10:30
Середа, 20 Листопада 2019

Непростий шлях «Додому»

Наріман Алієв виніс на поверхню теми, які не виносив жоден інший український кінематографіст щодо власного народу та власної батьківщини.
Непростий шлях «Додому»
Непростий шлях «Додому»

В українському прокаті продовжує демонструватися картина «Додому», яку цьогоріч Український оскарівський комітет висунув на здобуття премії від нашої держави. Це повнометражний дебют режисера Нарімана Алієва, і фільм є чи не першою в українському кіно вагомою заявкою теми кримськотатарського народу.

Стрічка розповідає про спробу повернення до окупованого Криму батька та двох його синів: на старшого із синів чекає належне поховання на рідній землі — молодий чоловік загинув на російсько-українській війні. Повернутий додому має бути й молодший син, який начебто відірвався від рідного коріння, живе в Києві, не спілкується рідною мовою, не знає мусульманських молитов, чим заслуговує на суворе ставлення з боку батька. У картині також досить своєрідно передано спілкування чи радше співіснування українців та кримських татар, яке вперше показано саме в такому ракурсі.

Перед нами одна з досі замовчуваних, проте дуже важливих тем. Кримські татари в українській свідомості ще донедавна сприймалися крізь російську призму — як чужі — й етнічно, і за вірою. На них прийнято було дивитися з деякою підозрою, й ця підозра тягнеться десятиліттями, якщо не століттями. І тут годі звинувачувати українців, які дуже довго не мали своєї держави й перебували в чужих імперіях, зрештою, так само, як і кримські татари, які 1944 року взагалі були виселенні з рідної землі.

Повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину супроводжувалося багатьма драматичними й навіть трагічними обставинами, так само як і їхнє подальше існування всередині самої України. Тож між українцями та кримськими татарами було встановлено щось на зразок нейтралітету, де співіснування в одній державі мало до чого зобов’язувало обидві сторони. Анексія Криму Росією загострила ситуацію — кримські татари опинилися в новій, проте фактично старій державі, яка була їхнім кривдником багато століть, і їхня подальша доля знову залежить від зовнішніх чинників. На цьому тлі відкрилися старі рани: загострилася тема рідної землі, батьківщини, тема ідентичності та всіх із цим пов’язаних обставин.

У стрічці «Додому» ці теми показано в максимально гострій формі, тут сконденсовано болі цілого народу, який намагається вижити в дуже складних умовах внутрішніх та зовнішніх суперечностей.

У картині два головних героя — батько Мустафа у виконанні Ахтема Сеітаблаєва та його молодший син Алім, якого зіграв Ремзі Білялов. Вони не просто представляють два покоління сучасних кримських татар, проте ніби два шляхи розвитку народу, якому випала непроста доля. Батько представляє традиціоналіста, для якого його земля, його віра, його ідентичність — абсолютні категорії, які не піддаються сумніву. Кримські татари мають жити в себе вдома, у Криму, мають зберігати віру, традиції, рідну мову. Усе інше для них — не їхнє, чуже.

На материковій Україні батько спілкується російською, української він не знає, і всі свої проблеми він вирішує грошима, підкуповуючи й посадових осіб, і простих громадян. Майже всі зустрінуті ним на шляху люди — чужинці, з якими можливий тільки формальний контакт. Його сини, навпаки, жили на материковій Україні, знають українську мову, а старший син зустрічався з українкою. Зрештою, за Україну він і віддав власне життя. Й тепер, коли батькові доводиться забирати тіло старшого сина, його серце переповнене скорботою, образою та нерозумінням: як усе це могло статися, чому його сини покинули рідну землю, чому один із них пішов воювати за країну, до якої він не мав би відчувати причетності?

Творячи такий сюжет, його режисер і сценарист (іншою сценаристкою була Марися Нікітюк) Наріман Алієв виносить на поверхню теми, які не виносив жоден інший український кінематографіст щодо власного народу та власної батьківщини. Наші кінематографісти більше соромляться цієї теми й навіть під час війни з Росією намагаються її уникнути, ніби в них у запасі є ще одна батьківщина. Проте Наріман Алієв та його герої такого вибору не мають — втрата рідної землі означає для них втрату всього.

Звісно, стрічка «Додому» складніша та неоднозначніша за викладені тези. Це динамічна історія, власне, фільм-мандрівка, яка за визначенням несе із собою зміну статусу головних та другорядних героїв. Ця мандрівка для того й відбувається, щоб людина змогла прийти до тями, роззирнутися, по-новому побачити довколишній світ і навіть переглянути деякі свої погляди. Вирушити в мандрівку — це завжди нагода стати іншою людиною. І в картині всі ці процеси відбуваються, проте вибір персонажам усе одно доведеться зробити, й він не буде простим.

Якщо дивитися на жанрові ознаки фільму, то крім фільму-дороги тут можна ще вгледіти елементи вестерну, проте не класичного, а ревізіоністського, який у світовому й американському кіно з’являється у 1960-х роках. Найбільше ми знаємо його з різновиду так званого спаґеті-вестерну, найповніше представленого Серджо Леоне, що перетворив цей жанр на майже античну трагедію, в якій діяли такі самі епічні, максимально узагальнені персонажі, що представляли собою не так людей, як абстрактні поняття.

Американський варіант ревізіоністського вестерну був представлений, зокрема, картинами Сема Пекінпи. Це було авторське бачення цього жанру, в якому на перший план вийшло нічим не стримуване насилля. І в Сема Пекінпи є картина, яка більше скидається на гангстерську драму, проте містить усе ж елементи ревізіоністського вестерну. Це фільм «Принесіть мені голову Альфредо Ґарсії» — історія про американського авантюриста, який зголошується знайти гаданого кривдника доньки відомого мексиканського бандита. Йдеться, власне, тільки про його голову, бо зрозуміло, що кривдник не має права на життя. Чоловік знаходить голову Альфредо Ґарсії (який на той момент був уже мертвий) і везе її до замовника. Мандрівка з головою і стає сюжетом фільму, в якому персонажеві слід здолати не тільки суперників, але і власну параною, яка стрімко розвивається.

Сюжет, що тримається на спробі привезти чиюсь відрізану голову, не зовсім гуманістичного плану. Тут людина максимально дегуманізується, стає предметом, об’єктом. У світовому кінематографі багато сюжетів такого типу. Мертве людське тіло давно перетворилося на інертний предмет, над яким можна жартувати, ставити його в розмаїті глумливі контексти й ситуації. У такий спосіб сучасна цивілізація ніби позбавляється ще одного табу.

«Додому» Нарімана Алієва пропонує прямо протилежний варіант прочитання такого типу сюжету. Тут мертве тіло, навпаки, зберігає свій людський статус до самого фіналу. Батько везе тіло свого сина, щоб належним чином його поховати, тут важливим є збереження самого тіла в недоторканності, так само як і ритуал поховання. Звісно, подібні дії потрібні в першу чергу живим, людям, які не втратили гідності, які розуміють цінність власного та чужого життя, цінність дотримання традицій, що роблять кожне життя значущим і неповторним.

Тож «Додому», ймовірно, одна з найконсервативніших українських картин за всю історію нашого кіно. Цей фільм не про руйнування, а про збереження, не про відмову від Батьківщини, традицій та віри, а про їхнє прийняття, яке завше зможе врятувати кожного з нас, звісно, якщо ми самі цього захочемо.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
584
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду