Гідний шлях «Додому»

Гідний шлях «Додому»

15 Липня 2019
3852
15 Липня 2019
19:34

Гідний шлях «Додому»

3852
Так зграбно викласти історію й не забути про зображальність ще ніхто не міг в українському кіно останніх років.
Гідний шлях «Додому»
Гідний шлях «Додому»

14 липня в міжнародному конкурсі 10-го Одеського кінофестивалю відбувся показ драми Нарімана Алієва «Додому», світова прем’єра якого відбулася в програмі «Особливий погляд» цьогорічного Каннського кінофестивалю.

Очікуваний усіма фільм став в Одесі лакмусовим папірцем на прийняття свого, уможливив дискусію про час, сьогодення й етнічне в ньому, не забуваючи, в якій країні ми живемо. Перший висновок з роботи Нарімана Алієва: це – справжнє кіно. Далеко не бездоганний, із серйозними драматургічними провалами, фільм, тим не менше, виявляє виняткову здатність режисера бачити і транслювати на екран реальність як мистецтво, чого, за винятком Сергія Лозниці, в новітньому українському художньому кіно ще ніхто не робив з такою відвертістю і приголомшуючою красою.

Ще три роки тому, коли Алієв після «Берлінале» представляв свою чудову короткометражку «Без тебе» в столичному кінотеатрі «Україна», у мене народилася непоборна впевненість побачити в майбутньому від цього режисера настільки ж могутній повнометражний фільм. Цього року Наріман повернувся додому з Канн, де реалізував принаймні мою впевненість. Могутність цієї реалізації насамперед стосується конструкції самої історії, подібної до згаданої короткометражки: історія не розказується, а показується; історія не розжовується, залишаючи можливість глядачеві дізнаватися з кожним наступним кроком усе більше обставин тої дороги, якою рухаються до свого фіналу герої.

Як саме загинув Назім, старший син кримського татарина Мустафи (Ахтем Сеітаблаєв) – не говориться. Уривками ми дізнаємося – на війні, в АТО, а в коротких епізодах, коли показується тіло Назіма, ми бачимо страшні шрами на руці загиблого, і спадає на думку не ураження від «Градів» чи куль, а сліди від тортур. Проте це не проговорюється. Чітко дізнаємося лише намір батька забрати тіло старшого сина і поховати в Криму, а заразом забрати і молодшого сина, Аліма (Ремзі Білялов), учня Інституту журналістики Київського університету ім. Шевченка. Шлях батька, зрозуміло, сповнений невимовної пекельної болі, посічений і додатковими проблемами. У морзі, забираючи тіло сина, він має переконувати байдужого патологоанатома не запаювати в цинкову труну тіло, бо це розходиться з правилами, і дає «на лапу». У дорозі, коли їх, сплячих, «оформлює» патруль дорожньої поліції, він теж намагається дати «на лапу», але в патрульного спрацьовує людський жаль за батьком-страждальцем. А на митниці вже нічого не допомагає – відсутність «обов’язкової» цинкової труни у загиблого в АТО не дозволяє пропустити машину з тілом, і змушує сина зробити підпал, щоб відволікти увагу митників...

Поневіряння героїв Алієв проводить у жорсткому протистоянні батьків та дітей, піднімаючи одночасно кілька нагальних і болючих проблем нашого соціуму. В одному епізоді герой Сеітаблаєва каже герою Білялова, мовляв, ти мусиш повернутися в Крим, бо ж «для кого я строил дом?». Але що робити сину, по-перше, в сільській місцевості, коли на дворі XXI сторіччя і відкритий весь світ? А по-друге, що робити кримському татарину на території, захопленій росіянами, де кримських татар, як і 80 років тому, піддають насильству? Так само Алієв, будучи українцем за громадянством, вельми самокритично показує сучасну Україну, де «давати на лапу» є звичайною практикою, де загиблий воїн АТО не отримує фактично нічого (крім права буди запаяним у цинк), де формалізм – норма, а багатосторічний досвід спілкування з кримчанами і взагалі «іншими за кольором шкіри й нацією» позначається небезпекою й вимагає відповідного обережного і навіть ворожого ставлення.

Історія Алієва складна і наповнена важливими сучасними проблемами, вона чітка і зрозуміла за меседжем, але цінність її ще й у тому, що актуалізована суть вкладена в захопливу кінематографічну форму. Це не документальний фільм, й інформація в ньому не є документом епохи. Це художнє перевтілення дійсності, авторський погляд на неї, «запакований» у жанр драматичного роуд-муві з потрясаючим сполученням медитативного споглядання за природою в статичних кадрах чи панорамах з внутрішньокадровою динамікою. Наприклад, як режисер придумав показати спілкування батька й сина в машині, і це не здається нудним, навпаки: камера показує спини героїв з тої точки, де знаходиться труна, ніби старший син «спостерігає» за конфліктом молодшого з батьком, і ця метафізична присутність на тому чи іншому рівні породжує страх, злість, біль, любов, розпач, відданість і бажання втримати те, що відходить, хоч і втримати вже нічого не можливо.

Герой Сеітаблаєва виходить з машини до митника, і камера, що залишається в машині, показує їхню розмову крізь запітніле скло, а розмову ми чуємо, як крізь вату, що підкреслює нерозуміння, напругу ситуації... Посеред розвіяних білих простирадл лежить тіло, яке обмиває батько... Кожні 4-5 секунд маяк блимає інфернальним червоним кольором, висвічуючи човен, що пливе в цілковитій темряві ночі... На безкінечному пляжі один чоловік тягне тіло іншого...

Алієв уміє вловити кадр як фотограф, але як режисер він розуміє, як цей кадр можна подовжити в часі і, паралельно розвиваючи його до метафори, не загубити цікавість глядача. Це говорить про філософське бачення та естетичне чуття в додатку з відчуттям міри. Так зграбно викласти історію й не забути про зображальність ще ніхто не міг в українському кіно останніх років.

Тим більш дивно й сумно сприймати відверті недоречності, нестиковки й ляпи в такому вражаючому фільмі. Не ламаючи цільної структури свого дбайливо посадженого лісу, Алієв усе ж таки примудрився наламати дров. Сцена, в якій дружину свого загиблого сина, українку, герой заганяє в кімнату, кажучи «ты никуда не поедешь», зроблена занадто грубо і похапцем. Сцена з купанням, коли молодший син приєднується до бризкання й кидання грязюкою, абсолютно дитинна, нереалістична, а її «агресивне» продовження – очевидне і прогнозоване. Коли батько вчить сина ножовому бою – так само смішно, і викликає непотрібні питання і нюансування. Далі – гірше: їхати в Крим на Jeep Cherokee протягом двох-трьох днів? Серйозно? І їхати з дерев’яною труною з тілом, що розкладається, і не вчадіти? Йти на пляж із наплічником, повним грошей? Плисти морем уночі в одязі і доплисти до човна? Тягти тіло мотузкою невідомо куди?..

На жаль, вистачає й претензій до акторського виконання та самого тексту діалогів. Зокрема, Ахтем Сеітаблаєв, показуючи чи не найкращу свою роль у кіно (можливо, навіть кращу за «Хайтарму»), все-таки непоодиноко й відчутно переграє. Втілюючи образ патріархального батька, зрозуміло прописаного за сюжетом, він лише «показує» тирана, гіперболізуючи його реакції. Наприклад, у сцені в морзі він видушує із себе сльози, а його міміка скоріше театральна. Так само, коли він з підкресленою зневагою ходить квартирою сина, розглядаючи православні ікони, і підкреслено грубо вимагає знайти Коран. Коли починає ганятися за дівчинкою, яка ненавмисно призвела до втрати його наплічника з грошима... Утім, у другій половині фільму, з погіршенням здоров’я свого героя, він «виключив» надмірність гри і став більш адекватним, показуючи акторський клас, дуже потрібний для такого фільму.

Маловідомий актор Ремзі Білялов зіграв чи не краще за іменитого колегу. Його стримана гра і мінімалістична міміка була саме такою, як і треба образові. По всьому він був на місці. А його перехід з кримськотатарської на українську взагалі викликає сенсовний і професійний захват. Чудасією тут є дві українки – героїня дружини з Києва й героїня дівчинки з приазовського села: в обох українська звучить неприродно, виявляючи водночас і те, що вони не є носіями мови, і те, що їхні діалоги писали ті, хто не відчуває й не говорить українською. Це прикро, хоч і не смертельно. До того ж, більшість глядачів цього не зрозуміють, а інші скажуть «дакакаяразница».

Утім, фінал перекриває критичні моменти, бо настільки засліплює й перехоплює подих, настільки добре є придуманим і зіграним, що, здається, більше нічого й не треба. Закінчити фільм мусульманською молитвою – це сам по собі сміливий і духовно орієнтований вчинок. Можливо, варто було б поставити крапку на кілька секунд раніше, на піку молитви... Але це вже рішення авторів, які й так подарували нам вартий подяки й поваги фільм, достойний дифірамбів та звеличення.

Загалом, браво Нарімане Алієве! Маємо першого потенційного й реалістичного претендента від України на «Оскар».

Фото: кадр із фільму, facebook.com/filmhomeward/

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3852
Читайте також
20.11.2019 10:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
3 323
07.09.2019 10:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 302
30.08.2019 13:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 334
23.08.2019 14:26
Лілія Апостолова
«Детектор медіа»
3 197
22.08.2019 10:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 453
31.07.2019 17:50
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
3 512
29.07.2019 15:10
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 619
20.07.2019 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 287
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду