Дискусії щодо прес- чи документальної фотографії в Україні велика рідкість. Змінити ситуацію намагається Культурний фотографічний центр «ФотоКульт» під керівництвом Ірини Рузіної й Анни Гайдай. Першою ініціативою стало проведення дискусії «Фотожурналістика та документалістика: світові тенденції, перспективи, ситуація в Україні» у київській галереї «Лавра». Подальші тематичні заходи буде присвячено іншій тематиці фотографії і відбуватимуться з періодичністю тричі на рік.

На рівні підготовки дискусії, як і у випадку з Чернігівським «Портфоліо ревю» «ФотоКульту», позначилося скромне фінансування заходу. По суті, тримався він на ентузіазмі організаторів та солідарності фотографів, які зголосилися поділитися сентенціями на болючу тему. Тому щодо змістовності й конкретики в спілкуванні учасники виходили з мистецтва можливого.

Власне, про кризове становище фотографії «Детектор медіа» писала вже не раз. Тримається професія на досвідчених кадрах і фотографах, готових принести на вівтар професії час і фінансові здобутки. Як наслідок, українське прес-фото у своїй масі одноманітне, у країні немає видань, здатних позмагатися у фотожурналістиці з іноземними газетами і журналами, а рівень професійності й ерудованості кореспондентів стрімко падає. Не в останню чергу тому, що не мають стимулів для самовдосконалення.

Майже анекдотом виглядає історія з буднів фотожурналістів, яку розповів фотокореспондент «Деловой столицы» Володимир Раснер: «Одного разу стоїмо з фотокорами в очікуванні представників “Білого братства”. Зима, холодно. І тут Єфрем Лукацький (фотокореспондент AP, єдиний в Україні фіналіст Пулітцерівськї премії. – ТК) раптом зривається з місця й починає бігти. Решта фотографів мчать за ним! Пробігши квартал, усі зупинилися: "Га? Що? Кого знімати?". "А чого ви побігли? – здивувався Єфрем. Я змерз, хотів просто зігрітися"». Справді, на заходах для преси більшість фотографів орієнтується на об’єктиви колег із фотоагентств. «Однак це не означає, що решті фотокорів думати не потрібно», – підсумував Володимир Раснер.

Прес-фото на злобу дня

Тенденція, яку зауважують фотожурналісти – збільшення кількості інтернет-видань, що не сприяє покращенню умов роботи фотографів, позаяк, як сказав Єфрем Лукацький, «інтернет ще не навчився платити». Однак, на його думку, це не назавжди: «Час усе розставить на свої місця. Мають з’явитися ринкові регулятори, набути значення авторські права. Звісно, першим це зробить захід». 

 Учасники дискусії: фотокореспондент журналу «Эксперт Украина» Олександр Зубко, редактор видання «Простори» і громадська активістка Євгенія Білорусець, редактор сайту Foto.ua і критик Олександр Ляпін, фотограф European Pressphoto Сергій Долженко, фотокореспондент AP Єфрем Лукацький, фотокореспондент газети «Бізнес» Генадій Мінченко

Щодо друкованих ЗМІ, то великою проблемою є відсутність економічних умов для стимулювання якості фотографії. Це, а також невисокі вимоги медіа до фото призводить до применшення значення фотожурналістики, хоча досить поглянути на перші шпальти іноземної преси, аби визнати: мова світлин не менш виразна, а часом і дієвіша за журналістський текст. 

Додамо, що полегшене сприйняття фотожанру спричинене й економічними чинниками медіаринку. В умовах скорочення бюджетів редактори готові радше зменшити гонорари фотокорів, аніж заощаджувати на зарплатах журналістів. Заради якісного тексту завжди зменшать кількість фото, а не навпаки. У кризові періоди друковані ЗМІ скорочують обсяги й готові поступитися шпальтами рекламі замість друкувати розгорнуті фотоісторії чи фотографію великого розміру. В таких умовах фотографи не відчувають ані можливості розкрити професійний потенціал, ні поваги до професії. «До недавнього часу при акредитації до Верховної Ради фотограф проходив як технічний працівник із відповідним до нього ставленням», – навів приклад фотограф European Pressphoto Сергій Долженко.

«Тут нікому не потрібні сильні фото. Тож я не думаю. що в Україні колись з’являться такі сильні видання, як "Русский репортер" чи Life», – сказав у коментарі «Детектор медіа» документаліст Максим Дондюк.

Водночас, як зазначив Єфрем Лукацький, не варто переоцінювати значення фотографії. «Навіть найкраще фото не здатне зберегти газеті життя. Приклад тому – Life. Багато років тому це було найкрутіше видання із найкращими у світі світлинами. І воно також померло. Інтернет – нове правило гри, із цим треба змиритися і вписатися в ситуацію», – порадив фотограф.

Задля справедливості зауважмо, що самі фотографи не завжди вважають за потрібне читати видання, в якому працюють, враховувати вимоги формату і спілкуватися з редакцією.

Неувага фотографів і вітчизняних медіа одне до одного призвела до того, що успішні фотографи неохоче погоджуються на співпрацю з українськими виданнями, а досвідчені визнають, що фото для редакції – одна грань їхніх можливостей, а «фото для себе» – абсолютно інший рівень праці. «Раніше вимоги до фотографії у пресі були вищими, – пригадує часи роботи в газеті «День» фотокореспондент «Деловой столицы» Володимир Раснер. – Лариса Івшина приділяла цьому неабияку увагу, а тодішній більдредактор Валерій Милосердов з усіх “пив кров”. Зате в плані фото і текстів газета була сильною». І він зазначив: «Нині вимоги до фотографів ніякі. Йдеш на зйомку і сумніваєшся – чи вийде щось, чи ні. А молоді фотокори, зазвичай, піжонисті: "Я – чемпіон, що там знімати"». Також як представник старшого покоління і людина старих принципів Володимир сказав, можливо, сенсаційну для молодих колег річ: «Гроші в цій справі не головне. Треба любити свою роботу і робити її якісно».

У світлі нинішніх тенденцій Єфрем Лукацький радить фотографам бути універсальними: навчитися робити готовий матеріал, не обмежуватися однією фотографією, а готувати фотоісторії з текстом, а також неодмінно оволодіти технікою виготовлення затребуваних ринком відероликів тривалістю 3–5 хвилин.

Серед кричущих проблем української фотографії фотограф і редактор видання «Простори» і громадська активістка Євгенія Білорусець назвала рівень освіти (спеціалізованих вишів в Україні немає), відсутність культури пам’яті й рецепції. 

Підняти «гемоглобін», на думку учасників дискусії, тут можуть конкурси фотографії. А вони в Україні відсутні як такі – за винятком ініціативи газети «День» і таких заходів, як «Портфоліо ревю» у Чернігові. Між тим, конкурси, як зауважив у коментарі «Детектор медіа» Єфрем Лукацький, – добрий спосіб для видання поповнити портфоліо якісних світлин і набути авторитету в цій сфері.

Щодо міжнародних конкурсів, то українські фотографи здобувають у них перемоги рідко. Винятком є Максим Дондюк, який цього року ледве встигає повідомляти про відзнаки престижних конкурсів і невдовзі від одного з них отримає грошовий приз у розмірі 5 тис. доларів.

Серед причин невдачі українських фотографів учасники дискусії назвали такі: тенденція лобіювання в конкурсах представників західних ЗМІ та інформагентств, відірваність українських робіт від подій світового масштабу і невідповідність поданих робіт топ-темам світової журналістики. «Ця топовість часто важливіша за якість фотографії, – зауважив Сергій Долженко. – І це явище глобальне: так само в рубриці "Вибір редактора" на сторінці фотоагентства ми бачимо, передусім, актуальні фото і в останню чергу – відібрані за якістю».

У той час як чимало фотографів нарікають на низькі заробітки, а документалісти взагалі не мають джерел фінансування для своїх проектів, Євгенія Білорусець радить не складати руки і краще вивчати можливості для розвитку. При цьому вона визнала, що можливостей для роботи в західних документалістів більше, позаяк до їхніх послуг фінансування з незалежних фондів, не рахуючи серйозної державної підтримки. «З-поміж моїх знайомих іноземних фотокорів чимало таких, які жоден альбом чи фотокнигу не випустили власним коштом. Вони шукають фінансування і знаходять», – розповіла Євгенія Білорусець.

Щодо преси, то, за словами Долженка, українцям можна й не намагатися наслідувати зарубіжних колег, позаяк це два різні світи. «Класичний варіант розвитку кар’єри фотографа, скажімо, у США – набути першого досвіду в інформагенції. Після завершення певного етапу самовдосконалення вони намагаються стати власкорами авторитетних видань, що відкриває найбільше можливостей для професійних здобутків», – розповів фотограф.

Фотокореспондент журналу «Эксперт Украина» Олександр Зубко акцентував на відсутності ланки між виробниками й покупцями фотографії: українські кореспонденти майже не співпрацюють із агентами, бо й професія така є рідкістю.

Меж для досконалості ще не винайшли

Чимало уваги під час дискусії було приділено освіті й самовдосконаленню фотографів. З одного боку, можливості для самопізнання відкриває інтернет. Однак фотографи, які хочуть здобути освіту, можуть розраховувати лише на закордонні виші. І тут на перешкоді стає не лише знання іноземних мов, а й фінансові питання.

Викладач фотографії Київського палацу дітей та юнацтва та МІХМД імені Сальвадора Далі Сергій Щелкунов розповів: «У Королівській академії мистецтв у Гаазі мені сказали: без диплома фотографа навчання на бакалавраті коштуватиме 9 тисяч євро на рік плюс 1000 євро на місяць за проживання». 

Фотограф-фрілансер Сергій Полежака вивчив про варіанти здобуття безкоштовної освіти. Так, окремі іноземні виші надають ц можливість іноземцям, які володіють мовою країни, де діє навчальний заклад. В іншому випадку можна спробувати отримати один із грантів Photojournalismlinks.com. Крім того, до послуг українців – безкоштовна Програма академічних обмінів імені Фулбрайта.

Сергій Полежака, який у пошуках можливостей здобути освіту промоніторив десятки сайтів, зазначив, що в зарубіжних вишах факультет фотографії все частіше інтегрують в інші спеціалізації – соціальну кінодокументалістику, візуальне мистецтво. У здобутті грантів, на його думку, найбільша проблема полягає в тому, що українські фотографи відірвані від світового контексту і не відчувають затребуваних тем: «Потрібні тюлені – треба знімати тюленів. Чорнобилем уже нікого не здивуєш, відповідно, такий грант на освіту вже не взяти».

Хоча фахівець проекту «Культурна спадщина» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» Наталя Церклевич нагадала фотографам про грантові програми фонду, завдяки фінансуванню якого в галереї Лавра відбулася фотовиставка Школи Віктора Марущенка, присвячена темі Чорнобиля.

Євгенія Білорусець радить фотографам шукати колег-однодумців і створювати незалежну платформу обміну думками й розвитку. «І бажано, щоб вона була міждисциплінарною. Бо майбутнє медіа, на мій погляд, у міждисциплінарній співпраці – теоретиків, молодих вчених журналістів, які глибоко досліджують тему, і фотографів. У межах такої співпраці можна і розробляти теми, і шукати кошти, і співпрацювати з подібними об’єднаннями за кордоном», – каже фотограф, яка активно спілкується із зарубіжними колегами.

А Сергій Долженко нагадав про вдалу ідею з квартирниками фотографів, де ті представляють світлини колегам і дискутують щодо їхньої якості.

Підсумком дискусії став несподіваний перформанс модератора Олександра Ляпіна, відомого фотографа, редактора і критика. Спочатку він запитав у присутніх, чи вважають вони, що в Україні потрібен конкурс прес-фотографії. Оцінивши кількість піднятих рук, Олександр Ляпін запитав у представника Фонду Ахметова, чи може він заручитися їхньою фінансовою підтримкою. Отримавши попередню згоду, модератор сказав: «Подаємо! Буде вам конкурс прес-фото!», ще раз засвідчивши, що першочерговим для української фотографії є бажання працювати і вдосконалюватися.

Фото Максима Поліщука