12:30
Субота, 6 Жовтня 2018

Безвідповідальні волоцюги, або Чому практично всі українські комедії — не смішні?

Навіть «Слуга народу — 2» від олігархів українського гумористичного продукту, «Студії Квартал 95».
Безвідповідальні волоцюги, або Чому практично всі українські комедії — не смішні?
Безвідповідальні волоцюги, або Чому практично всі українські комедії — не смішні?

Кінокритик Ігор Грабович зробив свої висновки про новий український фільм «Шляхетні волоцюги» — і вони у своєму розгромному звучанні в цілому правильні. Зокрема, оцей вирок, який остаточний та не підлягає оскарженню: «Весь культурний контекст, на який спираються фільми про Індіану Джонса і на який не спираються наші кінематографісти, лежить дуже далеко за межами радянського кінематографа та радянської цивілізації загалом. Цей контекст — спадок західного світу: правдива віра, правдива культура, конфлікт через сакральні артефакти, які мають значення самі по собі. Подібного тут ніколи не знали і, наскільки я розумію, знати не хочуть».

Орієнтацію наших сучасників на російське я й сам помічав і навіть трохи аналізував. Для мене висновки пана Грабовича про контекст і контент «Шляхетних волоцюг» очевидні. Натомість пропоную на прикладі нового українського фільму розглянути менш очевидні факти, що вкупі визначають тренд усього українського кіно, а не лише створеного за підтримки Держкіно.

Тут слід звернути увагу: до «Шляхетних волоцюг» є й інше ставлення, ніж у нас із Ігором Грабовичем. Так, кінокритик Сергій Васильєв відзначає теплі тони й загалом позитивну атмосферу, яку автори стрічки задають спочатку. Також окреслює кілька груп персонажів, що населяють фільм і крутяться одне в одного під ногами заради досягнення мети. Хоча висновки пана Васильєва схожі з критикою пана Грабовича: «Головні герої постали насамперед сумлінними акторами, нарядженими в костюми, які говорять штучно завчений текст на фоні справжніх пам'ятників архітектури».

Глядачі, напевне, не принесуть у каси кінотеатрів тієї кількості гривень, на яку потай сподівається кожен продюсер. Хоча відгуки у Фейсбуку після прем'єри «Шляхетних волоцюг», яка відбулася 28 вересня, в цілому позитивні. «Сходили з малим батяром на “Шляхетних волоцюг” — вар'яцьке, веселе, дуже львівське кіно», — пише голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. А ось реакція із Харкова, від активістки місцевого культурного життя Світлани Скляр: «Ну нарешті реально смішне кіно. Але не по-дзідзьо-зеленськи, а справді смішно, динамічно. Хороший звук, картинка, актори грають щиро. Давн. так не сміялася, жаль, що в порожньому залі»

І на цьому місці підходжу до проблеми, яка досі поза основною увагою як українських кінокритиків, так і журналістів і просто глядачів, котрі завзято шпетять кожну стрічку вітчизняного виробництва. Я навмисне дотепер не згадував жанру, заявленого творцями «Шляхетних волоцюг». Це комедія, хай подається з підзаголовком «музично-комедійний бойовик». Але оця нав'язана в рекламі дивна суміш жанрів так чи інакше закликає українців дивитися комедію (виділено мною. — А. К.) власного виробництва. До кінця цього року глядачам запропонують ще щонайменше три комедії.

Тепер — увага: комедійний проект є найбільш прохідним в Україні, куди б він не подавався. Ба більше: комедія хоч для кіно, хоч для телебачення — товар, який продюсери заберуть гуртом, у форматі «дайте дві», а як є більше — ще краще. Пройдіться з пультом по українських каналах. Комедійні формати домінують, і чим дешевші вони — тим швидше йдуть у виробництво.

Ви скажете — нічого дивного, комедії всюди є лідерами переглядів та глядацьких уподобань. У цьому Україна не оригінальна. Відповідь у мене є. Її підказав у наведеному вище тексті Сергій Васильєв: «Штучність стала тим уколом наркозу, котрий вимкнув мій сміховий механізм». Висновок стосується не лише «Шляхетних волоцюг». Ви звертали увагу, що практично всі українські комедії — не смішні? Навіть «Слуга народу — 2» від олігархів українського гумористичного продукту, «Студії Квартал 95». Так, судячи зі згаданого допису пані Скляр, є критична маса українців, котрі шукають розумну альтернативу кварталівському продукту — і знаходять її навіть там, де її не може бути за визначенням.

Коротка історія кінокомедій українського виробництва пропонувала альтернативу не раз. Проте «Ніч Святого Валентина» і «#SelfieParty» такими не стали, хоча режисер останньої стрічки, Любомир Левицький, переконує — його незалежне кіно окупилося. Проте з усією повагою до пана Левицького готовий повторити: «#SelfieParty» теж щось зробила з моїми сміховими рецепторами. Зараз буде дуже непопулярний висновок: на цьому фоні «DZIDZIO Контрабас» та навіть обпльовані всіма естетами «Свінгери» слід вважати найкращими українськими комедіями останніх років. За кожну з них глядачі проголосували гривнями дуже активно.

У відповідь можу почути й напевне почую: «Не смішно? Не смійся! Значить, у тебе немає почуття гумору. А людям смішно!». Ось у чому «пастка 22», механізм якої вигадав півстоліття тому письменник Джозеф Геллер. Конструкт будується на тому, що льотчиків звільняють від бойових вильотів, тобто від щоденного ризику загинути, лише при наявності довідки про божевілля. Але жодна довідка не приймається, бо тільки людина при здоровому глузді не хоче помирати, отже визнає себе божевільною. Всяка заява про божевілля вважається ознакою здорової людини.

За аналогією, знімаючи комедію в Україні, творці нічим не ризикують. Вони позбавлені відповідальності за кінцевий продукт, бо завжди можуть прикритися як тим, що народ любить комедії, так і відсутністю у критиків почуття гумору. Якщо Ігорові Грабовичу, Сергієві Васильєву та мені смішно не було — це лише наші, як казав Остап Бендер, інтимні проблеми.

Пан Грабович звертає увагу на хід, що не працює у «Шляхетних волоцюгах», — артефакт, наділений переможною силою браслет, за яким полюють карлики й велетні в нацистській формі й карикатурні, ряджені агенти НКВС. Нам показують щось подібне до поганого КВН. То чекісти моляться на бюст Сталіна, випивають пляшку горілки з горла в один прийом та бігають Львовом без штанів, зате з парашутом. То карлики з вусиками «а-ля Гітлер» рвуть на собі кітелі й сорочки, оголюючи татуйовані торси й із гарчанням кидаються на чекістів та батярів. Головним героям Мирославу й Богданові в цій історії робити просто немає чого.

І вони чесно нічого не роблять, отримуючи артефакт просто з неба. При цьому історію його зникнення й повернення розказано менш ніж за хвилину. Глядач не стежить за мандрами браслета, його ставлять перед фактом: було так. Те саме у фіналі: батяри приносять артефакт до ювеліра, той хоче купити браслет за 8 злотих (!), проте згодом знаходить у себе такий самий і віддає хлопцям задурно, аби ті підмінили справжній.

Схоже, ця історія авторам «Шляхетних волоцюг» у якійсь момент стала нецікавою. Значно вигідніше показати сцени огидних пиятик та брутальних бійок, видати це за ексцентрику й гротеск і без жодної відповідальності за результат прикритися фасадом комедії. Забуваючи при цьому: «DZIDZIO Контрабас», де герої перевдягаються у священиків, пускають вітри й дзюрять на ходу, все ж побудований за чітким принципом драми на три акти. А «Свінгери» — не для всіх прийнятний, проте перевірений формат.

Комедіями, чи не найскладнішим жанром, і досі прикриватимуть власну безпорадність, помножену на бажання зайти у виробництво. Якщо ж проект кудись не пройде — автори нарікатимуть на відсутність почуття гумору в продюсерів та експертів. Прикро, але те саме можна сказати і про інший сегмент українського кіно — авторське, максимально наближене до артхаусу. Команда апріорі не несе відповідальності за кінцевий результат. Аргумент — ми представляємо Україну на міжнародних фестивалях, навіть здобуваємо призи. Якщо на таке кіно не йде глядач — це проблема глядача, котрий не готовий розуміти інтелектуальне мистецтво, приймати авторські правила гри, індивідуальну манеру вести оповідь тощо. Словом, вийшли з залу й потім обурилися в соціальних мережах — так вам і треба, самі дурні. Той, хто пропонує комедію, як і той, хто пропонує авторське кіно, запросто перекладає свої провали на плечі позбавлених гумору й доброго смаку громадян.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4742
Переглядів
Коментарі
Vel
17:41 / 07 Жовтня 2018
А може таки справа у глядачах? Може саме тому у Харкові була порожня зала, що харків'ян( хотіла написати харківців,але передумала) обурювали анекдотичні НКВсники? Батярська культура, як і все українське, просто чуже, більш того вороже, для 90 відсотків населення країни. А тому нецікаве. І це стосується не тільки комедій.Суспільство отруєне російськоцентричною, руськомірськоорієнтованою культурою. Іноді здається смертельно отруєне.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop