11:00
Субота, 16 Березня 2019

Вічна пам’ять: Лариса Артюгіна зняла фільм-епітафію про загиблого бійця

Документальний фільм «Тато», прем’єра якого відбулася 14 березня в День добровольця у столичному кінотеатрі «Ліра», — це прояв нового стилю в українському кіно, стилю військових меморіалів.
Вічна пам’ять: Лариса Артюгіна зняла фільм-епітафію про загиблого бійця
Вічна пам’ять: Лариса Артюгіна зняла фільм-епітафію про загиблого бійця

Характерною ознакою фільму є відсутність очевидних геройських рис персонажа — загиблого воїн Володимира Самоленка показано не могутнім напівбогом Гераклом, який легко й рішуче зливає сепаратистів в авгієвих стайнях, а максимально простою людиною зі своїми слабкостями й вадами, але зі щирою любов’ю до доньки й відданістю батьківщині. Режисер об’єднання «Вавилон’13» і голова неурядової організації «Новий Донбас» Лариса Артюгіна зняла фільм про одного з нас, звичайного українця, за професією комп’ютерника, який працював банальним системним адміністратором, але чия винятковість полягала великою мірою у сміливості піти на фронт добровольцем і саме в найбільш несприятливий момент несподіваної агресії РФ на сході України, за відсутності повноцінної, військовоспроможної армії. Що саме по собі вже є героїзмом...

Героя без геройських рис, Володимира з позивним «Вован» режисерка знала особисто, але фільм про нього, як це часто буває з непомітно-великими людьми, був зроблений посмертно. 12 лютого 2015 року він загинув у селі Логвинове під Дебальцевим. А напередодні передзвонив Ларисі, щоби пророчо попрощатися.

Простий за формою й за методами зйомки, фільм наповнений хронікою, домашнім відео, спогадами волонтерів і воїнів, фактами і суб’єктивними твердженнями. Назва «Тато» фактично вказує шлях розповіді — вона вестиметься від дитини персонажа, доньки Олі. Відео з домашнього архіву Володимира щемливо демонструє щасливі сімейні сцени Оліного дитинства. Контрастом вони переходять у моторошні пошуки тіла батька, якого після жаху Дебальцевого не було знайдено й зазначено на кладовищі під написом «Захисник України 5749». Побратим «Вована» розказав про фатальний бій і про його загибель. Втім, Оля, не маючи на руках однозначного підтвердження, продовжила вірити, рік шукаючи серед сепаратистських роликів у Ютубі натяки бодай на полон батька. Тому в кадр неодноразово потрапляли бойовики так званої ДНР.

Дивовижно те, що Володимир Самоленко є одним із урятованих після страшної трагедії Іловайського котла. Ба більше: у фільмі є унікальний матеріал, як «Вован» говорить у чиюсь камеру про початок другого штурму Іловайська якраз за годину до цього! Його поранили, але він вижив, і після лікування в київському шпиталі повернувся на фронт знову. Щоб загинути.

«В один день для мене все перевернулося», — каже у фільмі Оля, за оповідями інших людей дуже схожа на батька. Дуже довго вона не могла повірити, потім не могла змиритися, і лише пошуки батькового тіла й паралельна зйомка фільму про це примирили її з фактом. Перепоховання виявлених залишків Володимира Самоленка завершили історію.

Одним із найважливіших моментів фільму з конкретним і гострим акцентом є промова жінки на похованні її (можливо) чоловіка. «Я дуже сильно бажаю Україні, — казала вона крізь болючі сльози, — перемоги в цій клятій війні. Але треба не забувати, якою дорогою ціною дається ця перемога».

Після «простої, але сміливої людини» як визначального фактору добровольця ще одним важливим меседжем стрічки Лариси Артюгіною є можливість чесно і прямо, своїм іменем, назвати російсько-українську війну клятою. При цьому вказати на її неоціненні жертви, адже життя людини — найкоштовніше, принаймні для її родичів. І будь-яка жертва, навіть в ім’я Незалежності, в ім’я батьківщини, — це найвища жертва, і вимагає найвищої оцінки. В даному випадку фільм і є цією оцінкою: мало що інше, ніж кіно, може надати про людину так багато інформації, викладеної одночасно візуально й вербально, й викликати стільки емоцій, залишитися в пам’яті, і понад те — мати можливість раз і ще раз переглядати побачене й почуте, поновлювати пам'ять, згадувати...

Уже після показу на сцену вийшла донька Володимира й розказала про свою мрію: «Я пошвидше хочу народити дітей, щоб показати з допомогою цього фільму, яким був їх дідусь».

Фільм як пам’ятник — це нова форма розвитку кіно в Україні. Посмертний панегірик, візуалізована епітафія, написана кінорежисерами з допомогою камери й монтажу. І про щось більше, ніж тільки про один фільм, дозволяє говорити сама війна, що триває вже п'ять років, із десятками тисячами вбитих і поранених, із драмами і трагедіями, боями, вартими вивчення істориками та військовими стратегами, і смертями, про які треба говорити, щоб їх не було більше. І мова не так про смерть як таку, скільки про смерть воїна. Конкретного солдата з конкретним завданням, із відповідальністю, більшою за відповідальність цивільного, бо за спиною, скажімо, Володимира Самоленка була Україна.

Зважаючи на це все, цілком логічно передбачити появу цілої низки подібних до «Тата» фільмів, саме з конкретизацією особи і її статусу «загинув». Тому це інша форма за «Добровольців Божої чоти» чи «Першої сотні», де йдеться про військові протистояння, і показується документ бою або перебування в зоні бойових дій. Направду, таке кіно можна і треба робити про кожного героя, навіть якщо він героєм не виглядав. Бо геройство, як делікатно показує фільм Лариси Артюгіної, буває тихим і безпафосним, хоча піднесення й викликає. І, зрештою, людина живе доти, поки її згадують.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
486
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop