Трагедія в Костянтинівці, коли під колесами бойової машини загинула дитина, акції протесту, що почалися в місті після неї й мало не переросли в масові заворушення, - це не лише вельми прикрий факт. Це - один із актів інформаційної війни, війни за свідомість, за мізки жителів Донбасу. З якого можна вийти або якщо й не переможцями, то бодай гідно, або ж програти вщент. Зважаючи на резонансність події, цей акт може стати поворотним, переламним - або привернути до України тисячі нових симпатиків у Донбасі, або ж відвернути від неї тисячі тих, хто досі був або лояльним, або нейтральним. І тут є чимало упущень.

Найперше, що хотілося б відзначити: мені досі так і не трапилося побачити в ЗМІ офіційних пояснень, навіщо взагалі було рухати колону військових спецмашин центральним, найбільш залюдненим у місті проспектом. Адже ці машини не призначені й не пристосовані до того, щоб бути учасниками дорожнього руху! Якби в Києві треба було передислокувати ці машини, скажімо, з Теремків на Оболонь - невже їх погнали би Хрещатиком? Напевне ж, ні, а спрямували б десь через околиці. «Але ж там зовсім інша ситуація, там війна!» - скажете ви. У Костянтинівці - ні. Й, як на мою думку, що менше жителям підконтрольних Україні районів Донбасу будуть нагадувати про війну, що скоріше вони зможуть повернутися до суто мирного життя - то прихильнішими до України вони ставатимуть.

Оця відсутність пояснень і, якщо треба, визнань - на центральному, київському рівні - помилковості й неприпустимості надалі руху колон спецтехніки міськими центрами там, де в цьому немає бойової, воєнної потреби - чи не сіє вона в жителях уже мирних, віддалених від лінії фронту, підконтрольних Україні донбаських міст переконання: українська влада або залякує їх, або взагалі не бере їх до уваги й ставиться, мов до порожнього місця?

Узагалі ж то, здавалося б, високе військове керівництво мало б заздалегідь розуміти: подібні випадки можуть траплятися. А через це заздалегідь напрацювати модель поведінки в подібних ситуаціях - і щодо залагоджування наслідків, і щодо комунікації з громадськістю та її інформування. Судячи ж із подій у Костянтинівці, діяти довелося експромтом, без жодних заздалегідь підготованих методичних рекомендацій.

Утім, якби навіть костянтинівські військові начальники з погляду комунікування з громадськістю діяли бездоганно, залишалося б питання: чи повірили б їм місцеві жителі? Чи зараз повірили вони в те, що винних і справді покарають, а якщо покарають - то не символічно?

Річ у тім, що трагедія в Костянтинівці стала чи не першою за весь майже рік воєнного конфлікту, коли українська сторона визнала: саме з її вини загинули й постраждали некомбатанти. Вона стала чи не першим таким фактом, про який відкрито й масово повідомили українські ЗМІ. Дотепер навіть і не пригадати, коли б медіарезонансу набували випадки злочинів проти місцевого населення, коли б офіційні особи на всю країну присягалися знайти й покарати винних. Про факти розслідування прикрих випадків і покарання винних досі не було відомо нічого. Дотепер навіть про саму ймовірність того, що українські вояки можуть поводитися з місцевим населенням якимось неналежним чином, ЗМІ казали дуже зрідка й дуже мимохідь, а телебачення - практично ніколи. Самої думки про це українці мали не припускатися. Безкарність і вседозволеність - от чому це сприяло.

ООН оголошує кількість цивільних жертв війни на Донбасі. Дуже поважне інтернет-видання повідомляє: «За даними ООН, ВІД РУК БОЙОВИКІВ (виділено мною. - Б.Б.) загинуло...» - й далі наводить оприлюднену ООН цифру. Хоча в доповіді ООН було наведено загальну цифру й ані натяку на винність сторін. У Донецьку снаряд влучив у тролейбус поблизу заводу Боссе, ОБСЄ повідомляє, що випущено його було з північного заходу - там, де аеропорт, там, де на той момент точилися бої й стріляли обидві сторони. Хто випустив той снаряд, невідомо; ОБСЄ так і зазначає. «Страшний злочин бойовиків», - без жодного додаткового розслідування повідомляють наші ЗМІ. Репортаж у випуску новин на дуже популярному телеканалі: жителі села на Луганщині біля лінії фронту передали українським бійцям листа-прохання скоріше визволити їхнє село. Листа зачитують, написано його бездоганною українською мовою, поблизу Луганська так не розмовляють. Зачитують «у перекладі», у літературно відредагованому вигляді? Якщо так, то більшої дурості не вигадати: це знижує довіру до матеріалу. В Красному Лучі - акція протесту проти дій «казаків», що захопили в місті владу. Ще одне дуже популярне інтернет-видання подає заголовок: люди «прозріли» й хочуть до України. Хоча з контексту повідомлення такий радикальний висновок аж ніяк не випливає: вони протестували проти «казаків», але не проти «ЛНР» і тим паче не проти Путіна.

І такі повідомлення можна перелічувати годинами. Чи варто нагадувати: первинна й головна інформація - це самі по собі факти? Про які жителі Донбасу дізнаються аж ніяк не з київських ЗМІ й узагалі не зі ЗМІ, а з розповідей очевидців або буцімто очевидців. Так само як кияни не зі ЗМІ (а чи, принаймні, далеко не лише зі ЗМІ) дізнавалися про події на Майдані. І якщо київські ЗМІ, а то й офіційні особи, тепер намагаються підкоригувати, а то й підмінити факти фантазіями на тему, вони тим самим провокують недовіру до себе. В жителів Донбасу, для яких усі ці факти - біль, для яких усі причісування фактів - наруга, й поготів. Невже ж давно не мало бути зрозумілим: будь-яке замовчування, будь-яке підфарбовування фактів жителі Донбасу тлумачитимуть як доказ злих намірів української сторони?

Тижневий випуск новин на телеканалі, що нині зробився дуже патріотичним. Довга розповідь про фугасні боєприпаси. Експерт у камуфляжі розхвалює їх: «Кинув у будинок - будинок зачищено, кинув у сарай - сарай зачищено, кинув у натовп - натовп зачищено». І як це треба було розуміти? Вам моторошно не стало? А чи так уже легко пригадати матеріал, у якому бодай побіжно пояснили б, що мають на увазі під доречно й недоречно вживаним словом «зачистка»? А от російські ЗМІ пояснюють, що це буцімто мало не масові вбивства.

Незрідка у ЗМІ зустрічаються посилання на ветеранів війни в Афганістані, на їхній досвід. В одному з випусків «Громадського радіо», де йшлося якраз про мирних жителів Донбасу, Андрій Куликов - один із дуже небагатьох безсумнівно патріотичних журналістів, хто чесно каже, що й із українського боку може бути не все так бездоганно - сказав: правда про будь-яку війну стає відомою за одне-два десятиліття. Як приклад він навів саме війну в Афганістані. Але... Річ у тім, що правда про ту війну так і не стала відомою, навпаки: вона відходить і тьмяніє. Російська пропаганда нав'язує ідею радянської величі, героїзму й «захисту рубежів вітчизни», українська - ідею чергової ланки в довгому ланцюгу злочинів Москви, коли кремлівські маразматики принесли тисячі солдатів у жертву своїм маренням.

Але й те, й інше - політика, геополітика, а не правда про війну. А тоді, у 1980-х роках, хлопці, що повернулися звідти, розповідали, як, увійшовши до кишлаку, розстрілювали геть усіх, від малого до старого. Як, перш ніж увійти до хати, закидали її гранатами - «бо ж кожен може виявитися моджахедом». Як ґвалтували й топили в колодязях афганських дівчат. Подеколи це розповідали з гордістю, частіше - з болем і каяттям, найчастіше - ніяк, без жодних емоцій. Ветерани Афганістану є й на Донбасі. Й на Донбасі є чимало тих, хто у 1980-х роках чув ці оповіді та сповіді. То що вони мають тепер припускати?

Іловайськ, аеропорт, Дебальцеве. Історія щоразу була та сама: кілька днів офіційні особи тільки й поширювали, що нечленороздільне мурмотіння, ЗМІ те мурмотіння ретранслювали - аж поки нарешті не з'ясовувалося, що справи таки кепські. Історію зі збиттям південнокорейського літака 1983 року, чорнобильську катастрофу - от що все це нагадує: тоді теж точнісінько так само по кілька днів офіційні джерела напускали туману, поки не змушені були чітко сказати правду. От тільки тоді питання про довіру чи недовіру не було актуальним: радянські громадяни владу не обирали, й їхнє до себе ставлення владу не турбувало. І дуже даремно, до речі, не турбувало: до краху СРСР залишалися лічені роки. 

Віднедавна у ЗМІ з'явилося чимало матеріалів про «Айдар». І в даному разі не має значення, правда в тих матеріалах, перебільшена правда, а чи неправда; щирими є ті матеріали, щиро-некомпетентними, а чи замовно-інтриганськими. Мова про інше: в жодному з цих матеріалів - підкреслю: в жодному - особисто мені не траплялося бодай запитання: якщо вони таке витворяють тут, то що вони робили ТАМ? «Що вони робили там» - це, схоже, просто нікого не цікавить.

Воюючи з брехнею, бажано б самим бути чесними, причому чесними до кінця. Інакше - програш. Поразка.

Після розстрілу бойовиками автобуса у Волновасі, за аналогією з французьким «Я - Шарлі», в Україні поширилося «Я - Волноваха». Потім був Маріуполь, ще потім Дебальцеве. Але не було вже ані «Я - Маріуполь», ані «Я - Дебальцеве». Погралися, продемонстрували свою «європейськість» - і годі. А от прихильники «ДНР» вдаються до такого щоразу. Так, тут теж суто зовнішнє мавпування (бо коли «Я - Поліна» висить на парканчику, хто в даному разі «Я», від чийого це імені - від імені парканчика?), але, принаймні, наполегливе, методичне й... таке, що підкуповує місцевих жителів, таке, що видається щирим і людяним.

А тим часом зверніть увагу: у ЗМІ - поважних, респектабельних! - постійно з'являються матеріали, що плекають ненависть до донбасівців. Не до бойовиків, а до всіх донбасівців, зокрема й переселенців. Матеріали, що вкорінюють стереотипи: алкоголіки, ледарі, бандити, кримінальники. Так, відсоток соціально маргінальних осіб на Донбасі завжди був вищим, аніж в інших регіонах, але між «відсоток був вищим» і «всі» - дуже велика дистанція. А насправді на Донбасі чимало звичайних людей, працьовитих і цілком законослухняних. Ні, не чимало - більшість. І серед них, менше з тим, чимало хто за «ДНР» та за Путіна. Чимало й розгублених. Нещодавно плавав у блогосфері - враження було сильним. От уявіть: людина викладає альбом фотографій. На деяких із-поміж них вона - з українським прапором, на деяких - із деенерівським. От підбірка деенерівських символів, от поруч - українських. От віршики - самопальні оди «Новоросії», от поруч - такі ж самопальні оди Україні. Інша людина викладає портрети двох своїх кумирів - Владимира Путіна й... Сергія Жадана.

Саме за душі цих людей і йде війна. Але чи можна перемогти в ній, коли апріорі записувати адресатів у «бандити» й «вороги»?

У сесійній залі Верховної Ради неодноразово вшановували пам'ять героїв АТО. А скільки разів ушановували пам'ять мирних жертв війни? І коли вперше? До осені це робили тільки регіонали, нинішні опоблоківці - й завжди з підтекстом: мовляв, це влада їх убила.

А ЗМІ - чи так уже багато вони дають інформації про життя на Донбасі. Ні, хай не «звідти», хай із контрольованої території. Як там зима минула? Як іде (й чи йде) відновлення зруйнованого? Які там проблеми? Ні, про контрольовані Україною - українські, невіддільні - території Донбасу повідомляють так само, як і про закордон: про вибори й про катастрофи.

Знаєте, яке ток-шоу я мрію побачити на екранах? Дискусію між донбасівцями й жителями центру та заходу. Може, організовану де-небудь у тій-таки Костянтинівці. Ні, не між політиками - між простими людьми з вищою освітою, вчителями, викладачами, лікарями, інженерами. Між людьми, що мають власну думку й можуть її аргументовано викласти. Одне таке ток-шоу було б варте десятків пропагандульок.

У нас немає громадянської війни, але там - вороги. Ми визволяємо Донбас, але там живуть суцільні вороги. Чи немає в цьому логічних суперечностей? І як це сприймають жителі визволених, контрольованих Україною територій? Чи додає їм це патріотизму? Та й щось дуже сталінське вбачається в цьому. Ніби всіх донбасівців, зокрема й переселенців звідти, навіки затавровано: «Був на окупованій території».

А вшанування пам'яті мирних жертв війни віддають шуфричам, оленам-бондаренкам - і росіянам. І це теж цілком по-сталінськи: війна - це зовсім не трагедія, а торжество звитяги й героїзму, ну а мирні люди - так, сміття війни.

ТВі, опівнічний ефір. Гостя студії - патріотично налаштована біженка з Луганська, яка навіть там завжди розмовляла українською. Вона ділиться своїми думками, як привернути жителів Донбасу до України - змусити їх розмовляти українською мовою й таке інше. Ведучий не сперечається, лише підтакує й уточнює. Аж поки гостя стверджує: для донбасівців треба влаштувати, «як в усьому цивілізованому світі», фільтраційні табори, де допитувати їх, зокрема, про ставлення до української влади, до окремих політиків - і якщо відповіді не влаштують, то відправляти назад, під кулі та бомби.

Особисто активістку можна зрозуміти: вона жила в несприятливому середовищі, накопичувалося це роками. Але хіба ж можна було таку думку випускати в ефір без опонування? Відправляти під кулі за приязнь не до тих політиків, та ще й «як в усьому цивілізованому світі»? Та от же вона, пожива для Дмитрія Кисельова!

Узагалі, було б дуже незайвим, коли, готуючи матеріали, журналісти тримали б у голові: це не лише для Києва та Львова; це дивитимуться, слухатимуть, читатимуть у Слов'янську, Краматорську, Селідовому, Новогродівці, Димитрові, Красноармійську, Маріуполі, Дружківці, Костянтинівці, Красному Лимані, Артемівську. У Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному, Попасній. І кожне слово може цих людей як привернути до України, так і відвернути від неї. Кожне, здавалося б, позбавлене ідеологічного змісту слово.

Російська пропаганда втовкмачує донбасівцям: Україна - ворожа до них країна, добра від якої годі й чекати. Наші ЗМІ ніби підтверджують це: годі й чекати, в Україні донбасівців зневажають і зневажатимуть.

Село Піски поблизу донецького аеропорту. Здається, вже загальновідомо: наголос у його назві падає на перший склад, а родовий відмінок звучить як Пісок, а не Пісків. Ні, половина тележурналістів, гостей студій та офіціозних синхронодавців із принципових міркувань кажуть: ПіскИ - з наголосом на останній склад. Чув навіть теоретичне обґрунтування: мовляв, в українській мові є слово «піски», а слова "пІски" немає. Ну, тоді, може, перейменуймо річку Ворскла на річку Крадійскла - й це буде бездоганно по-українськи? От я, наприклад, не візьмуся сказати, звідки пішла назва цього села: поблизу живуть і татари, й греки - може, це адаптація грецької або тюркської назви? Бо піску там якраз ніде й немає, а є чорнозем.

Здавалося б, дрібниця? А чи приємно нам, коли росіяни нас повсякчас повчають: «Не в Украине, а на Украине»? Коли, попри виправлення, однаково звуть Лавру «Киево-Печорской»? Принципова зневага - от як це зветься. Й ми її донбасівцям демонструємо й демонструємо, та ще й із задоволенням: «Ми краще від вас знаємо, як ви мусите називати ваші міста та села».

І ще одне зауваження. Ще півроку тому ми вважали, що сепаратизм на Донбасі є результатом російської пропаганди під час та після Майдану - «фашисти», «хунта», «переслідують за російську мову», «ходять зі свастиками». Й що, тільки-но донбасівці побачать, що це не так, як уся напруженість розвіється, мов дим. Не сталося: навіть на більш ніж півроку назад визволеній території дуже значна частина жителів - проти України. Що це означає? Що насправді готувала нинішні події Росія давно, фундаментально й наполегливо. Постмайданна пропаганда - це було натискання на курок давно вже націленої зброї. І, як підсумок, антиукраїнська налаштованість багатьох донбасівців є глибинною, а не поверховою.

Тож і боротьба з російською пропагандою має бути глибокою й не лише відповідати на поточні події. Завдання є набагато складнішим, ніж здавалося. І будь-яка помилка зводитиме все нанівець. Не перемогти донбасівців, не підпорядкувати їх, тим паче не принизити й морально зруйнувати, а відновити їхню довіру - от що є нашим завданням. Належне розслідування й належне - чесне - висвітлення трагедії в Костянтинівці може стати моментом істини, який або почне руйнувати стіну недовіри, або зробить її нездоланною.

Фото - podrobnosti.ua