще прямішим шляхом — протиставляє живому російському митцю мертвих українських. Звісно, не на користь останніх — і на прикладі письменника, журналіста, політичного та громадського діяча Уласа Самчука Тут маємо живий приклад ототожнення українців із нацизмом та його пропагандою: «Трубив про успіхи великої німецької армії. Вірив у її блискуче майбутнє. Але його вивчають у школах — а Хржановського судять за кіно».
Про те, що в Бабиному Яру розстрілювали також діячів українського визвольного руху, серед яких теж були митці, пані Пятнецька не згадує. Чому? Бо в її світогляд, як і в світогляд Іллі Хржановського, не вписується той самий непростий український визвольний рух. Порівнюючи критиків Хржановського зі сталіністами й донощиками, вона забуває: сталінізм — ровесник, ба навіть старший брат і вже точно однодумець гітлеризму. Різниця в тому, що німецький нацизм визнали злочином у Нюрнберзі. А злочини СРСР, організовані в кабінетах Кремля, тобто в Росії, досі не мали власного Нюрнберга.
Я не великий прихильник творчості Уласа Самчука. Мені більше імпонує його життєвий шлях, на основі якого можна було би зняти питомо український біографічний фільм чи серіал. Так само не готовий назвати себе ідейним бандерівцем. Але я чудово розумію історичний контекст, який 1941 року підштовхнув організованих, ідеологічних українців до співпраці з нацистами й колаборації. Вони шукали військового союзу проти радянської Росії, аби потім створити власну національну незалежну державу. Це не вдалося, й загалом така співпраця тривала трохи більше року. Хрест на ній поставили ті самі розстріли в Бабиному Яру.
Протиставлення померлого українського письменника, який мріяв про українську державу, живому декларативному космополіту з російським громадянством Іллі Хржановському — щонайменше нерозуміння нюансів української історії. А в гіршому разі — свідоме перекручування, маніпуляція на користь російської пропаганди та просування контекстів, успадкованих путінською Росією від СРСР.
Подібна стратегія захисту Іллі Хржановського лягає в загальну концепцію трансляції російських смислів. «Справа Хржановського» опинилася в одній обоймі з поширенням російських фейків в ефірі низки українських каналів. Також із рекламою «безсмертних полків» «Інтером» та каналами медведчуківського обряду. Ще — зі скандальною заявою екскиянина, відомого продюсера Олександра Роднянського: «Державним коштом в Україні знімають не кіно, а шлак». Після чого пул «експертів» фейсбука швиденько пояснив: наш успішний земляк визначає шлаком не все, що бачить, а передусім «патріотичне», читай — пропагандистське кіно. Бо історії україно-російських протистоянь, на їхню думку, не що інше, як українська пропаганда.
Нарешті, концепція добровільних адвокатів Хржановського має особисту підтримку нинішнього президента України. Володимир Зеленський, згадуючи у відеозверненні шосту річницю одеської трагедії, не зміг назвати винних. Натомість наголосив: досить уже воювати за ідеологію. Забувши, що державна політика невід’ємна від системи цінностей української політичної нації.
І обзивати українців посіпаками нацистів, чиї нащадки не мають вказувати російському режисерові, а повинні прийняти його концепцію Другої світової війни, — це якраз впровадження російської державної ідеології. А яке кіно знімав в Україні російський громадянин, з огляду на це зовсім не важливо. Зрештою, нагадаю: пропагандистський «Матч» теж у нас знімали. Як купу орієнтованого на російський ринок шлаку. Але ж його творці не обіймають в Україні ідеологічних посад. Керівник меморіалу «Бабин Яр» — саме така посада.
Фото: Новинарня