«Володю, забагато мату», — попереджає за кадром свого героя Володимира Виноградова журналіст Леонід Канфер, додаючи: «Багато запікувати доведеться». В результаті стрічку «Як я лагодив кран» вирішено показати українським глядачам лише один раз і лише в спеціально призначеному для цього місці. Ним став малий зал культурного центру «Кінотеатр “Київ”», закритий показ відбувся 25 червня.

Є фільми, для публічної демонстрації яких потрібні закриті приміщення, підготовлена публіка та інтернет як єдиний прийнятний майданчик подальшого життя відео. І йдеться не про фільми з ухилом у секс. Практика цивілізованих країн доводить: стрічки, визначені різними експертами чи самими авторами як «порнографічні», до аудиторії насправді доходять простіше. Є спеціалізовані кінотеатри та навіть фестивалі. Тобто можна починати черговий проект, уже знаючи, на яких майданчиках його презентувати.

Натомість значно складніше, майже неможливо легально, на доступній для всіх охочих платформі, показати фільм, де протягом сорока п'яти хвилин практично без упину матюкається дорослий мужик. Незалежно від теми й ідеї, закладеної автором у твір. Виглядає, що табуйована лексика, яку ми чуємо щодня довкола себе, найбільший камінь спотикання на шляху твору до широкої аудиторії.

Голі жінки й чоловіки, імітації статевих актів та виконання їх професійними акторами й непрофесійними моделями в режимі реального часу, перемагають у боротьбі за широкий доступ у ретранслятора матюків. Навіть будуть визнані шедеврами чи бодай просто знаковими стрічками. Але навіть позначка «жорстка еротика» не дозволить пропустити одненьку невинну «блядь», не закриту цнотливим «пі-і-і-іп». Якщо це допустити, автори матимуть проблеми передусім із аудиторією, котрій, за їхнім задумом, конкретний фільм адресовано. Хоча пан Канфер разом зі своїми колегами з нещодавно закритого каналом «Еспресо» проекту «Репортерський клуб» планує ще кілька подібних маленьких прем’єр у різних українських містах. Для Росії, де відбувається дія, існує інша стратегія: історії за участю колишнього патрульного міліціонера Виноградова мають об'єднати в окремий цикл. Хоча майданчик для показу далі невідомий.

Виявляється, з Володимиром Виноградовим, практично невідомим українцям, росіяни знайомі вже п'ятнадцять років. Відео за його участю збирає від десятків до сотень тисяч переглядів, і «перегляд» тут — сильно сказано. Глядачі слухають монологи героя, котрий веде оповідь як той двірник Тихін із «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Нагадаю для тих, хто забув: парламентські вислови двірник суміщав із нецензурними, останнім віддавав перевагу.

В Росії на початку 2010-х відкритий Леонідом Канфером персонаж із народу навіть став одночасно ведучим та героєм скетч-шоу «Як я їздив до Москви», самого Виноградова іменують «Василем Тьоркіним наших днів», а сам пан Канфер завдяки йому отримав професійну премію «ТЕФІ». Дякуючи, Канфер не втримався й нагадав: перед тим багато разів посилав відео з Виноградовим на різні канали, щоразу отримуючи відмову показувати в ефірі «цього дурака». Забували: Іван-дурак — архетиповий герой російських народних казок.

Називаючи Володимира Виноградова своїм другом, Леонід Канфер водночас подає зміст його монологів як діагноз російській політиці, а заразом — економіці й навіть культурі. «Як я лагодив кран» — свіжа серія, в якій це помітніше порівняно з попередніми випусками, які всі охочі можуть переглянути в мережі. Тут герой не лише розказує чергову байку — під супровід суцільного мату Виноградов перед об’єктивом камери ремонтує старий кран голіруч, демонстративно використовуючи лише підручні засоби, пиво та міцне слівце. Перед нами — реінкарнація лєсковського Лівши. Тільки народний умілець, із його слів, лагодить старий кран ледь не щотижня не з метою когось здивувати чи вразити. Новий кран навіть ремонту не підлягає, бо тепер робити не вміють.

Свої чесноти й чесноти країни, за допомогою яких Виноградов робить власний бізнес, він пояснює просто: зроблено в СРСР. Нинішня ж Росія, на його думку — країна автосервісів, і то вони є далеко не всюди. А механіки й техніки нічого не знають і не вміють, не відрізнять однієї деталі від іншої, технічний прогрес їх розбестив, єдине, чого навчилися — дерти гроші з клієнта за тарифом.

У якійсь момент поруч із Виноградовим з'являється узбек, якого той запросто називає Дімкою, на російський манер, а себе визначає узбеком, що дуже тішить приятеля. Тут, у глибинці, на багато кілометрів нікого немає, навіть за пивом доводиться посилати бозна куди, і його довго несуть. Двоє простолюдинів у чотири руки міняють пробиту мастильну трубу на цілу, знайдену день у кущах, ладнаючи її на око кустарним способом. Після того, наливши пива в пластикові склянки, хоча перед тим пили його з горлечка, на прохання Канфера виконують перероблену на власний манір варіацію радянського військового хіта «Броня крепка».

Якщо абстрагуватися від ненормативної лексики, звертаючи увагу лише на занадто оригінальні пасажі на кшталт: «Е..ть мои старые костыли!», з певного моменту справді починаєш діагностувати сучасні виразки, на які вказує автор і згаданого фільму, і всього циклу. Діагноз можна описати відомою цитатою з Тютчева про «умом Россию не понять». Але з огляду на нинішній час цього самовизначення вже замало.

Колишнього міліціонера з російської глибинки можна було б записати до гомо советікус, аби він сам не заявив, ремонтуючи старий кран, про свою класову ненависть до тих, хто навіть у Союзі не зміг собі нічого заробити. Мовляв, можливості й зарплати були однакові, проте один крутився й купив собі запорожець, а інший, заздрячи йому, обзиває машину «горбатим» і терпляче чекає громадського транспорту на зупинці. Гомо советікус передусім агресивний консервативний мрійник-патерналіст, котрий лишився в радянській системі координат і вважає, що фактом свого існування заслужив певну кількість благ. Виноградов, як видно з процесу лагодження старої техніки, представляє окрему цивілізацію: Росію ломоносових, кулібіних, смердів допетровських часів, котрі робили собі крила й стрибали з дзвіниць і яких жодна влада не вводила в жодну з систем координат. Вони просто були.

Якщо Росія, як колись остання імперія, згідно з актуальними прогнозами, розвалиться, на уламках лишаться Володимир Виноградов зі своїм товаришем-узбеком. Що характерно: розвалу своєї держави Виноградов не помітить. Він надалі їздитиме своїм «на живу нитку» полагодженим краном туди, де його братимуть в оренду, аби відбудовувати руїни. Виноградов сам пояснює це коротко та змістовно: «Русских є..ть — х.. тупить!». Глобальним цивілізаційним зрушенням два «російські узбеки» не підвладні. Путінська Росія зникне, а вони й далі будуть лагодити старий, багато разів ремонтований кран. Цього справді не осягнути розумом. Але досить корисно бачити.

Фото - кадр з YouTube