Росія завжди перша?

Борис Бахтєєв, для «Детектор медіа»

Усі майже двадцять три роки незалежності дратує одна медіатрадиція, що бере свій початок ще з темних сталінських часів, але є поширеною, а то й домінує, й по сьогодні. 

Нині ж, коли Росія розгорнула проти України війну на знищення, підтримування й наслідування цієї традиції взагалі не має ані пояснень, ані виправдань.

Ніч на 19 червня, ТВі, у студії — дуже відомий, дуже шанований мною політолог. Його завжди відрізняла послідовна демократична й патріотична позиція, тож запідозрити його в п'ятоколонстві геть неможливо.

І цей політолог кілька разів каже: «Огородити російсько-український кордон», «Облаштувати російсько-український кордон», «Перекрити російсько-український кордон». І це був один випадок із довгого-довгого ряду подібних. У наших найрізноманітніших ЗМІ з найпатріотичнішою репутацією — сьогодні, під час війни! — тільки й доводиться чути та читати, що про «російсько-український кордон», «російсько-українські переговори», «російсько-українські відносини».

Але ж Україна не може ані огородити, ані демаркувати, ані облаштувати російсько-український кордон! Хоч би як хотіла, а не може — бо може проводити будь-які дії й роботи лише зі свого, українського боку кордону. А отже, облаштовувати українсько-російський кордон!

А чи так уже цікавлять нас російсько-українські переговори? Не знаю, як кого, а мене не цікавлять анітрохи — бо мені абсолютно байдуже, про що Росія домовиться з Україною, що від того виграє або програє. Мене цікавить єдине — про що Україна домовиться з Росією, що Україна виграє або не виграє в підсумку. Українсько-російські переговори — от єдине, що цікавить переважну більшість аудиторії українських ЗМІ. Тристоронніх та багатосторонніх переговорів це стосується тією самою мірою: начхати на переговори у форматі «Росія — Євросоюз — Україна», українську аудиторію цікавить, чим завершаться переговори у форматі «Україна — Євросоюз — Росія». Або «Україна — Росія — Євросоюз» — це вже як хочете.

Дуже шановний політик пише у своєму блозі: «Головне угрупування українських військ успішно наступає з півдня вздовж кордону і днями закриє злополучну трасу Ростов – Харків». Саме під такою назвою цей автошлях фігурує в більшості матеріалів ЗМІ. Але чому не «Харків – Ростов»? Харків наш, Ростов-на-Дону – чужий; Харків більший за Ростов-на-Дону. То чому російське місто найчастіше фігурує першим? Саме через те, що російське? До речі, офіційно цей автошлях має назву Київ – Харків – Довжанський; його продовження на російській території – це вже зовсім інша річ. 

Як я вже казав, історію свою ця гідна якнайскорішого викидання на смітник традиція веде від сталінських часів. Російська РФСР, Українська РСР, Білоруська РСР, Узбецька РСР, Казахська РСР, Грузинська РСР, Азербайджанська РСР, Литовська РСР, Молдавська РСР, Латвійська РСР, Киргизька РСР,. Таджицька РСР, Вірменська РСР, Туркменська РСР, Естонська РСР — у такому й лише в такому порядку в Радсоюзі перелічували радреспубліки. Незалежно від того, чи йшлося про всі їх, а чи про кілька, а чи про дві: республіки було вишикувано за суворим ранжиром, порушувати який не дозволялося. Щоб кожна знала своє місце, щоб кожна знала, хто тут, у Радсоюзі, головніший, а хто другорядніший. Навів я цей порядок, до речі, за пам'яттю, хоча ніколи його спеціально не вчив: в'їлося, так в'їлося, що от уже майже чверть століття забутися не може. Бо в радянських газетах і на радянському телебаченні зустрічалося мало не щодня. 

І от уже майже чверть століття ми відтворюємо й відтворюємо цей ранжир: Росія — головна, Україна — другорядна; Росія має вищий статус, Україна — нижчий; Росія — велика держава, Україна — щось таке собі. Навіюємо й навіюємо аудиторії: Україна — Росії не рівня, а всі згадки про неї — лише за принципом «тільки після вас».

І от же що цікаво: російську зверхність відтворюють, посеред інших, і журналісти — майже ровесники незалежності. Або ті, хто за радянських часів перебував у тому ніжному віці, в якому газету «Правда» зазвичай не читають, а по телевізору переглядають самі лише мультфільми. Звідки це взялося? Ще півроку тому це можна було пояснити тим, що чимало журналістів просто копіпейстили інформаційні повідомлення російських ЗМІ, у яких Росія, цілком природно, завжди фігурувала першою. Але ж тепер? А чи багаторічне домінування в українському ефірі російської телепродукції привчило до усвідомлення зверхності Росії як чогось природного й невідворотного?

Естонія, Латвія та Литва в міжвоєнний період були незалежними двадцять два роки. Менше, ніж Україна на сьогоднішній день. Але цих двадцяти двох років вистачило, щоб наступні півстоліття народи цих країн плекали усвідомлення власної самоцінності й самодостатності, власної рівності з будь-ким, зокрема й із Росією. Що ж такого особливого є в українців, що ми й дотепер репродукуємо свою вторинність щодо Росії?

Ні, вислів «російсько-український» має право на існування. «Російсько-українська війна» — бо саме Росія напала на Україну, а не навпаки. «Бойовики перетнули російсько-український кордон» — коли вони вдерлися на українську територію з російського боку кордону. Але «бойовики перетнули українсько-російський кордон» — якщо вони втікали до Росії з української території. «Пропускний пункт Ізварине на російсько-українському кордоні» — це нонсенс на самісінькій межі дезінформації, адже це український пропускний пункт, тоді як наведене формулювання змушує вважати, ніби російський. А чи автори подібних формулювань уже віддали його Росії?

Відчувати контекст, вдумуватися у зміст тексту, а не механічно ліпити радянсько-російські штампи — ото всього лише.