Усі оцінки канадської стрічки Джорджа Менделюка «Гіркі жнива», які звучать із 23 лютого, старту української прем’єри, неправильні. Крім однієї: це справді не шедевр, і навряд чи претендує на таке визначення. Той, хто засумнівається навіть у добротності стрічки, теж матиме рацію. Адже місцями кіно «просідає», в окремих місцях бентежить сценарними ходами і взагалі грішить прямолінійністю й банальщиною. Але готовий сперечатися з тими, хто визначить «Гіркі жнива» трешем. То ви, панове, трешу не бачили: від «Одного разу в Україні» та попередніх фільмів Ігоря Парфьонова до «Прорвемось!» Івана Кравчишина.

Із фейсбук-коментарів вашому автору найбільше подобаються ті, котрі взагалі ставлять під сумнів можливість адекватного, прийнятного широкому глядачеві художнього втілення на екрані всього, що пов’язане з Голодомором. Так чи інакше доведеться показувати звірячу жорстокість більшовиків, страждання українського народу, гори трупів, зокрема й дитячих. Здається, режисери трагедії продумали все настільки наперед, що запрограмували на відторгнення все, пов’язане зі спробами поширити страшну правду про їхній злочин.

Хоча поневіряння людей у нацистських та сталінських концтаборах на широких екранах втілюється регулярно. І, попри трагічну, жахливу основу, такі стрічки не відвертають глядачів, ще й здобувають найвищі нагороди — згадайте хоча б «Список Шиндлера» Стівена Спілберга. На фоні цього після знайомства з фейсбучними дописами складається враження: вголос, усіма художніми засобами, можна й треба говорити про трагедії всіх народів, включно з кримськотатарським, як це зробив у «Хайтармі» Ахтем Сеітаблаєв — окрім українського.

Альтернативою «Гіркім жнивам» логічно є «Голод 33» Олеся Янчука, створений 1991 року за романом Василя Барки «Жовтий князь». Звісно, знайдуться й, напевне, вже є охочі порівняти ці дві стрічки на користь Янчукової, проте не варто забувати про один цікавий нюанс. Цей фільм створювався приватним коштом, і, як зазначає «Вікіпедія», головний спонсор планував отримати прибуток із прокату (виділено мною. — А.К.). Тобто, розуміючи всю складність тематики, автори розглядали кіно про українську трагедію як бізнес-план. Звісно, заробити на Голодоморі не вийшло, й тут пригадайте, скільки разів за останні чверть століття ви переглядали стрічку Янчука. Так, її підмиває назвати кращою за «Гіркі жнива» — та все одно не кожен готовий дивитися кіно до кінця, ще й заплативши, як передбачалося, власні кошти.

Тому пропоную погодитися: є фільми, які знімаються не з метою самоокупитися. А весь негатив «Гірких жнив» легко компенсується навіяним Голлівудом бажанням показати на екрані не націю-жертву, а націю-борця. Український інститут національної пам’яті не дасть збрехати: є безліч фактів збройного опору українських селян як під час примусової колективізації, так і з початком Голодомору, коли були ще сили опиратися. У «Голоді 33» українці страждають, та разом із тим нагадують отих ягнят, котрі мовчать, ідучи на бійню. Герої «Гірких жнив» або відразу беруться до зброї, як батько й дід Юрія Качанюка, або приходять до цього згодом — як сам Юрій, його вцілілі односельці й навіть червоноармієць, водій вантажівки з конфіскованим зерном.

За сюжетом, на квітучу землю приходить ворог. Старші чоловіки не схотіли коритися, та загинули в нерівному бою, а вцілілі зачаїлися до часу. Молодь же, обдурена гаслами про чудовий новий світ, попервах переймає ворожу ідеологію. Між тим у ворожій резиденції не забули опору й вирішили виморити зухвалий народ. Нічого цього не знаючи, головний герой, молодий абориген, поволі втрачає наївність. Його побратими, котрі вчора радісно агітували за ворога, сьогодні стріляються самі, бо завтра розстріляють їх. Остаточно змужнівши в тюрмі, юнак вбиває тюремника, тікає, пробирається на рідну землю, котра вже почорніла від диму згарищ та вкрита мертвими тілами, рятує кохану й очолює збройне повстання. Щоправда, фіналом тут є не звільнення від загарбника, а втеча за кордон.

Зрозуміло, йдеться про Україну, й герої фільму мають написані в сценарії власні імена. Проте «Гіркі жнива» замішані саме на такій, загальноприйнятій жанровій основі. Вона дозволяє підставляти в неї країну з іншою назвою та героїв із іншими іменами. Головне — мають бути герої, готові не помирати за вашу й нашу свободу, а робити все для того, аби залишитись живими й перемагати.

На своїй сторінці у Фейсбуку директор УІНП Володимир В'ятрович порівняв «Гіркі жнива» з коміксом. І мудро зробив, адже саме з культури коміксу для багатьох починається знайомство з невідомими раніше темами. Є навіть Біблія в коміксах, і значній частині споживачів більшого не треба. Проте на первинному рівні просвітництво відбулося й правильні акценти розставлені. То я ще мовчу про комікси з супергероями, яких нам, українцям, не вистачає вже з півсотню років.

Отут починаються проблеми в сприйнятті. Відомий економіст Сергій Фурса назвав «Гіркі жнива» прикладом пропаганди, яка не спрацювала. Ясно, поняття «пропаганди» має в собі таку складову, як згадані мною «правильні акценти». Але стоп: хіба може бути оспівана виданнями «Вести» і «Страна UA» так звана «інша точка зору», коли йдеться про злочин радянської влади проти нашого народу? Історія, в якій комісари, максимально гіперболізовані в якості Зла, як того вимагає масова культура, грабують, убивають та ґвалтують, — пропаганда? Може, було навпаки, й потрібне альтернативне кіно, про оспіваний підручниками з історії СРСР «неврожай»? Із «Гіркими жнивами» маємо той випадок, коли акценти розставлені не просто правильно — вони єдино правильні. До способу втілення можуть виникати питання. Та по суті все правильно.

Згадав фільм і міністр культури України Євген Нищук, наголосивши на його не так просвітницькій, як інформаційній місії. Вітчизняним критикам «Гірких жнив» бракує розуміння, що за межами нашої країни ми себе представляти так і не навчилися, і пуп землі ми лише у власній уяві. І знову ж таки, лише здається, що побачене на екрані вже показували багато разів. Ефект новизни відсутній в українського громадянина. Натомість десятки країн, на які націлений англомовний фільм із відомими західними акторами, перевдягнутими в шаровари та шкірянки, завищених очікувань не мають, бо подібного кіно там давно вистачає. Західний глядач звик до різної якості й сприймає видовище відповідно.

Нарешті, про чергове протистояння між захисниками та критиками нового українського кіно, в контексті якого опинилися «Гіркі жнива». Вочевидь канадські українці, вкладаючи в створення приватні 20 мільйонів доларів, дуже зрадіють подібному визначенню. Але правильно буде назвати їхнє дітище фільмом про Україну. Який вони мають право знімати так само, як ми маємо право знімати фільми про Канаду.

P.S. Для втаємничених — моє особисте ставлення до епізоду з мухоморами. Хто бачив, зрозуміє. Так, покришені в борщ цілими, вони не виглядають апетитно. Але масова культура вимагає максимального спрощення. Кіно як локомотив масової культури базується не так вербальному, як на візуальному. Мухомор — отруйний гриб. Крупний план мухомора на екрані — пояснення наміру героїні отруїти комісара. Якщо ви вважаєте вершиною несмаку саме цей епізод, вчіть матчастину.

Фото: кадр із трейлера фільму