13:34
П'ятниця, 15 Березня 2019

«Ніколи не здаватися!»: Цикл про долі та родини полонених українських моряків

На Прямому каналі пройшов цикл коротких документальних фільмів про долю й родину кожного з 24 українських моряків, полонених російським агресором у Керченській протоці.
«Ніколи не здаватися!»: Цикл про долі та родини полонених українських моряків
«Ніколи не здаватися!»: Цикл про долі та родини полонених українських моряків

Лють, біль і гнів охопили українців 25 листопада минулого року, коли ми всі почули й побачили, як росіяни атакували українські судна в Керченській протоці. Точніше, коли російські ВМС обстріляли три наші кораблики в нейтральних водах, але то вже деталі для дипломатів.

Відтак 24 українські моряки із буксира «Яни Капу» та артилерійських броньованих катерів «Нікополь» і «Бердянськ» опинилися в російському полоні.

Ця історія настільки ж підла, наскільки й закономірна для поведінки російського агресора. Відтоді минуло більше трьох місяців, і в щільному інформаційному потоці вона, можливо, відійшла на другий чи третій план. Але це не означає, що про українських моряків у російському полоні забули.

Щоб нагадати про них, Прямий телеканал запустив 25 лютого, саме за три місяці після захоплення в полон трьох українських суден російськими гицелями, цикл коротких документальних фільмів про долю й родину кожного з 24 українських моряків. Тим самим не лише змушуючи глядача переживати наново драматичні моменти відео тарану росіянами буксира «Яни Капу» або ж кадри неправедного судилища над українськими моряками, але й познайомити з родинами кожного з 24 полонених.

«Ми хочемо, щоб ви впізнавали цих сміливих хлопців на вулицях, коли вони повернуться», —  щоразу каже журналістка Олена Курбанова, представляючи чергову історію українського моряка, який не зрадив Україну, в авторській програмі Матвія Ганапольського «Ехо України».

Ці людські історії чергових українських бранців Кремля вражають, викликаючи сльози і гнів. Але головне запитання в цій ситуації — звідкіля взялися ці українські патріоти? Адже в Криму під час «русской весны» 2014-го це було так просто — зрадити. Більшість колег нинішніх українських бранців Кремля так і зробила, не відчуваючи жодних докорів сумління.

Але виявилося, що для «горстки, малесенької щопти» (©Василь Стус) українських моряків-відчайдухів зрада — це просто неможливо.

Наразі в ефірі «Еха України» Олена Курбанова встигла розповісти про чотирьох українських моряків, які вийшли з Криму в Україну після окупації — Михайла Власюка, Сергія Чулібу, Владислава Костишина та Володимира Терещенка.

Михайло Власюк, матрос із буксира «Яни Капу», як розповідає його сестра Світлана, був прикро вражений зрадою товаришів по службі в Криму, залишившись вірним присязі.

Хлопець, між іншим, перед тим як стати військовим моряком, служив кухарем не десь, а в Президентському полку. Проте його так манило море, що таки домігся свого, почавши служити на флоті.

Сестра побачила його за два місяці після страшної звістки про таран у Керченській протоці, в Лефортівському суді Москви, куди поїхала, будучи вагітною. Родина Михайла живе тільки тим, що скоро побачить його вдома.

Того дня, 26 лютого, в День спротиву російській окупації, гостем Матвія Ганапольського був адвокат українських моряків Ілля Новіков. Який одразу ж розбив надії на швидке звільнення українських полонених, сказавши, що ця історія — не на один місяць.

Сергій Чуліба, про якого розповідали у програмі «Ехо України» 27 лютого, теж служив на буксирі «Яни Капу», але вже механіком. Його історія вражає відкладеним через полон особистим щастям. Адже перед самим походом на Азов хлопець освідчився коханій дівчині, й вони призначили дату весілля. Але замість святкувати одруження моряк скніє в московській тюрмі.

Це несправедливо з будь-якого погляду — морального, Божого чи юридичного. І саме такі деталі з життя полонених моряків гартують ненависть до окупанта в нормального глядача-патріота.

В історії курсанта Владислава Костишина щемкою деталлю стало те, що він через полон не встиг дописати дипломну роботу в Одеській морській академії. І саме цим найбільше переймався. Проте йому під час випуску надали первинне офіцерське звання лейтенанта та вручили військово-морські кортики. Їх забирали батьки моряка.

Хату Владислава Костишина в селі Христинівка знайти дуже просто — над нею майорить прапор Військово-морських сил України.

28 лютого автори циклу розповіли історію ще одного «кримчанина», який не зрадив Україну, Володимира Терещенка. Це той самий, який виголив собі на потилиці тризуб і якого два місяці тримали в найхолоднішій камері Лефортовської тюрми.

У перших кадрах — мама Олена Терещенко читає листа від сина, після чого каже, що ним пишається. «Худесенький, білесенький і дуже спокійний», — згадує його вчителька Ольга Костенко. Її нинішні учні написали листи Володимиру в Лефортовську камеру, а бабуся Юлія Козлова розповідає, що онук завжди називав її просто Юля. Вона чекає Володимира з полону, повторюючи його слова з листа «ніколи не здаватися!». Сама ж тим часом обіцяє: «Не умру, пока не дождуся».

Всі історії циклу, автори якого намагалися зрозуміти, звідки в наших моряків така мужність і стійкість, вражають якоюсь буденністю героїчної поведінки. Адже всі вони росли у звичайних родинах без особливого достатку, й ніхто, певно ж, не чекав від них нічого особливого. Але ці звичайні українські родини, виховуючи своїх синів, мабуть, уклали в їхні голови правильні цінності. Які виявилися стрижнем опору в умовах полону.

25 лютого тут розповіли про матроса «Яни Капу» Євгена Семидоцького. Знову ж таки, це абсолютно звичайний хлопець зі звичайної української родини, де підростають його молодші брати. Хлопчаки згадують, що Женя вчив їх плавати й читати. Розказують, що дуже чекають на брата, а мама Людмила з вітчимом Григорієм, розглядаючи фото сина в парадному морському однострої, вірять у його повернення з полону.

Мене особисто найбільше зворушила навіть не історія з відкладеним через полон весіллям Сергія Чуліби (дай Боже, щоб наречена його дочекалася!), а фраза молодшого братика матроса з «Нікополя» 21-річного Сергія Цибізова Артема. Хлопчик похвалився, що йому скоро буде шість років і «Сірьожа поведе мене в перший клас!». На інший варіант Артемко не згоден.

Тим часом батько Сергія Андрій Цибізов розповів — син не ховався від призову, ба більше, до військкомату пішов сам, без повістки. Це тоді, коли його ровесники ховалися від воєнкомів як чорт від ладану. Підписав контракт і став служити матросом на «Нікополі». Прослужити на цьому катері 21-річному контрактнику випало півроку. Після цього в житті його родини настала чорна смуга під назвою «полон».

На окрему увагу заслуговує історія командира «Яни Капу» Олега Мельничука. Точніше, його кар'єра, яка б і далі розвивалася дуже стрімко, якби не таран у Керченській протоці 25 листопада, після чого він опинився в полоні російського агресора. Командиром буксира він став у 23 роки, перед тим відучившись на штурмана в Одесі. Хлопець азартно грав у хокей (мама Лариса Мельничук показує ключку, яку син заборонив викидати) і завжди хотів стати або ж десантником, як тато, або ж моряком. Мрія Олега ходити в море здійснилася. Ба більше, в Одесі на нього чекає кохана дівчина, з якою вони хочуть побратися, і брат-двійнятко.

Олег у Лефортовській тюрмі першим попросив українського перекладача.

Його мама, яка разом із усіма іншими родичами 24 українських моряків побачила сина за два місяці після початку полону, в тому самому «суді», на майже риторичне запитання, звідки в її сина стільки сил протистояти російським агресорам, відповідає дуже просто: «Я відчуваю гордість за сина. Значить, виховала його правильно».

Одразу після першого ж випуску циклу «Українські полонені моряки» у програмі «Ехо України», як повідомив Матвій Ганапольський перед показом чергової історії з циклу, до редакції звернулася омбудсменка Людмила Денісова. Вона попросила зробити до цих міні-фільмів англійські субтитри, щоби їх зрозуміли всі міжнародні партнери України. Адже для західного тиску на Росію у справі визволення українських полонених важливе кожне свідчення.

Відтак уже другий випуск проекту редактори забезпечили англомовними субтитрами.

Сюжет про командира буксира «Яни Капу» Олега Мельничука вийшов 7 березня, вже під фінал «Еха України». До речі, саме тут авторка циклу Олена Курбанова нарешті розшифрувала назву цього судна, названого на честь північного кримського містечка, яке в перекладі з кримськотатарської означає «Нові ворота». Вона, втім, забула додати, що цю назву за українським законом про декомунізацію отримав колишній Красноперекопськ.

Цикл про полонених моряків в ефірі програми «Ехо України» дуже сильно блукає. Адже, щоби побачити кількахвилинну історію, яка зачіпає найбільш патріотичні струни нормальних українців, часто-густо треба провести перед екраном півтори години, вислуховуючи все, що верзуть як гості цього ток-шоу, так і його ведучий Матвій Ганапольський.

Але 7 березня черговий міні-фільм про полонених українських моряків коментував Аркадій Бабченко. Матвій Ганапольский, почувши фінальну фразу родичів командира «Яни Капу» Олега Мельничука: «Ми чекаємо», сказав, що їхнє очікування може розтягтися невідомо на який термін. Далі, звертаючись до Аркадія Бабченка, ведучий почав казати, мовляв, бачиш, які ці родини бідні, бо в їхніх оселях навіть меблі ще радянські, а отже, посилаючи дітей на військову службу, батьки, мабуть, думали, що в них буде краще життя, а полон зруйнував усі їхні надії, й що тепер буде з ними?

Бабченко ж натомість відкинув усі скиглення Ганапольського, сказавши, що слова родичів командира «Яни Капу» — «Ми чекаємо» — це дуже правильний фінал. Бо він теж точно знає, що повернеться у свою московську квартиру, звідки його родині довелося тікати, щойно зробивши ремонт. І зробить він це під українським прапором і тризубом. Принагідно згадавши, як його друг нещодавно вивісив над своїм будинком у Тверській області синьо-жовтий прапор, за що його одразу ж затримали. Тобто, символом російського протесту є український прапор.

Аркадій Бабченко додав оптимізму всім родинам полонених українських моряків, розповівши про Вікторію Івлєву, російську чи то правозахисницю, чи то журналістку, яка щодня носить українським морякам передачі в московські тюрми. Нещодавно, як сказав Аркадій, вона побувала в Києві, де зібрала мішок листів (94 штуки) для полонених, які точно передасть адресатам.

Цикл про українських полонених моряків дуже актуальний. І мені б дуже хотілося, щоб його побачили і глядачі інших каналів, аж надто Суспільного мовника.

Фото: стопкадр з YouTube

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
507
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop