Проблема критеріїв для визначення вітчизняного продукту -  постійний камінь спотикання в українському мас-медійному просторі ще з часів  здобуття незалежності. Практика визначення будь-яких  субтитрованих   українською мовою фільма чи передачі продуктом українського  виробництва  дуже вигідна телеканалам,  адже купити третьорозрядний  зарубіжний продукт і навіть його субтритрувати,  або й озвучити українською  набагато дешевше, ніж створити якісні  дійсно власного виробництва програми – знятий у власній студії, на власній техниці, з власними журналістами-акторами тощо .

Втім, досвід України – звісно, не унікальний. Подібного  впливу  американської продукції, у тому числі -  завдяки( а може, і через) інноваційні технології інтернету та супутників, які  ще й значно розширили можливості  вибору споживача, зазнала, скажімо,   Канада.

Про  те, яким чином  долав цю проблему уряд Канади,  йшлося на семінарі «Формування державної політики Канади щодо канадського змісту в сфері ЗМІ», який  провів Український незалежний центр політичних досліджень за сприяння Посольства Канади в Україні.

Отже,  у 1991 році канадський уряд  переглянув  «закони медіа бізнесу» і затвердив  Акт трансляції, що мав би сприяти збільшенню частки національної масмедійної продукції. Власне до складу Канадської системи регулювання, що  сприяє  розвитку ЗМІ, входять такі установи: Канадський фонд телебачення, Канадський телефільм, Комісія з видачі сертифікатів канадського змісту.

Канадський фонд телебачення сприяє залученню інвестицій для створення англомовного кіно та телешоу  національного виробництва, у той час як Канадський телефільм підтримує національну документалістику. Але ключова роль у регулюванні масмедійної політики належить,  все ж таки,  Комісії з видачі сертифікатів канадського змісту. Вона визначила чіткі критерії для визначення національного аудіовізуального продукту та принципи його розміщення в теле- і радіоефірі.

Насамперед,  35%  усієї англомовної музики на FM  та AM станціях  з 6-00 до 18-00, (тобто,  не в prime time)  з понеділка по п’ятницю має бути національного виробництва. Ще вищий поріг  на FM  та AM  станціях у ті ж години для канадської франкомовної музики - 56%. Щодо музики інших народів, які живуть в Канаді,  то згідно з законодавством країни,  7% ефірного часу має звучати музика кожного з них. Для  визначення приналежності до канадського виробництва аудіотвору існує так званий MAPL: канадійський композитор (Music),  канадійський виконавець (Artist), продукт має бути вироблено всередині цієї країни (Рroduction), і, нарешті,  канадійський автор  віршів (Liric).   У будь-якому разі необхідна наявність щонайменше двох з 4-х вищезгаданих ознак. До речі, перші літери також зазначаються на CD та DVD дисках, що йдуть в продаж.

Якщо йдеться про телебачення, то тут такі критерії визначення «канадськості» телепродукції: громадянство творчої групи (від журналістів до дизайнерів), розмір гонорару  канадців (він має бути не меншим, аніж у інших спеціалістів відповідної кваліфікації), частка канадських коштів (не менше 45%), вкладених у виробництво. Щодо частки канадського телепродукту, то для отримання  виробником ліцензії  він має становити не менше половини від річного обсягу виробленої продукції, з яких  60% має бути показано в prime time, тобто,  з 18-00 до 24-00. У кіно  «канадське громадянство»  визначається за такими 3-ма позиціями: власність і контроль продюсування, творчий компонент виробництва і реклами, володіння технічними засобами.

Разом з тим,  канадська масмедійна продукція розвивається  в руслі загальнонаціонального принципу мультикультурності та незалежності ЗМІ. Федеральний  уряд передусим визначає напрямки  та формує інфраструктуру, розподіляє частоти, а  місцевий - фінансує здебільшого місцеві проекти.   Власне державна політика інформаційного виробництва ґрунтується на тому, що,  з одного боку,  має підтримуватися культурна ідентичність кожного народу по всій країні, наприклад, через   фінансування  регіональних бюро компанії  національного суспільного мовника  Сі-Бі-Сі (СВС), а,  з іншого боку, -  має сприяти об’єднанню політичної спільноти громадян Канади.

На відміну від США, де уся медіа індустрія перебуває у приватній власності, канадське суспільство  в умовах обмеженості внутрішнього ринку сприймає вплив уряду як допоміжний і необхідний важіль  розвитку.  Саме на вимогу громадськості в країні заснували суспільний  канал СВС, зі 100% державним фінансуанням,  який  має  здебільшого виробляти канадську продукцію: музику, кіно, ток-шоу тощо. Керівництво цієї телекомпанії призначає сформована урядом Рада Директорів, що збирається час від часу на засідання і  впливає  лише на адміністративну політику каналу, проводячи конкурс на призначення керівництва. Але ця Рада завдяки «політиці розділу»  влади і корпорацій  ніяким чином не може втручатися в редакційну політику СВС: наприклад, заборонити критику уряду, висловлення думок  політичних чи інших опонентів, вплинути на форму і зміст редакційних матеріалів.

Існують в Канаді також незалежні  у своїй діяльності, хоча й фінансовані урядом організації, наприклад, Канадська рада. Вона надає гранти на  мистецькі, кіно-, радіо, теле- і  Інтернет-проекти.  Щороку оголошується конкурс в кожній галузі, де переможця вибирають фахівці з цієї галузі. На запитання українських  журналістів, як вдається уникнути урядового впливу на редакційну політику, Регіональний виконавчий директор Міністерства спадщини Канади Василь Балан відповів: «Якщо уряд буде на них тиснути, то вони почнуть галасувати по всім мас-медіа.  Це може дуже зашкодити подальшій діяльності і реноме  федерального уряду».

 Та  більшість теле- та радіо компаній перебувають і в Канаді  у приватній власності. Але і там  головний принцип -  як і в цілому у  культурному бізнесі:  контрольний пакет має бути в канадських руках.  Це стосується  і власників супутникового телебачення.  До того ж, мінімальний пакет програм має щонайменше на третину складатися з канадських телеканалів.

Думається, цей досвід країни, в якій проживає найбільша в світі українська діаспора, був би корисним для України – якщо б було бажання щось з нього застосувати і в нас.   Також мали б сенс і спільні проекти. Канадський уряд погоджується фінансувати спільні канадські проекти лише з тими країнами, з якими підписано  міжурядову угоду про культурне співробітництво. Київ і Торонто поки що її не мають і хто зна,  коли її підпишуть.  Однак  впровадження ефективних моделей виробництва якісного  масмедійного продукту можливе і без угоди, зокрема,  шляхом продюсювання  канадцями спільних комерційних україно-канадських проектів.

Олександра Чувакова, для «Детектор медіа»