15:00
Середа, 21 Лютого 2018

«Стрімголов»: тихий маніфест

Вперше в історії українського кіно з часів Незалежності маємо прецедент виходу фільму в повторний прокат.
«Стрімголов»: тихий маніфест
«Стрімголов»: тихий маніфест

Ідеться про фільм «Стрімголов» Марини Степанської, пещеного нагородами європейських кінофестивалів та маргіналізованого на батьківщині. Другий вихід у широкий прокат зроблено на вимогу не глядачів, які не встигли проголосувати гривнею, а творців стрічки. Продюсери, творча група й Державне агентство з питань кіно, яке виділило десять мільйонів на повнометражний дебют, були невдоволені першим виходом, який вважають фальстартом.

Анонсований на 9 листопада минулого року перший прокат провалився, бо вийшов «надто обмеженим». Провину поклали на дистрибутора, вже за два тижні уклали угоду з новим. Тепер прем'єра підготована краще, а розпис по кінотеатрах спростовує твердження тих, хто переконаний у небажанні кінотеатрів працювати з українськими фільмами. Причому такими, що не мають комерційного потенціалу й, чесно кажучи, не надто претендують. Критик Сергій Васильєв у цьому контексті зазначив: «Вихід “Стрімголов” у повторний прокат є швидше результатом ентузіазму, а не ринкової логіки, бо особливого попиту на такі стрічки в глядачів кінотеатрів нема». Твердження поранить та образить творців, починаючи з молодої режисерки, яка на допрем'єрних показах бачила повні зали. Проте втішним призом для Марини Степанської може стати й, напевне, стане перспектива прокату у Франції, а за свіжими відомостями — також у Німеччині.

Перевага європейського кінопоказу не так у кількості кінозалів, яка дозволяє кінотеатрам давати найширшу пропозицію, як в іншій якості самого глядача. У Європі не прийнято порівнювати фестивально орієнтовані авторські стрічки з блокбастерами на користь бокс-офісів останніх. Кінотеатри нічим не ризикують, включаючи в репертуар завідомо, навіть виклично некомерційне кіно. Тим часом його творці не комплексують, почувши про двох-трьох людей у залах. Звісно, кожен мріє про аншлаги. Але все ж камерна, інтимна розмова зі щирими прихильниками виглядає в подібних випадках якіснішою й кориснішою для всіх учасників процесу.

У Києві під час минулорічної першої прем'єри від кількох іменитих гостей чув на адресу «Стрімголов»: «Це — маніфест їхнього покоління». Саме слово «маніфест» має дещо інше, пафосне, трибунне, революційне наповнення. Щось на кшталт програми діяльності та розвитку. Натомість оповідь, вміщена в майже дві години екранного часу, зовсім не відповідає назві. У сюжеті немає нічого стрімкого, дія розвивається неквапом, фільм будується переважно на діалогах, і розмови ці здебільшого тихі.

Серед рекомендацій, які часто дають психологи, є порада проговорювати ситуацію, детально її розбирати, раз по раз повертатися до каменів спотикання й вирулювати в напрямку порозуміння. Приблизно тим самим Марина Степанська змушує займатися своїх героїв. Обоє молоді, майже ровесники Незалежності. Обоє — київська богема з усіма наслідками, що витікають. Перший і головний — неможливість реалізувати себе в часи, які потребують героїв, пошуки себе й бажання втриматися у паралельній, затишній реальності.

Антон (Андрій Селецький) зовні нагадує молодого Евана МакГрегора часів успіху стрічки «На голці», й нічого дивного — він щойно вийшов із закритої клініки, де долав алкогольну й наркотичну залежності. Тільки, на відміну від свого шотландського колеги Марка Рентона, українець не такий імпульсивно-агресивний. Антон пригнічений, занурений у себе і, схоже, шкодує про те, що почав дивитися довкола тверезими очима.

У такому стані він випадково зустрічає Катю (Дарія Плахтій), свою ровесницю й фотохудожницю, яка готується виїхати до Німеччини зі своїм тамтешнім бойфрендом. Ці стосунки ми бачимо на стадії поступового завершення. У Каті з коханцем різні культурні коди, й тут приходить розуміння, що герої «Стрімголов» не випадково репрезентують паралельний для багатьох світ міської богеми. Культура часто пишається тим, що демонстративно уникає політики. І в той же час усі українські революції за останні сто років, включно з Майданом, відбулися не в останню чергу задля пошуку й затвердження власної культурної ідентичності. Тільки люди культури врятують XX століття — такою тезою озброїлися європейські мислителі в міжвоєнний час і вона не втратила актуальності після Другої світової. У третьому тисячолітті, під час неоголошеної Третьої світової, нічого не помінялося.

«Стрімголов» показує тих, хто живе поруч із нами в героїчний час, прагнучи зберегти себе без участі у протестних акціях та військових діях. Антон перебув Майдан у клініці. Катя на Майдані була, але далі розливання чаю не пішла. Відчувається, що до серйозніших випробувань дівчина готовою не була. Звідси — намір поїхати туди, де від людей не вимагають щоденних підтверджень власної активної громадянської позиції. Проте втекти обом не вдається, та й бажання зникає. Причина очевидна: Антон і Катя мають спільний культурний код, їхня зона комфорту — говорити, говорити, говорити. Надто довго обоє мовчали або занадто довго шукали гідних співрозмовників.

Повнометражний дебют Марини Степанської контрастує за настроєм із попереднім, короткометражним фільмом «Чоловіча робота». Там за десять хвилин екранного часу режисерка показала чоловіків у стані війни, які реально готові воювати на бізнес-фронті, боротися за право перерозподіляти чуже майно, ділити й віднімати. Конфлікт на піку вирішила в «Чоловічій роботі» поява між агресивними мужчинами хлопчика. Тут обійшлося без зайвих слів, історія вирішена переважно візуальними засобами. «Стрімголов» до певної міри антипод цієї стрічки, є зразком надчуттєвої, жіночої роботи. Коли говорити — не гріх, а чеснота. Адже жінки, як каже приказка, люблять вухами.

Про «Чоловічу роботу» та її настрої у «Стрімголов» нагадує хіба різкий, несподіваний фінал. Коли немотивована агресія, якою просякнуте повітря перших місяців війни, вривається в нібито складене, максимально наближене до гармонії життя героїв. Чим нагадує: від реалій не сховаєшся, будь-який затишний кокон можна розбити. Навіть якщо той, хто руйнує, робить це мимоволі, не маючи лихих намірів. І фільм на фінальних титрах залишає велике питання, чи готове до такого покоління, чиїм маніфестом претендує стати стрічка Марини Степанської.

Фото: facebook.com/fallingthefilm

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1259
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop