«Звичайна справа»: поруч із блокбастером

18 Лютого 2013
26653

«Звичайна справа»: поруч із блокбастером

26653
Широкий прокат «Звичайної справи» мав би довести: українське кіно може й повинно бути різним. Відрізнятися не лише від «Міцного горішка» чи «Сексу та міста», а й одне від одного
«Звичайна справа»: поруч із блокбастером

Кожен вихід у широкий прокат нового українського фільму постає в інформаційному полі подією мало не планетарного та визначного для нашої країни масштабу. Зараз ваш автор говорить без жодної іронії: такий підхід однозначно кращий, ніж мовчати в ганчірку та сором`язливо «завтикати» результат багаторічної роботи знімальної групи.

 

Тим більше, що згадане інформаційне поле, в межах якого має знаходитися актуальне національне кіновиробництво, майже порожнє. Тож владу на ньому, хай і тимчасово, здатен легко взяти кожен - ця влада буквально лежить на землі, як у вікопомному жовтні 1917 року. Лишається тільки підняти й скористатися ситуацією, коли українці мають постійний голод стосовно свого кіно.

 

Саме через те вихід у світ пересічного українського фільму «Звичайна справа» на певний час став активно затребуваний медіа. Настільки активно, що на прем'єру в «Кінопалац», яка відбулася 7 лютого, завітала Катя Осадча, котра приділяє увагу лише актуальним світським подіям, і завзято розпитувала про щось для світської хроніки екс-міністра культури Михайла Кулиняка.

 

Між тим, повторити не лише прокатний, а й абсолютний минулорічний медійний успіх стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» повнометражному дебюту молодого режисера Валентина Васяновича навряд чи вдасться. Хоча продюсер Володимир Філіпов не приховував задоволення від кількості надрукованих копій - 40 штук мусять задовольнити всю Україну. Правда, проблема далі залишається не в тиражуванні копій, а в кількості екранів - наша країна дійсно не має повноцінної мережі кінотеатрів для того, аби як не окупився, то вже точно вийшов у нуль пересічний фільм вітчизняного виробника.

 

На цьому зайвий раз наголосили невдовзі після прем'єри «Звичайної справи». Українське кіно наочно демонструє наявність тих же проблем, що має українська література й, зокрема, книговидавнича справа. Якщо кіношникам не вистачає кінотеатрів, то видавцям - книгарень. А отже, як національний бестселер, так і національний блокбастер мусять почекати. Або, як у випадку зі «Звичайною справою» та іншими зразками передусім авторського українського кіно, стати, в першу чергу, не глядацькими, а такими собі фестивальними фаворитами.

 

Тут фільм Васяновича має, чим хвалитися. Ми ж із вами, купуючи квиток у кіно, маємо розуміти: поруч із американським блокбастером про спецефекти, до якого ми звикли, та шанованими в середовищі гурманів «днями такого-то неамериканського кіно», демонструється насамперед зразок фільму авторського, фестивального, іншого. Такого, який звично пропонується під маркуванням «не для всіх». Отже, розмах прем'єри та рекордне для українського фільму покриття кінотеатрів не перетворює «Звичайну справу» на видовище для найширшого глядача. Хоча - ваш автор у цьому глибоко переконаний! - всі, хто працював над стрічкою, в душі прагнуть бачити ажіотаж та аншлаги.

 

Як на мене, основна проблема, з якою зіштовхнуться творці «Звичайної справи» - невідповідність запропонованого кіно надмірно завищеним глядацьким очікуванням. Аби максимально наблизитися до нього, широкого, жанр фільму всюди визначають або як «комедія», або, що рідше, - як «трагікомедія». Насправді ж комедії в традиційному, звичному для глядачів розумінні, коли є жарти про жопу й гірлянда з трюків та гегів, не пропонується. Є, безперечно, смішні моменти, й на них зали бурхливо реагують оплесками. Проте на фоні загальної історії київського лікаря-психіатра Толіка (Тарас Денисенко), котрого вигнали з роботи і він вирішив стати поетом, тим самим остаточно занапастивши своє життя, гумор або, точніше, соціальна сатира виглядають вставними епізодами.

 

Так само не бачимо ми й повноцінної драми - такої, яку можна було би протиставити яскравим іноземним драматичним фільмам, які теж не оминають український прокат. Часом складається враження, що дійсно хорошим акторам часто немає кого або що грати. Тому кожен із них, передусім виконавці головних ролей Тарас Денисенко, Віталій Лінецький і Леся Самаєва, роблять роль для себе самі, точніше - робили її в процесі зйомок, що, за давньою українською звичкою, розтягується на роки. Власне, «Звичайна справа», як на мій погляд, якраз той випадок, коли фільм роблять саме актори. І пильний глядач це відзначив.

 

Після перших показів стрічку вже охрестили старомодною. Це списується на згаданий вище розрив у часі: українські реалії не встигали за подіями, зафіксованими в сценарії, через те, наприклад, таксист не нагадує пасажирові про себе дзвінком із мобільного на мобільний, а піднімається в квартиру особисто. Та якщо брати до уваги, що сама наша Україна навіть тепер, коли пишуться ці рядки, з багатьох позицій не встигає за динамічним світом, сценарні «мінуси» та певна режисерська архаїка можуть при бажанні перетворитися на безперечні «плюси».

 

Зокрема, певна частина «Звичайної справи» побудована на закадровому тексті, що є внутрішнім монологом Толіка, його інтелігентськими рефлексіями. Чесно, я вже й забув, коли цей прийом у такому обсязі використовувався в сучасному кіно. Але, послухавши розмови після прем'єри, несподівано виявив: рефлексії м`якотілого безвольного інтелігента, котрий до всього є ще й поетом, яких прийнято дражнити графоманами, виявилися частині українських глядачів навіть дуже близькими.

 

Загалом сам Толік, понурий безініціативний тип, який постійно розмірковує про своє місце в світі й має недосяжні амбіції, при цьому не будучи в змозі навести елементарний порядок у своїй квартирі, виявився дійсним героєм нашого часу. Тим самими українцем, який визнає вічною цінністю лише поетичне кіно та його філософську глибину, залишаючись занедбаним невдахою, на котрому всі їздять і якому весь світ винен.

 

Нарешті - про те, чому такі фільми, як «Звичайна справа», попри всі застереження мають бути в широкому прокаті. Справа в тому, що саме ця картина згадується в контексті минулорічного прокатного прориву не раз згаданої стрічки Михайла Іллєнка про українця, який пройшов крізь вогонь. Але - і це дуже важливо! - фільми дебютанта Васяновича й метра Іллєнка абсолютно різні. Проте їх усе одно звалять в одну, вибачте на слові, купу під загальною назвою «українське кіно». І буде воно, кіно, як українська література, сиротливо стояти в кутку однією масою, що не піддається персоніфікації. Тоді як довкола існують чітко структуровані за жанрами, стилями та напрямками іноземні фільми, розраховані й від самого початку заточені на певну цільову аудиторію.

 

Нам же треба домовитися насамперед із собою: не варто повертатися до тих часів, коли актуально звучав анекдот: «Фільми бувають трьох категорій: хороші, погані та індійські», лише замінивши останнє слово на «українські», на радість комусь на кшталт Олеся Бузини чи Олександра Чаленка. Бо справді маємо сьогодні ситуацію, яку ваш автор толерувати не хоче й не буде. Це коли «кіно не для всіх», «кіно зарозуміле та елітарне», «кіно з прицілом на фестиваль», «кіно для тих, хто вміє думати» - це українське, а нормальне кіно для широкого глядача, звична якісна розвага - це від лукавого, іноземне й бездуховне.

 

На таку тенденцію в оцінках уже звертають увагу. Тож широкий прокат «Звичайної справи» мав би довести: кіно в Україні, українське кіно, може й повинно бути різним. Відрізнятися не лише від «Міцного горішка» чи «Сексу та міста», а й одне від одного.

 

Має бути створено саме український контекст актуального кіно. Ось за таких умов 40 копій нового фільму, знятого українцями в Україні про Україну, стануть не пафосною медійною сенсацією, а звичайною справою.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
26653
Теги:
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
samumray
4262 дн. тому
«Звичайна справа» — Валентина Васяновича цілком відповідає назві. Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною, надуманою. І все це при тому, що були великі очікування і душі так хотілось українського фільму, українського саме по духу та змісту. Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка не те, щоб не хоче жити, але просто не знає як це і що воно таке «жити». А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип, алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой» нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини. Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення. «То це ж чудово!» — лунатимуть вигуки наївних, які глибино не задумуються (може й не здатні до осмислення). «Ура. Знято новий український фільм! Це – свята справа!» — почуємо від інших. Крім того стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось хороше. Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму. Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та незручності за країну Україну (це, звичайно, стосується лише особливо відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян). Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та менеджментом, мову і нічого справжнього українського по духу не залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо – типово. Картина – суцільний морок (хіба що комусь замало життєвої правди навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна», але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе. На фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, як пропаганда нездорового способу існування. Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою акцентуацією та перебільшенням. Але найгірше, навіть не натякає на шляхи подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує пошуки виходу. Висновок один: все безнадійно. Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу своїх віршів, а далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо здогадатися, похована його душа). Як це прогнозовано, патетично та понуро. Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті, психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої майстерності, авторських пошуків та їх результатів — знахідок. Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у кінематограф та його магію; створити відчуття безвиході та спровокувати виникнення депресивного стану у людей, які ще здатні до чогось прагнути та жити з вірою та надією на краще. Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі — мав) вкласти в роботу відчутно не було. Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» — слабкі потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо про релігії та церкви, які себе практично дискредитували). Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають свій час і залишаються незрозумілими для сучасників). Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія, розмазні та ображеної на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий, без емоційний, мовчазний, наче відморожений, схований «під спідницю» матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі, зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат лікарі психіатри). p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто шкода. p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!». http://samumray.in.ua/zvichajna-sprava-valentina-vasyanovicha-cilkom-vidpovidaye-nazvi/
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду