17:33
Четвер, 26 Вересня 2019

«Фокстер і Макс» – яка епоха, таке й кіно

Новий український фільм з універсальною формулою
«Фокстер і Макс» – яка епоха, таке й кіно
«Фокстер і Макс» – яка епоха, таке й кіно

В український прокат вийшов фільм «Фокстер і Макс» режисера Анатолія Матешка, у фінансуванні якого взяло участь Держкіно України. Фільм є прикладом вправного в технічному, проте доволі порожнього в емоційному та інтелектуальному планах твору.

Стрічка розповідає про хлопчика на ім’я Макс, школяра, творчого підлітка, який мріє писати комікси і загалом ментально перебуває в реальності, створеній коміксами. Така творча реалізація, схоже, є певною компенсацію за своєрідну маргінальність підлітка, якого цькують у школі і не дуже розуміють вдома. Хлопець живе у фантазіях про суперсобаку на ім’я Фокстер, який рятує його від якихось сердитих хуліганів. Одного дня його фантазія збувається і до нього прибивається нанопес, створений із наноботів виробництва місцевої дослідницької лабораторії чи чогось схожого. Згодом з’ясовується, що за наноботами полюють також українські бандити.

Слід одразу сказати, що і школа, і цькування, і батьківська відчуженість, і нанотехнології, так само, як і лабораторія, бандити і ще багато чого у фільмі показані максимально умовно, приблизно, без найменшого заглиблення у тему. Усе це тільки рамкові правила гри, яку придумали автори і якої притримуються всю картину – розповідати про щось, не вдаючись у подробиці, натякаючи, не розкриваючи натяків. Така безликість і вихолощеність фільму компенсується безперервною дією та візуальними ефектами.

Якщо повертатися до сюжету і теми фільму «Фокстер і Макс», то перед нами історія, сказати б, з подвійним посланням. З одного боку, фільм розповідає про маргінального підлітка, який вирішує свої проблеми за допомогою певного магічного помічника чи суперсили. А з другого, мова в картині йде про стосунки творця та його творіння. Ці дві теми мають потужні традиції в західному кіно і практично не мають таких у кіно радянському та пострадянському, до якого належить і українське.

Перший сюжет здебільшого розвивається в коміксах та їхніх екранізаціях. Прикладів тут дуже багато – бо підлітки завше вразливі й шукають, чим би компенсувати власну вразливість. Другий сюжет також має багато адаптацій та безліч сюжетних варіацій, які своїм початком беруть історію про Віктора Франкенштейна та його Творіння.

У голлівудському кіно останніх тридцяти років обидві теми поєдналися у творчості Стівена Спілберґа, який успішно адаптував їх до масової аудиторії. Класичними прикладами тут є «Чужопланетянин»/ «E.T.»(1982) та «Штучний розум»/ «Artificial Intelligence: AI» (2001) – дві зразкові стрічки, кожна з яких розвиває одну з тем, які згодом продовжать своє життя в інших картинах режисера.

«Чужопланетянин» – це історія про вразливого підлітка, який одного вечора з’ясовує, що в його сараї переховується прибулець. Хлопчик живе в родині зі старшим братом, молодшою сестрою та матір’ю, яку нещодавно покинув її чоловік. Ситуація з розлученням батьків доволі хвороблива для всіх, проте для хлопчика особливо. Поява маленького прибульця дозволяє йому примиритися із сімейною кризою і, зрештою, повернутися до повноцінного життя. Спілберґ особливу увагу приділяє творенню родинної атмосфери, світу дитячих та підліткових фантазій, які є певною альтернативою світу дорослих.

Сюжет про стосунки творіння і творця Спілберг розвиває в картині «Штучний розум», який веде мову одночасно про ймовірне майбутнє, де супутниками людей будуть роботи, і про нову програму однієї з компаній, яка прагне створити ідеальну дитину, і про родину, яка переживає кризу через хворобу свого сина. Одного дня всі ці лінії зійдуться і родина-у-кризі отримає робота хлопчика на ймення Девід, який запрограмований на любов до своїх батьків, особливо до матері. Через якийсь час стаються непередбачувані події й мати вирішує позбавитися від робота, який нічого не знає про оточуючий світ. Покинутий у лісі, Девід починає свій особливий шлях, мета якого стати для матері справжнім хлопчиком. Ефект «Штучного розуму» в нерозривному зв’язку творця та його творіння, у відповідальності творця перед творінням.

За цими двома сюжетами стоять сотні і сотні фільмів, а також особливе світосприймання та культура. Кожна деталь у цих фільмах відпрацьована та відшліфована. Соціальний фон у них максимально виразний та цілком придатний для ідентифікування. Стрічки розповідають про людей та їхні проблеми, у персонажів наявний характер, дуже часто складний та суперечливий, присутня зрозуміла мотивація, персонажі ведуть насичене емоційне життя, розвиваються та змінюються. Технічний бік справи завше пояснюється глядачам.

Проте у «Фокстері і Максі» все по-іншому. Тут ми знаходимо дивний коктейль несумісних речей, які автори фільму зуміли поєднати через умовність всього і вся. У першу чергу умовними є маргінальність підлітка та його відчуженість від родини. Тут жодних подробиць, крім якихось непорозумінь з однокласником через дівчину. Батьки весь час зайняті, проте чим – незрозуміло.

Персонажі фактично не мають характерів – ми бачимо вирізані з фанери силуети, навіть не типажі. З ними неможливо ідентифікуватися, їхні дії максимально функціональні та стереотипні. Це ляльки на шворках, а не персонажі фільму. Те саме можна сказати і про сюжет. Дослідницька компанія, у якій придумали наноботів, начебто знаходиться в Києві, проте її годі асоціювати із чимось реальним. Сама технологія також не дуже зрозуміла, хоча й максимально універсальна – з наноботів можна зробити все що завгодно, так само, як із сюжетом фільму та персонажами. Зрештою, саме така неконкретність та позірна універсальність і є ключем до розуміння цього фільму та можливого його успіху в прокаті.

Перед нами явний продукт на експорт, який можна продати куди завгодно й легко адаптувати до місцевого ринку через усю цю неконкретику та начебто універсальність. Тут навіть усі інтерфейси англійською. Про наявність чогось українського і говорити годі. Місцева культура представлена графіті та графітчиками і денс-батлами.

Проте навіть у такому дуже умовному фільмі концептуально дивною виглядає наявність бандитської лінії. Навіщо вона тут? Невже дітям мало власних проблем, їм треба ще й проблеми якихось бандюганів. Більше того, серйозна загроза насиллям, яке у фільмі застосовується до дітей, переводить стрічку в трохи інший жанр – і явно несімейного кіно.

Пояснення можливе в тому, що автори картини не визначилися з власною аудиторією. Не до кінця зрозуміли, для кого знімають фільм – для родинної аудиторії та зовсім маленьких дітей, які хочуть собаку, чи для підлітків, які прагнуть справити враження на протилежну стать? Від постійного перемикання з однієї аудиторії на іншу просто мерехтить в очах.

Цікаво, що у фільмі практично немає референсів до радянського кіно. Зчитати якісь паралелі з «Пригодами Електроніка» може хіба старше чи середнє покоління глядачів, на яких навряд чи розраховане це кіно. З одного боку, це добре, бо віддаляє нас від радянського світу та від радянської культури, проте, з іншого, «Пригоди Електроніка» все ж оперували впізнаваною реальністю та впізнаваною міфологією, з якою могли себе співвіднести тодішні глядачі, на відміну від «Фокстера і Макса», який просто зависає в повітрі.

Зрештою, ставитися до цієї картини можна по-різному. Її автори, вочевидь, знали, що роблять, коли творили свою стрічку. Можна допустити, що незабаром подібного типу комерційна формула стане домінантною в українському кіно, яке, зрештою, нові очільники змусять відмовитися від авторських оригінальних стратегій на користь продуктів на кшталт «Фокстера і Макса». Як то кажуть, тепер можливо все. Зрештою, яка епоха – таке й кіно.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
841
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду