12:30
Понеділок, 18 Лютого 2019

Приборкання норовливого продюсера

Нову українську комедію «Продюсер» варто похвалити — і за самостійність у виборі теми та джерел фінансування, і за самоіронію, якою буквально просякнута ця картина.
Приборкання норовливого продюсера
Приборкання норовливого продюсера

Вийшла на екрани чергова українська кінокомедія незалежного виробництва (себто без фінансової участі Держкіно) під назвою «Продюсер». Картина поєднує в собі жанри комедії, пригодницького фільму та фільму дороги. Стрічка веде мову про пихатого кінопродюсера Олексія Дурнєва, який потрапляє в різні халепи через власний паскудний характер та через незбагненний збіг розмаїтих обставин.

Фільм є дебютом у повнометражному кіно чи не всіх учасників дійства: режисера-постановника Сергія Вейна, сценаристів Юрія Карагодіна, Рішата Мухтарова, багатьох акторів. І це досить непоганий дебют.

Із низки подібного типу незалежних українських комедій картину виділяє тема, оскільки в нас фактично немає фільмів про кіновиробництво. Тим паче немає фільмів про продюсерів, за винятком хіба що трагікомедії Дмитра Томашпольського «Ржака», яка вийшла на екрани два роки тому. У «Ржаці» суворий продюсер намагався змусити гонорового режисера мистецького кіно фільмувати низькопробну комедію, серед іншого, застосовуючи насильницькі методи. Режисер був змушений поступитися, проте так і не зумів розсмішити замовника. «Ржака» стала по-своєму показовою картиною, оскільки чітко вказала на місце автора мистецького кіно в сучасному українському кінопроцесі. В одну мить цей автор став заручником так званої продюсерської системи виробництва, яка в наших умовах є тільки ще одним різновидом кріпацтва чи навіть рабства на галерах.

Криза авторства, безумовно, триватиме й далі через парадоксальну ситуацію в нашій індустрії, коли автором фільму в більшості випадків є митець, проте всю фінансову відповідальність (і тільки її) несе продюсер. Логічніше було б, якби продюсер також брав би на себе й мистецьку частину роботи, здійснював певний творчий внесок у проект, можливо, тоді б його зацікавленість у кінцевому результаті була б вищою.

Світовий кінематограф знає кілька дуже яскравих та промовистих образів продюсерів, здебільшого американських, які запам’яталися глядачам і створили довкола цієї професії доволі суперечливий ореол. Класикою тут стала стрічка Вінсента Мінеллі The Bad and the Beautiful 1952 року, яка веде мову про молодого, проте завзятого й амбітного продюсера, який дереться до голлівудських вершин цілком беззастережно й наполегливо. У цьому фільмі показано, що саме продюсер є ключовою фігурою кіновиробництва. Він не тільки ініціює проекти, а ще активно співпрацює з творчими людьми — режисерами, акторами, сценаристами — на всіх етапах створення фільму. Він забезпечує їм відповідні умови праці, він допомагає їм вийти із кризових станів, він фактично стає співавтором їхніх творів. Водночас постать продюсера в цій та пізніших картинах так чи так демонізується, оскільки, будучи ініціатором та співавтором, продюсер мимоволі, а інколи і свідомо виводить їх із так званої зони комфорту, піддає свідомому ризику їхні кар’єри та навіть життя. І такі речі творцями не забуваються й не прощаються.

Лиха слава продюсерів, які найчастіше одержимі тільки фінансовими результатами своєї діяльності, рано чи пізно мала докотитися до України, й у нас уже є такі люди, яких відкрито чи потайки ненавидить кіноспільнота. Люди ці здатні на ниці поступки, цинічні, маніпулятивні дії, і це було б іще півбіди, якби в результати їхніх зусиль з’являлося пристойне кіно. Проте цього поки що не відбувається. Вочевидь, які продюсери, такі й фільми.

Важко зрозуміти, якого типу продюсер забражений у комедії «Продюсер» і що він узагалі зробив. Ми бачимо тільки англомовну афішу його попереднього фільму, яка нам нічого не скаже. Себто перед нами просто умовний абстрактний український продюсер, який зняв фільм із Дашею Астаф’євою в головній ролі. За місяць він має приступити до зйомок іще одного фільму, про який ми також нічого не знаємо й не дізнаємося. Єдине, що продюсерові потрібно зробити, так це привести гроші на знімальний майданчик. Таку вимогу перед ним ставить директор студії. На цьому, ймовірно, його обов’язки закінчуються. Проте гроші щезають і Дурнєв вв’язується в якусь дивну авантюру, яка переростає в серію гротескних епізодів, які завершуються не менш гротескною чи навіть абсурдною розв’язкою.

Себто у «Продюсері» про українське кіновиробництво нам нічого не повідомлять, і тут на місці продюсера міг би бути який-небудь виконроб із будівництва, який загубив гроші, виділені замовником на шпалери.

Сам фільм фактично не має сюжету, оскільки є серією окремих і не пов’язаних між собою епізодів, які нанизані на дуже умовну фабулу.

Перед нами різновид фільму мандрівки, суть якого у вмілому відтягнені фіналу за допомогою розмаїтих епізодів. Усі ці епізоди в ідеалі не мають бути випадковими, всі вони становлять перепони на шляху до мети й мають чогось навчити персонажів фільму, відтак їхня зовнішня мандрівка є тотожною внутрішньому рухові до тих чи інших змін.

У «Продюсері» мета мандрівки — перетворити хама-продюсера на цілком соціально прийнятного громадянина. І подібне цілком вдається.

В усьому іншому перед нами звичне українське кіно з його умовними локаціями та дуже дивними персонажами, яких не буває в реальності.

І все ж «Продюсера» варто похвалити — й за самостійність у виборі теми та джерел фінансування, й за самоіронію, якою буквально просякнута ця картина. Самоіронія в першу чергу стосується виконавців головних ролей, які здебільшого виступили під власним іменами й навіть грають самих себе: Олексій Дурнєв, Даша Астаф’єва, Мішель Андраде, Слава Камінська, Санта Дімопулос, Павло Зібров, Андре Тан та інші. Усі вони зіграли певні версії самих себе у запропонованих обставинах.

Це вкрай цікаве рішення, оскільки одразу робить їхні ролі по-домашньому прийнятними: перед нами не стільки недосяжні зірки з телевізора, скільки цілком звичайні люди, з усіма їхніми особливостями. Крім самого Дурнєва, який цілком органічно виглядає на кіноекрані, варто також сказати кілька похвальних слів про Павла Зіброва, який уже не в першому фільмі дозволяє собі жарти й над власним іміджем мачо, й над своєю гаданою аудиторією, яка «оформляє субсидії».

Усю оцю шоу-бізнесову братію відтіняє виконавець однієї з головних ролей Василь Кіт. Кіт дуже забавний та переконливий у ролі сексуально одержимого репера. По суті, в цьому фільмі саме в нього єдиного якась повноцінна роль.

Важко також не згадати Дашу Астаф’єву з її підкреслено негламурним образом не дуже далекої, проте надзвичайно привабливої героїні. Астаф’єва давно вже заслуговує головної ролі в якомусь фільмі, де б експлуатувалися не тільки її зовнішні дані, але й драматичний талант.

Якщо підсумовувати, то стрічка «Продюсер» цілком підходяща для теперішнього кінорепертуару. Після низки брутальних українських комедій вона сприймається напрочуд легко, без особливих застережень та відторгнень. Тут є смішні моменти, тут є самоіронія, шкода, що немає сюжету, проте в якому сучасному українському фільмі він є?

Фото: fakty.ua

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
995
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду