Рік Зеленського – стежкою Порошенка. І Тимошенко

Рік Зеленського – стежкою Порошенка. І Тимошенко

24 Квітня 2020
1898
24 Квітня 2020
17:30

Рік Зеленського – стежкою Порошенка. І Тимошенко

1898
Рік Зеленського – стежкою Порошенка. І Тимошенко
Рік Зеленського – стежкою Порошенка. І Тимошенко

Почнімо з початку: назва фільму є некоректною, бо минув лише рік від виборів, а час президентства відлічується від моменту інавгурації.

А ще ситуація, коли майже всі канали показують один і той самий фільм про президента, є дуже незвичною як для українського телепростору. Були інтерв'ю Петра Порошенка, які показували кілька каналів, але щоб документальний фільм? Та й ті інтерв'ю, навіть із гарячих питань, а не «про все», викликали потужну критику — й саме через чинник «я тобі поперемикаю».

А тепер про враження. Рік тому чимало українців проголосували за Володимира Зеленського як не просто за нове обличчя, а як за позасистемного кандидата. Після невдалого президентства Віктора Ющенка та напівневдалого Петра Порошенка українці зневірилися, що трансформувати політичну систему може хтось ізсередини. Широка відомість та позірна позасистемність — оце й були виборчі козирі Зеленського.

2014 року в ранзі такого самого позірно позасистемного кандидата переміг і Петро Порошенко — в першому ж турі, тобто з результатом, який був кращим за результат Зеленського у 2019-му. Порошенка тоді сприймали майже так само, як п'ять років по тому Зеленського — як людину, не пов'язану з набридлими старими політичними силами. (А процес прискореного формування БПП дуже нагадував процес формування «Слуги народу» через п'ять років.)

Змінити систему Порошенко не зміг (не захотів), і цього разу виборці проголосували вже за кандидата, якого вважали зовсім уже позасистемним.

Спочатку Володимир Зеленський щосили демонстрував, що він — не такий, як його попередники. «Я такий, як і всі ви; я — один із вас», — саме такий імідж він для себе плекав і саме так публічно поводився.

Але великою мірою саме так поводився й Порошенко після обрання: він — не такий, як усі попередники, він — демократичний у комунікації, він — «один із нас», а не «над нами». Так було спочатку. Але що більше минав час, то менше залишалося публічних жестів «такого, як ви всі», й то більше Порошенко виглядав типовим пострадянським «батьком народу», аж поки в останній рік свого президентства не забронзовів остаточно.

Й от минув рік після перемоги Зеленського. І де поділася не лише публічна їзда велосипедом, а куди поділися інші демократичні жести? Навіть при тому, що коли в Порошенка ці демократичні жести виглядали джентльменськими, то в Зеленського — відверто панібратськими; демократичність іміджу Порошенка була розрахованою на культурний прошарок, демократичність Зеленського — на «хлопців із нашого двору». Та швидкість публічного забронзовіння, здається, є вищою, ніж була в Порошенка.

А тепер згадаймо, які публічні дії Порошенка стали першими, що істотно підточили його імідж? Це — обіцянки, причому конкретні, з конкретними термінами виконання — обіцянки того, що залежало не лише від Порошенка, а то й більшою мірою не від нього.

Обіцянки завершити війну й повернути окуповані території Донбасу в конкретний термін так і залишилися обіцянками. Обіцянки безвізу, Томосу — Порошенко кілька разів називав конкретні дати й кілька разів переносив, бо до обіцяних дат не виходило.

Існував легкий порятунок — тут само публічно визнати, що не склалося, й пояснити, чому до обіцяної дати не сталося, що стало на заваді. Визнати свої помилки, одне слово. Але визнавати помилки Порошенко не любив — із цього, власне, й почався процес його забронзовіння.

А що тепер робить Зеленський? А рівнісінько те саме, тільки з більшим розмахом. Пообіцяв завершити війну, назвавши абсолютно нереальні терміни. Не вийшло — й не могло вийти, якщо тільки не капітулювати. Тепер він знову називає терміни — до кінця своєї каденції. Ну, а коли не вийде? Здатися, піти на будь-які безумства, аби лише «закінчити», неважливо, як і з яким результатом? А чи президент не розуміє, що таким чином сам провокує недовіру до себе?

Усе ж таки, після року президентства хотілося б почути більше звітів про виконане — хай не епохального масштабу, але все ж. Без замовчувань і пересмикувань. Про щось завершене, а не «процес пішов». Про що завгодно — тільки не про обіцянки. Й не абстрактні «робимо, будуємо».

Так, звіти про виконане й досягнуте у фільмі були. Їх детально розібрав у своїй статті Ярослав Зубченко: чимало з досягнень — зокрема, ухвалення законів про імпічмент та депутатську недоторканність — насправді з розряду «так, але». А от аналітики VoxUrraine знайшли у звітах Зеленського чотири маніпуляції й два перебільшення, а одне з тверджень залишили без вердикту, бо воно містило неправильне тлумачення президентом і його нерозуміння функцій та повноважень різних правоохоронних органів.

Отже, досягнення. Нова Верховна Рада (всі цитати, щоби не на слух — звідси): «В Україні ще не було такої молодої за віком Верховної Ради, ментально вона інша, особливо ця партія  “Слуга народу”». Розпуск старого скликання ВР — це, безумовно, заслуга президента. Втім, така, яка передбачала одномоментну рішучу дію, а не копітку роботу. Що ж до обрання саме такого складу, то це заслуга виборців, а не президента. Про ментальну іншість — насправді ментально фракція «Слуга народу» дуже строката. Середній вік депутатів — це не добре й не погано, просто статистика, суто кількісний показник.

Ухвалення закону про ринок землі. Власне, офіційно це є заслугою зовсім не президента, а Верховної Ради. Тобто так, як це було сказано, виглядає, що або Зеленський не розуміє ідеї незалежності гілок влади — що є фундаментом демократичного державного устрою — й не відокремлює себе як президента від парламенту, або ж він зізнається в тиску на ВР. Законів про імпічмент та депутатську недоторканність це стосується тією самою мірою.

Звільнення заручників, кілька етапів — це безумовна заслуга, тут немає чого додати — принаймні, на підставі наявної інформації. А от відновлення нормандського процесу... З одного боку, так, безумовно, але з іншого — це теж процес, а не результат. І якщо успіх, то дуже проміжний: нормандський процес є лише засобом, який так і не посунув наближення до мети. Та й тривожних сигналів про ймовірність порушення червоних ліній надходило вже чимало.

«Всі світові лідери знають точно, і вони дуже мене підтримують», — це вони самі сказали, й підтримують саме Зеленського, а не Україну? Окей — а на що конкретне ця підтримка перетворюється?

«З Америкою у нас зараз, мені здається… ми стали дуже відомою країною. Зараз Україну знає кожен американець», — ну-у, оце так досягнення, круто!

«Тут треба, по-перше, розібратися нашим громадянам, чого вони хочуть. Тому що частина громадян каже — де посадки? Я дійсно цього дуже хочу — і це буде. Але коли я починаю з наших правоохоронців комусь дзвонити і казати — де результат? Інша частина громадян починає говорити — ти президент, це не твої повноваження, ви не можете до себе кликати правоохоронців... Але щотижня викликати їх і казати — де результат?» Тут президент ступив на дуже слизьку стежку. Бо коли вимагати кількість «посадок» — правоохоронні органи й даватимуть кількість «посадок», от тільки чи не будуть це «посадки» заради «посадок»? Даруйте, в нашій історії таке вже було... А наші громадяни (це так, до відома президента) давно розібралися, чого вони хочуть — не ГУЛАГу, а припинення «елітної» злочинності.

І все ж, про досягнення включно з недодосягеннями була явна меншість президентських тез. Що ж до безлічі «зробимо, збудуємо», то особливої пікантності ситуації додає пандемія коронавірусу, коли економіка всього світу летить шкереберть і ніякого конкретного «збудуємо от стільки, збільшимо от на стільки» не може бути в принципі, бо ніхто не може нічого точно спрогнозувати — повний нуль вихідних даних.

Як і всі попередники, Зеленський не вміє визнавати помилки. Порошенко зрозумів шкідливість такої позиції лише перед другим туром виборів. Надто пізно. А, поміж іншим, вміння визнавати помилки — «я не бог, я такий, як і ви» — є однією з базових речей для іміджу «свого хлопця». Без неї цей імідж перетворюється на фальш. І якщо для всіх його попередників прагнення виглядати непогрішимими лише викликало єхидну посмішку, то для Зеленського це іміджева катастрофа.

Втім, одну помилку Зеленський визнав, хоч і ту непрямо — кадрову: «Будемо ми це робити до того моменту, поки не зробимо ідеальний уряд». А хто буде вимірювати міру ідеальності? Та й не потрібен нам «ідеальний» уряд, потрібен хороший. І так і не зрозуміло, чим не догодив уряд Гончарука. А Зеленський не сказав. Зниження обсягів промислового виробництва? То під час реформ процеси взагалі розвиваються не лінійно, а зі спадами та підйомами. А ще промисловість у нас — сировинна, то, може, тут був свій плюс? А які чинники призвели до зниження обсягів промислового виробництва? А навіщо через зниження показників промисловості відправляти у відставку міністрів закордонних справ, оборони, охорони здоров'я?

Отут ми бачимо прямі аналогії з іншим «традиційним» політиком — Юлією Тимошенко. Бо це в неї «кадри вирішують усе», це в неї «знімемо цих, поставимо отих — і все запрацює», це вона визнає єдиний спосіб розв'язання проблем» — кадровий. І це вона визнає помилки лише у призначенні на посади «не тих».

А тим часом, якщо в пошуках ідеального уряду постаті міністрів мерехтітимуть, мов у калейдоскопі, справи ніколи не зрушать із місця, бо ніхто не встигатиме нічого реформувати. Та й на посади міністрів у підсумку йтимуть не реформатори, а авантюристи та шукачі теплих, дохідних місць, причому щоби ці місця давали велетенські гроші швидко, поки не зняли з посади. І тоді розквітне така корупція, що ніякі «посадки» не допоможуть.

Що ж до фільму в цілому, то результат виявився цілковито протилежним до намірів. Бо наміри були — показати, що Володимир Зеленський хай і не надто компетентний, але мислить по-новому. А в результаті його змальовано як просто некомпетентного й зовсім не «по-новому».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1898
Читайте також
24.04.2020 14:09
Наталія Данькова
«Детектор медіа»
2 922
23.04.2020 10:56
Наталія Лигачова
2 951
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду