Контркульутра, яка ще донедавна означала культуру «альтернативну» й паралельну, якщо не перпендикулярну традиційній, усе стрімкіше легітимізується. Мурали на стінах будинків більшості міст України як продовження започаткованого в Америці «настінного живопису», виконаного за допомогою аерозольних балончиків, — це одне з підтверджень введення в масовий обіг того, що колись було забороненим, незаконним і відверто маргінальним. Тому й «Сквот 32» — кіно максимально на часі й на українському часі також, цілком справедливо зараховуючи й нас до всесвітнього тренду переходу культури маргінальної до культури центральної.

Як провідника з нашого світу, в якому стандарти стосунків призводять до їхньої смерті, творці фільму вибрали красиву, але тиху дівчину Лізу (Анна Адамович). В її сім’ї мовчазний батько сидить перед постійно увімкнутим телевізором у глибокій депресії, мама з подивом згадує про колись пережите щастя, пов’язане лишень із піаніно, а хлопець дівчини більше думає про свою перспективну роботу, ніж про неї. Тому не дивне й цілком очікуване захоплення Лізи тусовкою хлопців і дівчат, які облюбували закинутий будинок в аварійному стані, маючи його за вписку для танців і малярства, а заразом і для почесної місії врятувати пам’ятку архітектури від корупційних лап місцевого депутата. Тут-таки їхній лідер Сашко (Олександр ‘Друд’ Богачук), впевнений і привабливий чоловік, чудовий танцюрист із модною бородою й могутнім поетичним талантом репера-слемера. «Великий мурашник, всі кудась спішать», — каже він Лізі, яку відвів на дах типу сусіднього будинку спостерігати за великим містом... Разом вони роблять прикольні туси, займаються мистецтвом інсталяції, збирають концерт для молоді, і вони —  проти наркотиків. Ліза починає це все фотографувати, і в неї виходить — і фото цікаві, й роман із Сашком такий романтичний.

Загалом перші півгодини фільму досить зрозуміло тішать новими формами життям героїв, життям таким вільним і таким відмінним від «старомодного і звичного». У цьому сенсі сценаристи роблять один із найкращих кроків, на які тільки могли спромогтися, — вводять у сюжет власницю будинку і вкладають їй в уста неспростовну, а тому вседозвільну істину: «Мистецтво — це пошук форм». Стара пані стильна, божевільна й замріяна, вона, певно, пам’ятає ще Вертинського і згадує про Шаляпіна, який нібито співав у цьому домі. І її образу не заважає навіть хаплива дурниця, що вона за сюжетом є власницею не якоїсь вілли чи особняку, а (!) багатоповерхового будинку.

Крокуючи фільмом, можна натрапити на чимало смачних або ляскучих моментів, на кшталт голого хлопця в душі з розписаною поетичними рядками спиною, чи дівчат, які цілуються на сходах, чи неприкритих у своїй відвертості кількох слів із обсценної лексики, чи жінки з оголеними грудьми «типу фемен», що кидається в камеру під час інтерв'ю з політиком, котрий мав намір знести будинок зі сквотом. Та цього відверто замало вже від початку. Після чудової у своїй складності, продуманості й динамізмі сцени, коли Ліза заходить у будинок і навколо неї бігають хлопці, влаштовуючи свою інсталяцію, а камера крутиться навколо кілька хвилин, міняючи ракурси й вектор руху, — і це знято одним кадром! — все доволі швидко скочується на пси. Пропадає ритм, така конче важлива річ для молодіжного кіно. Творча, музична й «рухлива» атмосфера на початку «Сквота 32» стає без пояснень повільною й навіть трохи депресивною. Останніми розрадами були батл між Сашком і репером-ямайцем та нічний концерт у дворі будинку сквоту, а далі — квола драма з буквальними до відрази натяками. Запрошена до роботи в модний (який саме?) журнал, Ліза так само не має часу на Сашка, як на початку фільму не мав на неї часу її попередній хлопець. Таким чином фільм повчально ніби промовляє: «Цінуйте добрі стосунки». Добре, панове творці, ми задумаємося, ніби мусять сказати у відповідь глядачі...

Чому так катастрофічно розвалилася структура фільму? Чому творці збилися з наміченого руху і, мов Сусанін, завели глядацьку аудиторію в болото? Як взагалі таке може бути, що одні сцени виглядають жвавими і з режисерської точки зору завершеними, а інші такі, що й незручно дивитися, бо десь прокидається відчуття сорому? Ось перша моторна «читка» репу — і все працює, дотепно і круто, а за 20–30 хвилин сцена в редакції журналу викликає бажання вийти із залу. І тут чомусь зовсім не допомагає виконавиця головної ролі, Аня Адамович, хоча актриса цікава, і що цікава й допомогти глядачеві може за пів екранної хвилини, видно було в минулорічному фільмі з нею «Купи мене» Вадима Перельмана — органічна і жива до відчуття присутності. Просто не всі режисери «перельмани», не всі можуть говорити з артистами, і, врешті, псуючи їх, а разом із ними і фільм. Що за режисер «Сквоту 32», Лідаговський, навіть всесильний Гугл не зміг відповісти, як і на питання, чому він у прес-релізі до фільму називається скорочено від Олександра ім’ям Саша, як і оператор Іванов — ім’ям Вова. Тимчасом як продюсером фільму є не Андрюша Єрмак, а все ж Андрій.

Так само залишилося нез’ясованим, куди поділася режисерка Ірина Громозда, затверджена Державним агентством України з питань кіно 2016 року, коли фільм, тоді з робочою назвою «Фіксація пріоритетів», став одним із переможців 9-го конкурсу Держкіно. Втім, що було з фільмом до цього, теж не відомо, адже проект «Сквот 32», чи то пак «Стіна», як початкова назва, вперше подавався ще 2012 року. До того ж, кажуть, у проекту був ще й третій режисер —  другий після Ірини, а зводив його до купи за чутками і поготів не режисер із монтажером, а сам продюсер.

За великим рахунком, не суттєво, хто доробляв фільм на фінальній стадії виробництва, бо втрачено все було на етапі фіналізації сценарію, де окремі моменти були відверто незугарними, і їх не переписали: Ліза, як працівниця паспортного столу, вишукуючи вдома фотоапарат, дістає чудову плівкову камеру; власниця будинку помирає, а її вирішують поховати через кілька днів після цього, щоб не зіпсувати намічений концерт, і ні швидка, ні міліція цим не цікавиться; вже на півдорозі до слави й омріяного запрошення на студії до Берліна Ліза вирішує все кинути, бо її сквот хочуть відремонтувати, але пізно...

На завершення треба сказати про не зовсім вже втрачені надії виробників. Напрямок їхніх амбіцій був правильно вибраний — молоді потрібне кіно з такою тематикою, молодь хоче бачити себе в своєму кіно, і вихід місяць тому багатостраждального «Давай, танцюй!» це підтверджує, просто кострубато оброблений матеріал не дає результату. Поки що. «Сквот 32» подарував із п’ять по-справжньому вибухових епізодів, і це дозволяє проаналізувати їх, вибрати причетних до їх створення і спробувати повторити фокус. А те, що не все втрачено й мислення в авторів було на високому рівні, прекрасно демонструє фінал, вартий фестивальної нагороди: мама Лізи, згадуючи про своє вміння піаністки, сидить вдома й намагається видобути мелодію з непристойно розстроєного інструменту, марно, звісно, але вона намагається. Просто треба настроїти піаніно.