Пам’ять про Крим так просто не стерти
У Києві, Львові та Луцьку презентували повнометражний документальний фільм «1944», знятий компанією Fresh Production за підтримки Міністерства інформації України з нагоди 75-х роковин депортації кримських татар з історичної Батьківщини. Закриті прем’єрні покази пройшли 17 травня в київському виставковому центрі ArtHall D12 і 18 травня в центральній бібліотеці Луцька і в галереї «Дзиґа» у Львові.
Невеликий фільм, усього на 45 хвилин, він є майже чорно-білим, настільки «засірені» кадри. Певно, щоб зливатися в одну лінію пам’яті, однакову з кінохронікою до 1940-х років і сумно-гіркими історія кількох героїв, дивом уцілілих до наших днів і, на щастя, ще здатних пригадати жахіття геноциду кримськотатарського народу. Тоді, 18 травня 1944 року, «спаковані» в поїзди – всі разом! – за 20 днів безперервного насильного переселення від голоду та хвороб загинуло з понад 190 тисяч понад 80 тисяч людей, трохи менше половини всіх кримських татар.
Сірий колір кадру – це колір попелу, колір смерті, як у Майданеку, Аушвіці, Дахау. Втім, цілі шокувати в режисерів, Фатіми Осман і Юнуса Паші, не було, адже шок збиває з пантелику і може легко зруйнувати емоційне налаштування. А ціль полягала в тому, щоб нагадати, щоб не забути, щоб не повторилося. Таким чином, проявляючи дублет філософських істин, виголошених сто років тому Джорджем Сантаяном: хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його знову, а хто не вчиться на своїх помилках – повторить їх... Хоча історія вже повторюється: кримських татар знову намагаються витіснити з Криму. Один з героїв фільму, старезний дід-художник, згадує, як 18 травня 1944 року до них вночі прийшли російські солдати, постукали, і дали 15 хвилин на збори, не кажучи куди відвозять. А наприкінці фільму закадровий голос як альтер его автора каже, що тепер приходять знову, знову стукають і знову забирають. І знову це робить Росія.
Самі історії героїв у фільмі не нав’язливі – без пекельних подробиць натуралістичних тортур, яким тоді піддавали кримських татар, без убивств дітей, без видавлювання ложкою очей чи викидання немовлят з вагону, – лише туга й біль. Троє людей – двоє жінок і один чоловік, згаданий вище художник Садих Аджи-Селімов – занурюються в той день, у той жах, оповідаючи подробиці злочинного виселення, подробиці кошмарного переїзду і ще гіршого перебування в чужій країні без найменшої гарантії вижити.
Вдала ідея режисерів і сценаристки Мавіле Халіл коментувати хронікальні кадри на основі природного знання занять людей на екрані. Причому коментування гранично персоналізоване – мова йде від автора. Це не тільки створює атмосферу, це робить переказ особистісним, глибоко «своїм», генетичним, а це певним чином утворює предметний світ, ніби оживляє пласке зображення, за допомогою інформації перетворюючи його в цілком зрозуміле і тому близьке. Автор голосом Андрія Самініна каже: «Кадри довоєнного Криму повертають мене до минулого, в якому мене ніколи не було». І це вже налаштовує на «оживлення». Далі ми бачимо, як жінка з глечиком іде по воду («я смак цієї джерельної води пам’ятаю досі»), як вишиває дівчина на другому плані («напевно, це в придане») і що взимку вона буде в’язати шкарпетки в чотири спиці («пряжа з овечої вовни»). Як хлопчик танцює на святі, і дівчатка щасливі... А після переселення, по приїзді на Урал, протягом року, від недоїдання померло 16 тисяч людей, і кожен другий з них – дитина.
Як на мене, центральна фільмова історія, метафоричність якої очевидна, – про малюнок, зроблений ще юним Аджи-Селімовим на тільки-но пофарбованій конторі в місці заслання. Вугіллям він намалював корабель з хвилями, за що його відшмагали, побили і його ж сорочкою витерли малюнок. Та все затерти не вдалося. Потім зафарбували, але малюнок проявився. Його зафарбували ще раз, і він знову виник! Місяць, поки він ще виднівся, до нього приходили кримські татари, і згадували кораблі на Чорному морі, хвилі й гори... Автори таким чином риторично питають – чи не зрозуміло, що пам'ять не витерти, допоки є хоча б одна людина? Доведеться вбити всіх. Але як би не намагалися «витерти» з історії вірмен, українців, юдеїв, якась необорна життєдайність поновлювала їх, і з Божою поміччю помножувала...
Зрозуміло, що невибагливість форми й інформативна направленість фільму Фатіми та Юнуса не можуть забезпечити фестивального розголосу чи, тим паче, прокатних звитяг («Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва в цьому плані була сильнішою кінематографічно і політично, що спричинило суспільну реакцію і суттєво привернуло увагу до проблем кримських татар у Криму). Але короткий спіч двох творців документального фільму – це не голос волаючого в пустелі, це продовження минулого, правильна робота із сьогоденням і добре послання в майбутнє. До того ж, «1944» не такай уже й простий: десь виходячи за межі телевізійного формату, він цікаво зв’язує нас із часом, переосмислює використання документалістики і навіть породжує поетичність – коли до повільного руху камери над засніженими деревами додається вовк, що самотньо чимчикує, або тягуча пісня, або ледь не фізичне відчуття того, як холодно на Уралі і як страшно в цьому холоді бути з дітьми, без тепла, без їжі... Так, це жорстка поезія, це Стус, це біль.
Фінальна частина фільму позбавлена підсумків, на які, в принципі, можна було б розраховувати з огляду на тему та непридуману актуальність. Так само, як і нема, на щастя, пафосних промов з лозунгами, звинуваченнями або ж вичавлюванням сліз. Натомість автори вставляють маленький випадок із життя героя, де обігрується всім відома з анекдотів фраза «Спасіба таваріщу Сталіну за наше щасліває дєтство!». Тепер знана як абсолютний жарт з великою тінню сарказму фраза, тим не менше, жартом не є, а якщо є – то пекельним. Бо її примушували повторювати кримськотатарських дітей у дитячих будинках після кожного прийому їжі. Можна собі таке уявити: дякувати тому, хто прирік на вимирання цілий народ? І це не видумка, не іронія – це правда, що робить її ще страшнішою, але водночас мудрою кінцівкою історії, благородною, без плювання і використання варварської вимоги виймати очі за вже вийняті, залишаючи світ напівсліпим.