Безвихідь. Про кіноексперимент Юрія Речинського
Українська прем’єра українсько-австрійської драми «Січень — березень» Юрія Речинського відбулася минулого літа на Одеському міжнародному кінофестивалі, а днями під час 7-го фестивалю «Тиждень австрійського кіно» відбулася київська прем'єра. Врешті-решт, після фестивальних показів стрічка з 19 квітня виходить в український прокат.
Ця копродукція з Австрією є дуже важливим експериментом як для нашої індустрії, так і для нашого глядача. Важливим експеримент є через разючу демонстрацію потурання наших режисерів західним стандартам. І через однозначний програш такої позиції, такого руху, вектора, орієнтації, зазирання в рота іншим — розвинутим, фінансованим, премійованим, у чорних костюмах і на червоних доріжках, депресивним і лицемірним, жорстким і цинічним розкутим і вічно незадоволеним. У цьому сенсі «Січень — березень» дає величезну перевагу для нас — ми можемо побачити, як це — бути не в своїй тарілці, спостерігаючи й за героями, які всі до одного не в своїй тарілці, й за режисером, який робить фільм не в своїй країні, не за своїми правилами, намагаючись бути схожим на інших...
Юрій Речинський став дуже відомим у вузьких колах за рахунок свого першого майже повнометражного документального фільму «Хворісукалюди» 2011 року. Про дітей-безхатченків, без зубів і з клеєм для дурману, зі щоденними вилазками в пошуках їжі й любов’ю до голубів. Це був постріл Вільгельма Телля в яблуко на голові глядача — точний і дуже небезпечний, аж куприк відлунює страхом від близькості смерті, огиди, жаху. Австрійським продюсером так «зайшло», що вони вирішили купити фільм, із допомогою режисера перемонтувати його, доточити, збільшити до цілком повнометражного й випустити в повноцінний європейський прокат, неможливий в Україні 2013 року. Логічно народилося прагнення продюсувати й новий, уже художній проект Речинського. Із моральною та фінансовою допомогою «великого і страшного» Ульріха Зайдля, Каннського й Венеційського лауреата, тамтешньої священної корови критики суспільства й епатажного шмагання сучасних цінностей. І коли Україна, будучи 2015 року у скрутному фінансовому становищі, не змогла виконати своїх зобов’язань щодо виплати законних грошей за умовами виграного пітчингу Держкіно, австрійці особисто приїхали й заявили, мовляв, ми дуже віримо в цього режисера і в цей проект, тому, щоб не було міжнародного скандалу, будьте такі ласкаві, погасіть заборгованості. Україна погасила.
Фільм вийшов. Але не «вистрелив». Представлений 2017 року в конкурсі престижного Роттердамського кінофестивалю, він був прийнятий прохолодно. Можливо, тому що постріл виявився холостим. Цього разу яблуко залишилося на голові неушкодженим. Чому?
Із першого погляду «Січень — березень» виглядає модно й сучасно, красиво й гіпнотично, до того ж маючи всі потрібні ознаки світового фестивального тренду, в який так глибоко вступило «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Довгі кадри, нелінійний сюжет, натуралістичні фізичні та душевні страждання героїв. На цьому собаку (і всіх решта) з’їли і Зайдль, і його співвітчизник Міхаєль Ханеке. Втім, нудота від життя й загальна, невирішальна екзистенційна проблема в українських руках перетворилася на дещо інше. Не даремно робоча назва, що залишилася міжнародною — «Гидкий» (Ugly). Тут усе стікає депресією, ллється безнадією, переходить у занепад і закінчується руйнацією. Цей фільм доречно було би назвати так само, як і фільм Андрія Звягінцева, що теж виходить 19-го в наш прокат, — «Нелюбов». У Речинського навіть сцена така є, де герой питається у своєї мами — що таке любов? «Я нічого не відчуваю, — каже він. — Якось так вийшло, мамо, ось ти народила сина, а він ні х…я не відчуває!»
Український хлопець разом із австрійською дружиною потрапляють в автокатастрофу. Вони виживають, але в кожного з них і без того суцільні проблеми: її мама стрімко трансформується в рослину через хворобу Альцгеймера, а в нього помер тато від інфаркту. Та й одне одного вони вже відчутно НЕкохають… Й так важкий сюжет, він перемішаний як пазли до великої картинки — там виринає мама й батько хлопця, там дружина, що в темній палаті кричить від туги, бо, певно (?), втратила дитину, а далі красиво освітлене сонцем поле красиво вібрує від вітру, і знову її мама, не здатна впізнати доньку, й поле, що вже горить…
Скласти до купи це не пропонується. Бо це свідомо створений хаос відчуття. Коли все болить. У всіх. Коли проблеми не замовчують, як назагал усі роблять, а виставляють на огляд, із усіма сльозами, криками, сексом «через не хочу» і «поговори зі мною». Це депресивне кіно про депресію. Про морду в салаті. Не дивний і аж украй самокритичний плакат фільму — де вся сім’я за столом лежить обличчями в тарілках. І це може бути від чого завгодно й від усього разом — від бажання сховатися, від жаху життя й небажання його сприймати таким, яким воно є, чи, тим паче, його змінити, від того, що напився у хлам, або зробив вигляд, що напився, і закінчив розмову м’ясистим бабах у їжу, порожнечу, діру.
Ситуацію не міняє, а дещо заплутує естетична складова фільму: його форма наслідує естетику прекрасного, а от начиння відверто проявляє естетику потворного. Оператори батько й син Талери зробили все шалено красиво. Ці зазирання в очі, дальні плани з перспективою аж до небокраю, цей художній розвал у квартирі й вітер у пшениці. А кольори такі насичені в австрійських сценах і такі бліді, нам дуже добре відомі в українській лікарні, квартирі, на вулиці. Це гарно зроблене кіно на високому професійному рівні, але занедбане на рівні концепції, коли Орфей спустився за Еврідікою до Аїду й там і залишився… Для кого цей відчай? Для себе? Щоб розібратися у своїх демонах, адже відомо, що фільм заснований на автобіографічних моментах із життя Речинського? Тоді для чого проводити крізь аналітичну психологію Юнга чи психоаналіз Фройда і всіх глядачів? Бо «я можу»? «We can»? Певно, в ці австрійські лабіринти душі українця не дуже захотіли заходити і губитися в Роттердамі. Там може опинитися не тільки Мінотавр. Та й точно відомо — виходу все одно немає.