14:15
Понеділок, 28 Січня 2019

«Дивись українське»: майбутнє з геппі-ендом

«Дивись українське — отримуй картину сучасного українського світу!» — такий заклик до глядача цілком прийнятний.
«Дивись українське»: майбутнє з геппі-ендом
«Дивись українське»: майбутнє з геппі-ендом

Історію треба розказати за три хвилини. Це головна вимога до учасників проекту «Дивись українське — твори своє майбутнє!», і продюсер Андрій Різоль у цьому пункті забуває про лібералізм. Хоча, за його словами, дає кожному режисерові право зробити з відзнятого матеріалу режисерську версію. Хронометраж якої може коливатися в діапазоні між 6 та 22 хвилинами. Деякі стрічки, представлені 23 січня в рамках згаданого проекту, справді виглядають скороченими. Але це помічають передусім причетні до процесу. Глядачеві, якому фільми адресовані, трьох хвилин цілком вистачає.

Тут варто наголосити: частина стрічок уже представлялася наприкінці 2017 року. І в невтаємничених може скластися враження — команда показує одне й те саме кіно. Це не так. Із п'ятнадцяти фільмів, презентованих тепер, лише п'ять представлялися раніше. Решта десять — нові. І все це разом — звіт команди лише за результатами першого конкурсу сценаріїв «Своє кіно», який відбувся два роки тому. Що підтверджує факт, який досі не зрозумілий усім, хто вимагає українського кіно тут, тепер і багато. А саме: зйомки художнього фільму, навіть якщо йдеться про короткий метр — процес тривалий, часом забирає роки й доволі затратний по ресурсах.

Естетика кіно об'єднує всі демонстровані стрічки. Йдеться не про технології, хоча з технічного боку все виконано на належному рівні й не виглядає дешево. Мова передусім про акценти на візуалізацію: історії не розказують, а здебільшого показують. Часом настільки захопившись, що побачене стає не до кінця зрозумілим, як-от у стрічці «Серцеїдка». Мені непросто буде розповісти тим, хто не бачив, що і для чого герой купив у супермаркеті й чим потім поділився з дівчиною на парковці. Про включені в показ уже знайомі глядачам «Двері» та «Звичайний ранок» готовий повторити сказане раніше: те, що виглядає круто з точки зору техніки зйомок, лишається незрозумілим як художній твір. Тобто, ще з моменту створення сценарію. Хоча зразками глибоко авторського кіно стрічки є й залишаються.

Але більша кількість пропонованих фільмів уже не ділиться на дві умовні змістові групи, як я зауважив після представлення першої порції. Спокуса розкласти стрічки по сегментах виникла, навіть робив під час перегляду відповідні позначки. Ось — війна, ось — соціалка, ось — філософські роздуми про плин буття й пошук смислів тощо. Відтак усе разом, зібране докупи, і є художнім осмисленням нашого сьогодення. «Дивись українське — отримуй картину сучасного українського світу!» — такий заклик до глядача цілком прийнятний.

Адже українці живуть не в ізоляції одне від одного. Хіба хтось вирішить зачинитися в чотирьох стінах добровільно. Не труїти себе телевізором, інтернетом, соцмережами, а перечитувати літературу ХІХ — початку ХХ століття: від «Кобзаря» до Франца Кафки через Льва Толстого. Бо, виявляється, за межами затишного помешкання — війна, в якій можна не брати участі особисто, але про яку не можна забувати ані на мить («Чоловік», «Голос», «Дякую», «На своїй землі»). Ще — люди, які не бачать смислу жити далі, але з допомогою інших, знайомих та незнайомих, потроху його знаходять («На краю», «Клоун», «Моно», «Янгол»). А ще фільми промовляють: життя прекрасне. Не знаєш, де шукати дива — маєш чарівну силу мистецтва («Паперове серце», «Кобзарський цех»). Втратив упевненість у собі, бо дитина й довкола всі жорстокі? Лишайся собою, не дивися на всіх — і світ довкола зміниться («Інклюзія в школі», «Прощена неділя», «Урок»).

Добре й навіть показово, що стрічки йшли не отими умовними тематичними блоками, а вроздріб. Це дає можливість краще оцінити й усвідомити перспективи задуму — лаконічними засобами короткого метру налаштувати українців на щасливий фінал. Нехай деякі історії за стилістикою виглядають різдвяними, досить популярними на Заході. Це коли все зовсім погано, аж гульк — диво. Кожен сценарій, написаний для «Свого кіно», не про добру фею чи бородатого чарівника, який виконує бажання знедолених. Тут усякий герой — сам собі фея й чарівник. Творець своєї долі й свого українського світу.

Щасливий кінець, прозріння чи просвітління, а часто — те й інше водночас, є в наш час обов'язковим не лише для короткого, а й для повного метру українського кіно. Катарсис можна переживати по-різному. Дуже просто викликати відповідну емоцію, показуючи несправедливість життя. Говорячи про це стримано, як Марина Степанська у «Стрімголов», або пронизливим криком, як Марися Нікітюк у «Коли падають дерева». Ще на початку нинішнього десятиліття український короткий метр теж здебільшого депресував, як Дмитро Сухолиткий-Собчук у «Бороді», Русан Батицький в «Уроках української» чи Ірина Цілик у «Помині». Названі й не згадані в такому контексті митці ставили собі на меті розказати й показати правду життя, чого своїми стрічками успішно досягали.

Поза тим є слова голови Держкіно Пилипа Іллєнка, сказані в одному з недавніх інтерв'ю: «“Правди жизні” в художньому кіно взагалі не існує. Все це брехня. Тому таке кіно й називається художнім». Говорив він про мову, але напевне сказане стосується всього, що пов'язане зі створенням кожного окремого художнього фільму. Голлівуд довів: глядачі віддають перевагу вигаданим історіям, які неодмінно матимуть гепі-енд. Хай герої весь час потерпають від негараздів, зате на останніх хвилинах усе одно побачать світло в кінці тунелю. Проект «Дивись українське — твори своє майбутнє!» будується саме на такому фундаменті.

Кілька прикладів для ілюстрації. «Клоун» Олександра Кирієнка — історія, яку в реальному житті з великою ймовірністю уявити собі неможливо. Старенький самотній клоун щоранку дарує пасажирам громадського транспорту жменю позитиву. Коли він раптом помирає від серцевого нападу, справу вирішує продовжувати молодий поліцейський, свого часу розчулений клоуном. Трагедія самотньої людини не стає основою для соціальної драми — маємо кіно про важливість естафети добра й позитиву. «Моно» Андрія Дончика — один із молодих близнюків страждає від раку й думає про смерть, а його брат на знак солідарності стрижеться наголо, аби бути схожим на хворого. Фінал: усі живі, здорові і згадують про сумні часи з гумором. «Чоловік» Оксани Артеменко — воїн повернувся по ротації додому й розказує маленькому синові, як чоловіки ходять у туалет. І коли солдата викликають на фронт раніше, ніж планували, хлопчик готовий іти з ним, бо вже освоїв унітаз. А отже — справжній чоловік, відповідальний захисник, сміливий воїн.

Наостанок: жоден фільм не загнаний у рамки інтер'єру, чим часто грішать українські повні метри. Натурою тут здебільшого виступає Київ як велике місто. Єдиний живий організм, котрий не засинає двадцять чотири години на добу. Мегаполіс, у якому є місце всім і всьому, де щодня трапляються маленькі трагедії — але немає й дня без чиєїсь маленької перемоги.

На фото: кадр з фільму «На своїй землі»

Фото: khoda.gov.ua

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
513
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop