У фільмі «Рік Президента Зеленського» є кадри з відомої поїздки глави держави на завод «Південмаш». Тієї самої, під час якої Андрій Богдан забрав у Зеленського телефон. Проте у фільмі Офісу президента відео зупиняється раніше цього моменту. А ексочільник ОП взагалі не потрапляє в кадр, лишаючи в ньому тільки голову Володимира Зеленського. Це коротка метафора на весь фільм. Розповіді на будь-які теми тут зупиняються за півкроку до згадок про проблеми. А з самого «року Зеленського» вирізані всі незручні персоналії, помилки та смішні ситуації. Що, до речі, дуже дивно, враховуючи бекґраунд та «народність» шостого президента.

Офіс керівника держави подає, а телеканали транслюють це майже годинне відео як «документальний фільм». Але насправді це звичайний агітаційний ролик. Із «міцним господарником» крупним планом.

Справа — «Рік Президента Зеленського». Зліва — рік президента Зеленського

В основі «документального фільму» лежить інтерв’ю Володимира Зеленського невідомій людині. Раніше Станіслав Боклан хоча би був у кадрі. Крім розмов президента на камеру, в ролику використані також фрагменти його виступів на різноманітних форумах, уривки з поїздок, цитати з випусків новин та інші раніше опубліковані відео. Усе це фаршировано пафосною або сумною музикою в залежності від теми.

При цьому в «документальному фільмі» слово жодного разу не отримують інші люди. Нагадаємо, що в ролику до ста днів правління Зеленського знялися Андрій Єрмак, Віктор Ющенко, Леонід Кравчук та Леонід Кучма. Тут же немає жодної іншої перспективи, й це викликає запитання. Якщо це фільм про рік президентства, то він стосується перш за все життя країни за нового президента. А отже оцінювати діяльність Зеленського мали би пересічні громадяни, політичні опоненти, журналісти, економічні експерти, закордонні політики. Якщо це фільм про рік життя Володимира Зеленського на новій посаді, то, по-перше, чому цей особистий щоденник показують українські телеканали? По-друге, чому в ньому настільки мало особистого? Адже протягом п'ятдесяти хвилин глава держави згадував про свої переживання всього кілька разів, більшість часу розповідаючи все ж про політику, економіку та правоохоронців. У всіх цих сферах, фактично, оцінюючи самого себе.

Повне враження про те, наскільки об’єктивно Зеленському вдається себе оцінювати, можна скласти буквально на другій хвилині, коли президент хвалиться прийняттям законів про імпічмент та скасуванням депутатської недоторканності. Про реальне ускладнення процедури імпічменту й порушення під час голосування за нього глава держави не згадує. Про те, що закон про скасування депутатської недоторканності насправді, цитуючи «Українську правду», «запроваджує "контрольовану" недоторканність народних депутатів та концентрує владу в руках генерального прокурора», у фільмі не йдеться. Натомість Зеленський хвалить за прийняття цього документа свою монобільшість, мовляв, інші фракції противилися скасуванню. Що ж, «Голос, «Батьківщина» та «ЄС» справді за нього не голосували. А от «ОПЗЖ», «За майбутнє» і «Довіра» підтримали ідею «Слуг народу».

І так практично в усьому. Зеленський хвалиться, що нова Верховна Рада прийняла рекордну кількість законів за вісім місяців. Хоча в попередньому скликанні прийняли більше. У підбірці новинних сюжетів Зеленському приписують Вищий антикорупційний суд. Хоча його суддів призначав іще Порошенко. У підбірці сюжетів про посадки згадується підозра Олегу Ляшку. Але не уточнюється, що вона стосується бійки. Зеленський жаліється, що медична реформа Супрун не підготувала Україну до коронавірусу. Хоча насправді в її рамках реформували поки що тільки первинну допомогу. Зеленський двічі за фільм каже (раз, два), що нікого не ставить на державні посади через гроші чи знайомства, й постійно акцентує увагу на некорумпованості державної верхівки. А слон у вигляді брата Андрія Єрмака ледь поміщається в кімнаті. Але ще більше, ніж маніпуляцій, у цьому «документальному фільмі» замовчувань.

Ходять чутки, що кастинг для «Рік Президента Зеленського» проводив брат Єрмака

Чудовий приклад замовчування — це повний епічної музики блок про війну, в якому головнокомандувач Зеленський розповідає про сильну армію, мир на умовах України, тиск на Росію та європейців, готовність відмовитися від Мінського процесу. І ні словом не згадує про Консультаційну раду з ОРДЛО та розведення військ. А серед нарізки численних роликів із фронту немає знаменитого «я не лох». Справа не тільки в тому, що це якось не документально. Це просто нудно. Глядачам, мабуть, було б цікавіше дізнатися, як Зеленський переживав подібні ситуації в перший рік президентства, ніж іще раз почути його політичну програму.

А так глава держави розповідає про «міцні відносини з Америкою», але не про ту саму розмову з Трампом. Піднімає тему меж впливу на правоохоронців, за які не може заходити президент, але не згадує про свою присутність на презентації у справі Шеремета. Згадує про катастрофу українського літака в Ірані, але не про свою тогочасну поїздку в Оман. І це вже не кажучи про проігноровані теми, наприклад, Ігоря Коломойського чи повну зміну Кабміну. Це ж не така й важлива для першого року при владі подія, правда?

Проте найбільший сум огортає від того, що з «документального фільму» прибрали всі веселі моменти. Тут є ціла нарізка, в якій Зеленський пісочить регіональних чиновників, але немає ні «вийди, розбійнику», ні обіцянки подзвонити Баканову. Немає спільного з Богданом купання. Немає «факинг отрасли». Немає всієї тієї краси, яку, наприклад, зібрало «Радіо Свобода». Узагалі, «Рік Президента» чудово підійшов би будь-якому забронзовілому державнику, якби Зеленський не генерував у ньому нові меми. Наприклад, фразу: «Я думаю, що до цього звикнути не можна. До мого президентства». Чи зізнання, що «більше місяця не було вихідних [...] Значить, ти комусь потрібен. Значить, твоя робота потрібна для всіх людей». Чи заяву: «Я впевнений, що більшість українців хоче бути однієї нацією. Більшості українців не важливо, якою мовою ти один з одним спілкуєшся [...] Більшість українців, у них просто немає часу сидіти в інтернеті, писати пости у фейсбук. Вони хочуть бути однією країною. І ми для цього все зробимо».

Ті документальні кадри, які ми заслужили. Але не ті, які потрібні ОП зараз

Натомість у цьому «документальному фільмі» є дві традиційні для української політики речі. Виправдання та обіцянки. То в нас владу важко перезавантажити, то трапляються форс-мажори. Це все, звісно, правда, але, знову ж, у яких це «документальних фільмах» Офіс президента набрався подібних вставок? І чому Зеленський за 50 хвилин цього ролика проходиться по всьому золотому колу української політичної естради? Зустрічається з учителями, переймається зарплатою шахтарів, піднімає питання доріг, будує «Охматдит». Ходить у слоумоу й закінчує відео обіцянками. До речі, про обіцянки. У фільмі Зеленський анонсував зменшення кількості правоохоронних органів зі зростанням їхньої «відповідальності». От Аваков зрадіє. І створення державної авіакомпанії. Удачі з Коломойським.

Коротше кажучи, весь цей фільм — один великий звіт перед виборцями. Тільки замість графіків, експертних оцінок та розбору передвиборної програми за пунктами, тут використовують емоційні виступи на форумах. І, крім своїх політичних успіхів, президент намагається переконати електорат також у конкретному особистісному досягненні. За першу хвилину фільму тут двічі цитують заяви ще кандидата Зеленського про те, що він планує залишатися людиною. Це теза, на основі якої колишній комік багато в чому будував свою кампанію. І яка, очевидно, досі важлива для нього.

Проте якраз подібними «документальними фільмами» Володимир Зеленський, принаймні в медійному вимірі, максимально наближається до найгірших прикладів попередників. Масові замовчування проблем та помилок, уникання важких питань, приховування будь-яких незручних ситуацій за участі глави держави, однобоке (буквально однією людиною) трактування всіх подій, практично повна відсутність прізвищ інших чиновників, трансляція каналами відвертої агітації під виглядом суспільно важливої інформації. Не те щоб це був фільм про поганих бояр. Але він точно про хорошого царя.