17:49
П'ятниця, 31 Травня 2019

«Інструкція» для розуміння Марисі Нікітюк

На останньому «Книжковому Арсеналі» відбулася презентація книги «Можливо, завтра» – нової літературної роботи кінорежисерки і сценаристки Марисі Нікітюк. Певно, перебування в Ґоа настільки її не відпускало, що для того, щоби перейти на іншу сходинку життя, потрібно було висповідатися у формі чистосердечного зізнання, й обов’язково у письмовій формі, щоб усі побачили, відчули всю височінь злету і глибочінь падіння Марисиних героїв.
«Інструкція» для розуміння Марисі Нікітюк
«Інструкція» для розуміння Марисі Нікітюк

Хто дивився фільми Марисі, хто бачив її вживу, хто читає її пости у Фейсбуку – для того «Можливо, завтра» не буде відкриттям, шоком чи бодай здивуванням. Нова книга Марисі – це Марися, в усьому своєму емоційному та духовному ексгібіціонізмі, з розхристаною душею й розкритою свідомістю для всіх можливих виходів за межі. Фактично, це чудовий додаток до її фільму «Коли падають дерева», така собі інструкція для розуміння Марисі. Хоча, якщо чесно, розуміння, як «користуватися», «інструкція» не додає. Просто пірнаєш у знайомий хаос емоцій і пливеш. «Пів свого життя я прожила в Україні, де свободу після 91-го оголосили, але дали вибірково й не всім. І так пів життя я вела свою маленьку партизанську війну за те, щоб одягати шкарпетки під туфлі, коротше короткого спідниці, прозорі майки без ліфчика й купатися голяка на пляжах», – у цьому вся Марися.

Для інших читачів ця книга може виявитися несподіваним виром броунівського руху посеред упорядкованого світу. «Можливо, завтра» повна граматичних і стилістичних помилок, нечітко висловлених і тому незрозумілих думок, дико вибудованих історій, де й чорт ногу зломить, намагаючись зрозуміти послідовність подій. Наївність, екзальтованість та розбещеність персонажів автоматично переводить стрілки на авторку, примушуючи за неї ніяковіти, а простота сюжету ставить питання про «літературність» літератури, яку читач тримає в руках. Уся «вибагливість» конструкції трьох новел книги Марисі зводиться лишень до того, що троє героїв певним чином перетинаються, і читач іде від одного до іншого, ніби переходить з одної кімнати в другу, а потім і в третю. Інша справа, що пригоди ірландця в Індії, українки на Ґоа й українця в Києві – це різне емоційне сприйняття та різна консистенція простору в кожній з кімнат: одна – задушлива і дико брудна, друга – повна запахів, де перетинаються блювотиння і мускус, море і піт, а третя – добре передає те, що ми в повній мірі відчуваємо в «серотоніновій Маріїнській впадині» лютневого Києва, з алкогольними тріпами і постійним-сука-снігом.

224 сторінки книги варто читати тому, хто любить розкутість і безпосередність у поведінці, легкість сприйняття світу і смерті, хто може викинути в смітник сексуальні табу і кайфонути від їх порушення. У цьому плані Марися здатна захопити своїми броунівськими емоціями і пристрастями навіть вкоренілого прихильника сталості – проти збудження не попреш.

Фраза, придумана киянкою Вікою, що віддається на поталу своєму божевільному почуттю жаги – просто прекрасна: «Важко придумати зайняття ліпше для двох, ніж те, на що нас підштовхують наші гормони». У цій простоті ховається мудрість всесвіту, коли все геніальне – просте, і не треба видумувати велосипеда, щоби збагнути, як їхати, – сядь і їдь. Хіба що варто спочатку осягнути процес єднання, після якого і спадають на думку такі фрази. І тут «Можливо, завтра» підкидає неоціненний і вартий особливого слова досвід: ламаючи собі голову над питанням, як молоді і не дуже самці заманюють у свої сексуальні тенета різноманітних самиць, ти з допомогою Марисі Нікітюк можеш отримати збиваючу з пантелику відповідь, де раціо замовкає, і вступає в дію незбагненне для чоловіка жіноче «вміння» розпливатися в еманації чистого «візьми мене». Буквально з кількох сторінок книги є можливість второпати те, що раніше не знав, не розумів і не чув, бо сформулювати це словами зрідка хто наважується, і мало у кого виходить. Саме тут і саме зараз це вийшло гранично і вичерпно. Певно, Фройд пошкодував би, що не прожив додаткових 100 років, аби це прочитати.

Коли Марися говорить від імені персонажа-хлопця, можна поставити під сумнів правдивість передачі «статевих питань». Але це й цікаво – що відчуває той, хто вліз у шкуру кардинально протилежної від тебе субстанції? Як може діяти чоловік, якщо його рухами керує жінка? А як він буде відчувати хіть, як буде кохатися? Пропонуючи цю літературну гру, авторка пускається берега з усією силою внутрішньої сексуальної енергії та своїм умінням володіти тілом слова і словом тіла... Часом вона не влучає в ціль, «трактуючи» чоловіка, але повністю, по-жіночому, володіє ситуацією, і, як павук, уже не випускає читача, доводить його до кінця. Аби перейти в іншу кімнату...

Цікаво, що концептуально всі три новели мають у своїй конструкції практично один і той самий набір складових: переживання болі і щастя, використання наркотиків і алкоголю, люди «так» і люди «ні» та обов’язковий гепіенд. Плюс усілякі смачнючі деталі чи-то з місцевого колориту, чи з фізіології-психології жінки. Індійські пригоди ірландця в першій новелі добре описують місцевість і потрапляння у вічність індуїзму та кришнаїзму людини, яка до цього була далека від релігії, з фантастичною – у всіх стосунках – еротичною (порнографічною) фантазією наприкінці. Наркотичний шал другої новели дає можливість оцінити наслідки надмірного відкривання «дверей сприйняття», але й у фіналі дарує радість від погідності героїні, що просто сказала «так», коли досвід казав «ні», адже, за дотепним твердженням авторки, «мій досвід не свідчить про набуття розуму з віком». Третя новела наповнена київськими реаліями (на кшталт справжньої смерті справжнього психотерапевта Марисі), і всі інгредієнти змішуються, за винятком сексу, який в останніх рядках вигулькує, як можливість...

Усе разом, усі три глави з хвостиком епілогу, дають доволі чітке відчуття зустрічі з новим і небезпечним, цікавим і пофігистським, безбашеним і абсолютно розкутим, коли автор вільний і від правил поведінки, і від правил писання, – від правил життя. Це може дратувати читача – ні, це точно дратує! – але й викликає характерний звук ляскання язика, як приклад захвату, оцінка класу, визначення оригінальності, небаченої раніше, може не дуже й бажаної, але все одно п’янкої, гіпнотичної... і все ж таки бажаної. Бо свобода однієї людини – заразна, а література завжди прокладала шлях вільнодумству і, врешті, революціям. А тут ми маємо відверте і безстрашне знущання над політиками («начальник зеленого тла»), поетичне змалювання пияцтва («настала повна й безповоротна гравітація Марса»), відверті до сповідальності зізнання («правильних рішень із часів мого дитинства не стало») і прекрасну у своїй точності любовну лірику («падаючи з ніг і до ніг від любовного шалу на короткому ланцюжку флірту»).

«Можливо, завтра» – з тих поодиноких випадків, коли ти, читаючи, уявляєш себе несподівано вільним, з дозволом чинити все й одночасно, і ти доводиш себе до нудоти, до повного виснаження, до втрати свідомості, бо реалізуєш раніше недозволене з тремтінням рук від страху «може заберуть». Можливо, завтра ви й отримаєте такий дозвіл. А можливо його не треба отримувати, і він у вас є постійно. Просто хтось себе стримує, щоб остаточно не зруйнувати світ.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
649
Переглядів
Реклама
загрузка...
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop