Упродовж останнього дня січня 2012 року повідомлення надходили одне за одним, і вони нагадували зведення з поля бою. Спершу численні користувачі почали розповідати один одному, що раптово припинив роботу найбільший в Україні сервіс зберігання інформації Ex.ua. Потім з'явилися вістки, начебто Ex.ua закрили правоохоронці, які прийшли в офіс компанії «Воля-кабель» і зупинили роботу сервісу. Цим, мовляв, пояснюються і скарги абонентів «Волі» на проблеми з доступом до інтернету - можливо, ці дві речі якось пов'язані між собою, можливо, компанію «пресували» вже кілька днів.

Однак прес-секретар компанії Аліна Сігда заявила, що вістки ці не відповідають дійсності: «Ніхто до нас не приходив. Уперше чую про таку інформацію». А інформагенція «Інтерфакс-Україна» із посиланням на представника Ex.ua Юрiя Пiскового спростувала інформацію про обшук в офісі компанії. По-перше, з компанією «Воля-кабель» цей сервіс уже певний час не співпрацює. По-друге, «Ex.ua взагалі не має офісу на території України». По-третє, власниками сервісу є іноземці. В якій конкретно країні розміщено сервери файлообмінника, представник компанії не повідомив.

Тим часом українські міліціонери офіційно повідомили, що це саме вони закрили Ex.ua у межах розслідування кримінальної справи за частиною 2 статті 176 Кримінального кодексу (порушення авторських і суміжних прав). Про це заявив заступник керівника прес-служби МВС Сергій Бурлаков. І не тільки заявив, а ще й показав фотографії, начебто зроблені в офісі сервісу. За словами Бурлакова, розслідування тривало майже півроку й було ініційовано міжнародними компаніями. «Сьогодні було проведено обшук, санкціонований судом, в офісному приміщенні, у дата-центрах. Вилучено велику кількість комп'ютерної та мережевої техніки, сто серверів, контенту на них більш ніж на 600 терабайт», - безапеляційно сказав Бурлаков і додав: «Проводяться слідчі дії, допитуються свідки й підозрювані. Зараз уже 16 людей. Після проведення цих слідчих дій буде встановлено статус цих людей».

Після цього коментарі посипалися, наче сніг у січні. Один із найцікавіших належить заступнику голови правління Інтернет-асоціації України Олександру Ольшанському, котрий оперативно поспілкувався з журналістами «Радіо Свобода». На його думку, скарги цілої низки відомих західних компаній-виробників програмної продукції на Ex.ua (а саме цими скаргами мотивувало свої дії МВС) мають під собою дуже сумнівне підґрунтя, бо йдеться про дуже специфічні звинувачення в піратстві: «не в піратстві до відео- чи аудіоконтенту, а в розповсюдженні програмного забезпечення, що не є основою їхньої діяльності. Тобто, можливо, що хтось із користувачів завантажив заборонене програмне забезпечення, але це не було їхньою основною діяльністю. Я вважаю, що їм варто боротися за свої права, але в Україні це дуже-дуже важко, бо, наприклад, вони хотіли зробити цей портал більш ліцензованим, представляти ліцензований контент, але ці компанії, які скаржаться на те, що в них вкрали цей контент, у них неможливо його придбати за гроші! Вони не ліцензують контенту в Україні для використання в інтернеті!».

Ба більше: Ольшанський вважає, що насправді причиною закриття сервісу є зовсім не те, чим мотивуються дії правоохоронних органів: «Це можуть бути і конкуренти - такі ж самі файлообмінні сервіси, бо їх дуже багато і в Україні, і за межами України, це може бути хто завгодно. Але я кажу, що ось ця, така показова боротьба за авторські права - це скоріше не боротьба, а конкурентна війна, і тут держава не повинна бути на боці когось».

Одне слово, як казали в часи моєї юності, «бій у Криму, все у диму...»

Якщо ж додати до всього цього повідомлення про те, що того ж 31 січня з перебоями почав працювати офіційний веб-сайт Міністерства внутрішніх справ України mvs.gov.ua, то «диму» стане ще більше. Адже в МВС не виключають, що сайт відомства тимчасово не працює через велику кількість відвідувачів та хакерські атаки, спричинені прагненням помститися за закриття Ex.ua.

Як конкретно розгортатимуться події, покаже найближче майбутнє. Але за будь-яких обставин подібні файлообмінники з частково легалізованим чи взагалі незаконно зібраним контентом - під оглядом законів про авторське право - і далі діятимуть в інтернеті, яку б запеклу боротьбу проти цього не вели репресивні структури наймогутніших держав світу. Проблема ця з самого початку існування всесвітнього павутиння (ба навіть раніше) є не стільки юридичною, скільки світоглядно-філософською та політико-економічною. Як відомо, справа дійшла до того, що в Європі цілком легально діють «піратські партії», які ведуть запеклу боротьбу за інтернет, вільний від накладених авторським правом обмежень, і навіть проводять своїх депутатів до парламентів.

Дозволю собі при цій нагоді навести велику цитату з давньої вже власної статті в журналі «Сучасність», де йшлося - поміж іншого - про такий важливий чинник розвитку, як інформація, і про тих упливових персонажів міжнародної арени, чия діяльність ґрунтувалася (та, власне, і ґрунтується) «на кричущому нерозумінні сутності інформації як продукції, як багатства, як товару, як чинника суспільного розвитку сучасного світу».

Отже: «Відмінність інформації від продукції матеріального виробництва ще у першій половині ХХ століття афористично сформулював Бернард Шоу: якщо у кожного із нас по яблуку, і ми обміняємось ними - у кожного залишиться по яблуку. А от якщо у кожного по ідеї, то наслідком обміну стане те, що у кожного буде по дві ідеї. Мережа INTERNET явочним шляхом стала засобом такого обміну, а не суто комерційним проектом (банкрутство INTERNET`у стало б причиною глобальної суспільної катастрофи, і не лише економічної, а й насамперед гуманітарної). Водночас INTERNET - це чи не перший (поряд, скажімо, з космонавтикою) реальний вихід людства за межі старих ідеологій, за межі індустріального суспільства та власне ринкових стосунків. Отож, як видається, сама природа, саме єство інформації вимагає суспільної власності (скористаємося цим робочим терміном) на неї. Звичайно, ця суспільна власність не має нічого спільного з "суспільним трактором" (розпорядження яким є приватним чи корпоративним, а використання - індивідуальним, і ніяк інакше, двох трактористів трактор не винесе). Не можуть бути у суспільній власності й гроші (крім певних сум у вигляді податків, які громадяни надають у розпорядження своїх вільно обраних представників, бо у такому разі гроші не будуть регулювати економічні стосунки між людьми).

А от інформація здатна актуально перебувати у всепланетній власності. І це - за умов постіндустріального, глобального, інформаційного суспільства, в яке вступили розвинені країни - є показником принципової видозміни віяла можливих стосунків між людьми, його розширення й водночас обмеження (бо зовсім іншою стає небезпека поширення певного типу інформації, наприклад, створеної якимось божевільним хакером команди на самоліквідацію всіх ядерних боєголовок)...

Ствердження на пострадянських територіях капіталізму зразка ХІХ століття (описаного Карлом Марксом в якості "завершення передісторії", а потім Максом Вебером через дихотомію "авантюрного" і "продуктивного" капіталу, з домінуванням саме "авантюрного") викидає масову людину цих обширів за межу потенціалів розвитку інформаційного суспільства, робить для неї "непрозорою" нову реальність і "несуспільним" інформаційний продукт. Бо ж символічні, як на західні взірці, ціни на персональні комп`ютери та користування INTERNET`ом у розвинених країнах якраз і перетворюють де-факто інформацію на всесуспільну власність (за винятком особливих - комерційних, приватних, військових - таємниць). Ба більше: середовище "комп'ютерних людей", особливо ж запеклих хакерів, розгорнуло останнім часом цілком свідому боротьбу за відсутність будь-яких бар`єрів, таємниць, блокувань у всесвітньому інформаційному середовищі. Інформація є всезагальна власність! - таким є гасло цієї боротьби.

Але, для того, щоб аби боротися за свої права, "зламуючи" усі INTERNETівські замки, треба мати доступ до мережі. Тобто - бодай мінімальні кошти, мінімальну інфраструктуру, мінімальне розуміння з боку оточення - і максимальні знання та вміння. Треба "варитися" в INTERNET`івському казані. А пострадянський та "третій" світи мають шанси "випасти" із цього процесу надовго, якщо не назавжди, що створить значно істотнішу межу між "світами", ніж "залізна завіса" та майнове розшарування. Бо межа пройде не кордонами чи кишенями, а через світ самої людини. Інакше кажучи, постануть не військово-політичні "світи", а культурно-антропологічні, несумісність яких чимось схожа на несумісність світів, що існували за часів цивілізованого Шумеру і варварського довкілля». (журнал «Сучасність», 2000, N12, стаття «Україна. Європа. Присмерк?»).

Власне, про це саме - що саме єство інформаційного продукту наполегливо вимагає, щоби власність на нього не копіювала форми власності на шкарпетки, віскі та автомобілі; що без вільного доступу до світу інформації розвиток цивілізації опиняється під загрозою; що «антипіратські» законопроекти і вже ухвалені закони у США та країнах Євросоюзу де-факто ліквідують чи обмежують суттєві людські права і свободи, які в нашу технотронну добу набули вельми специфічну форму, - про це все нині говориться і пишеться дуже багато.

Та проблема не тільки в тому - країни, які є «бідними» (термін, ясна річ, достатньо умовний, бо в цих країнах наявні дуже і дуже багаті персонажі та накопичене часом дуже велике багатство, що, втім, не заважає більшості населення злидарювати), в яких правлять, м'яко кажучи, не надто демократичні режими, виявляються паріями інформатизованого світу. Навіть достатньо символічні гроші за користування тими чи іншими ресурсами інтернету значній частині їхнього населення не під силу; ба більше - нерідко ще й відсутня суто технологічна можливість оплати користування цими ресурсами.

Крім того, як зауважив цитований уже Олександр Ольшанський, «взагалі питання авторського права в інтернеті - як ми бачимо по подіях і в Сполучених Штатах, - це нині, швидше, інструмент конкурентної боротьби чи конкурентної війни навіть. Війна великих компаній за свої прибутки, а не відстоювання якогось права...». Найболючіше, ясна річ, така війна б'є по країнах «злидарів». Та головне все ж - сама сутність ідей та інформації, законодавчі норми власності на які не можна заганяти у правові рамки ХІХ століття. Бо ж відповідні закони чимось нагадують ті регулятиви, якими обмежували свого часу парламентарії найрозвиненіших країн використання перших автомобілів: попереду авто має йти людина з прапорцем і сигналізувати про небезпеку...

А до висловлених уже припущень щодо того, чим керувалася влада України в боротьбі проти Ex.ua, можна додати щонайменше три. Припущення перше: влада прагнула показати Заходові, що вона щосили бореться з «піратами» в мережі, йдучи назустріч побажанням своїх «стратегічних партнерів». Друге припущення: влада заодно поставила на меті налаштувати молодь, яка широко користувалася Ex.ua, проти «клятих піндосів», на вимогу яких закривають такий зручний і надійний ресурс (а заодно - і налаштувати проти різної там демократії...). Третє припущення, яке не суперечить попереднім, оскільки влада звикла вже одним пострілом намагатися вбити кількох зайців, - наближаються вибори, а Ex.ua - це зручний (бо популярний - до чверті українського трафіку!) ресурс для поширення опозиційних матеріалів, тим більше, що того ж дня надійшло повідомлення - в Україні інтернетом користується 16 мільйонів людей, а якщо взяти тільки дорослих - то майже третина виборців...

Це все, ясна річ, тільки перша реакція на події 31 січня та загальні роздуми з цього приводу. Далі буде. А буде неодмінно, і багато цікавого, тим більше, що якраз у момент закінчення писання цього тесту лівим оком я прочитав повідомлення про хакерську атаку на сайт президента України...

Ілюстрація - www.mauzer.info