15:00
Неділя, 17 Грудня 2017

«Дивись українське»: встигнути за три хвилини

«Детектор медіа» продовжує уважно спостерігати за ініціативою «Дивись українське — твори своє майбутнє!» Андрія Різоля.
«Дивись українське»: встигнути за три хвилини
«Дивись українське»: встигнути за три хвилини

На перший показ для достатньо широкої експертної аудиторії фільмів із циклу вже відгукнувся Ярослав Підгора-Гвяздовський. Тепер — думка Андрія Кокотюхи.

«Шкодую, що лиш тепер узявся за короткометражки», — сказав в одному з недавніх інтерв'ю відомий український продюсер Юрій Мінзянов. Але нічого дивного в цьому немає. Були часи, коли тільки короткий метр, до того ж створений майже без бюджетів та переважно на голому ентузіазмі, репрезентував нове українське кіно вдома та за кордоном. Поки потужні продюсери були завантажені, створюючи кіно й серіали для потреб і на замовлення російського глядача, незалежні від російського замовника не мали фінансової змоги робити щось інше.

Із короткометражок складалися нашумілі й навіть знакові в локальному кіношному середовищі альманахи «Мудаки. Арабески» та «Україна, goodbye!», котрі з'явилися — на секундочку! — лише на початку 2010-х. Шість років тому Марина Врода отримує «золото» в Каннах у номінації «Найкращий короткий метр» за стрічку «Крос». А цього року короткометражка Павла Острікова «Випуск'97», уже не раз пошанована в Україні, має приз на Internationaal Kortfilmfestival Leuven та номінована на здобуття призу Європейської кіноакадемії в наступному році. Двох прикладів досить, щоби підтвердити: короткий метр нині в тренді й перестав сприйматися як маргінальне кіно для вузького кола обраних глядачів.

Мета продюсера Андрія Різоля, автора й мотора проекту «Дивись українське — твори своє майбутнє!» — вивести короткометражки за межі цього, насмілюся сказати, порочного кола. Варто нагадати: перші фільми — це документальне та художнє кіно тривалістю від трьох до двадцяти хвилин. Тобто короткий метр породив повний. І, увага, призначався для показу найширшій масовій аудиторії.

Не знаю, чи існувала й існує на Заході практика показу таких стрічок перед основними сеансами. Але Ярослав Підгора нагадав про радянські традиції крутити збірники короткометражок укінотеатрах. Він згадує пізнавальний кіножурнал «Хочу всё знать!», а я пригадую російський «Фитиль» та українські «Жорна». Ще були так звані подовжені сеанси, коли перед основним фільмом демонстрували 20-хвилинну короткометражку, майже завжди документальну, беручи за це додаткових десять копійок.

Спогади не даремні. Років із десять тому Михайло Іллєнко виношував та озвучував намір показувати в кінотеатрах перед американськими фільмами стрічки — переможці фестивалю «Відкрита ніч». Втілити задум виявилося неможливим як через пасивний спротив кінотеатрів через нерозуміння формату, так і — що важливіше! — через невідповідність студентських короткометражок технічним вимогам, потрібних для кінопоказу. Тепер обидві проблеми знято. Друга — повністю, перша — частково, але процес рухається. Два фільми проекту «Дивись українське» — «На своїй землі» Олександра Кирієнка та «Паперове серце» Олеся Саніна — вже демонструються перед українським фільмом «Кіборги» та американським «Дихай» відповідно.

У такий спосіб масовий глядач не лише встигає за три хвилини — хронометраж кожної стрічки, — відкрити для себе нове українське кіно як явище, від якого вже немає куди подітися. Величезний плюс проекту в тому, що якимось дивом удалося залучити не лише іменитих режисерів, чиї імена, ніде правди діти, пересічний глядач не завжди чув, а також упізнаваних вітчизняних акторів. Бачимо Станіслава Боклана («На своїй землі»), Олексія Горбунова («Свічка»), Олега Примогенова («Ліфт»), В'ячеслава Довженка й Сергія Кобзаря («Двері»), Василя Башу («Клоун»). Тож близьке знайомство з нашим кіно відбувається передусім завдяки їм, і тут помітна, якщо можна так сказати, позитивна спекуляція авторів проекту. Своєрідний маркетинговий хід: знайоме краще сприймається й продається.

Перші десять готових стрічок, про які йдеться, були представлені 8 грудня в кінотеатрі «Україна». Вони умовно розділяються на дві групи: війна та соціум. До новел про війну питань не виникає. «На своїй землі» — герой Боклана не хоче їхати з рідного донбаського села, бо тут весна й скоро зацвітуть сади. «Кадет» Олександра Столярова — пасажири приміської електрички оберігають сон юного «богунівця», свого майбутнього захисника. «Голос» Михайла Іллєнка — притча з елементами містики про необхідність допомоги нашим воїнам на фронті. Кожна з цих історій майстерно знята і зрозуміло розказана, що є визначальним мотиваційним фактором для глядача.

Про стрічки з другої групи сказати щось однозначне складніше. Через широкий тематичний спектр вони вийшли різними. І добре, що це різні історії, розказані й показані митцями, котрі мають власну, індивідуальну творчу манеру. Згадане вже «Паперове серце», «Моно» Андрія Дончика й «Клоун», ще одна робота Кирієнка — про потребу бути добрими до близьких та довкілля, що часом тотожні поняття. «Доки палає свічка» Віктора Придувалова — подібна до формату різдвяної коротка історія про те, як байдужий до історичної пам'яті «ватник» виявляється не зовсім утраченим для суспільства. А «Ліфт» того ж Іллєнка — така собі мила, наївна, дуже близька до примітивізму як мистецького напряму романтична комедія.

Проте навіть у стрічок короткого метру можуть бути проблеми зі сприйняттям, якщо жанр, стиль і напрям не визначені самими творцями. Натомість історія, нехай вона сто разів коротка, не пропонує зрозумілих драматургії та меседжу. Мова про «Звичайний ранок» Кадіма Тарасова та «Двері» Наталії Давиденко. Причому обидва фільми, що характерно, демонструють — на противагу якості історій, — досить високий як для короткого метру технічний рівень зйомок. У «Звичайному ранку» — коптери, хмарочоси й невеличкий екшен, у «Дверях» — спецефекти, притаманні фантастиці. Натомість пересічний глядач встигне втомитися за три хвилини, намагаючись зрозуміти, що йому показують.

Звісно, автори мають право визначити свої роботи як «кіно для тих, хто звик думати». Що автоматично зараховує подібні стрічки до вузького й не завжди вдячного, хоча не менш потрібного, сегменту фестивального кіно. Але ж Усякий художній і не лише художній твір змушує думати. Якщо після показу саме до «Звичайного ранку» та «Дверей» у присутніх на неформальному обговоренні виникає одне питання: «Ну і що це було?» — те саме запитають один в одного непідготовані до авторського кіно глядацькі маси. Від чого заклик дивитися українське опиниться під певним сумнівом.

Тим не менше, хрещений батько проекту Андрій Різоль задоволений. За його словами, така пропорція, коли люди в цілому позитивно реагують на вісім стрічок із десяти, перевищила всі сподівання. І підтвердила правильний напрямок подальшого розвитку. Тож, як кажуть, чекайте в кінотеатрах вашого міста.

Андрій Кокотюха

На фото і відео - кадри з фільму «На своїй землі»