25 лютого телеканали демонстрували в прямому ефірі відповіді президента Віктора Януковича на запитання громадян. Задовго до події чимало оглядачів були впевнені: запитання буде ретельно відібрано, а відповіді - заздалегідь підготовано. Як же вийшло насправді?

Як виглядали запитання «з регіонів»? Стоять декілька десятків людей - десь трохи більше, десь трохи менше. На морозі стоять. Вони прийшли запитати президента не про його самопочуття й не про погоду - про наболіле. І от виявляється, що в ефірі пролунає лише два запитання, а то й одне. А ті, хто прийшли, спокійнісінько стоять собі, не виявляють найменшого бажання поставити своє запитання, не виявляють жодного невдоволення й найменшої знервованості. Навіть коли той, кому пощастило поставити запитання, відверто тягне гуму чи розтікається в лестощах - найменшого натяку на нетерпіння, не кажучи вже про роздратування. Ніхто не тягне руки вгору, ніхто не намагається привернути до себе й свого запитання увагу. Постояли, помовчали, розійшлися - й усе це спокійно так, навіть флегматично. Постояли на морозі, аби просто побути статистами. І після того чи можна повірити, що все це не було суцільною постановкою?

Географія телевізійних запитань була такою: по одному населеному пункту від області. Не від кожної: судячи з репліки ведучого, ефірний час не дозволив. Виняток було зроблено лише для Донецької області - запитання ставили з Новогродівки та Єнакієвого. Припустімо, причина була не в тому, що це батьківщина президента, а в тому, що це найбільша область: кожен десятий українець мешкає саме в ній. Але чому саме Новогродівка? Чому не Донецьк, чому не майже півмільйонні Маріуполь та Макіївка? Від жодного населеного пункту не було більше двох запитань, від деяких - лише по одному. І заради того люди стояли на морозі по декілька годин?

Обидва запитання з Кіровограда пролунали чистою, просто тобі дикторською, українською мовою. Неодноразово бувавши в цьому «місті на уранових рудниках», як чи не вперше в історії привселюдно оголосила кіровоградська ведуча, можу засвідчити: чиста українська мова не є такою вже поширеною у спілкуванні мешканців міста. Навпаки: на вулицях її майже не почуєш. Може, в якомусь іншому Кіровограді я бував?

А що означала тематичність запитань? Із Хмельницького питали лише про роботу ринків. З Новогродівки - про те, чи будуватимуть нові шахти, та про ціни на вугілля - чи вони не занадто низькі (таке собі запитання-підказка). З Кіровограда - лише про соціалку, про пенсії та допомогу при народженні дитини. У Білій Церкві подія відбувалась у військовій частині, тож і запитання було про армію. З Турбова на Вінниччині питали про цукрові заводи й лише про них. З Кривого Рога - про екологію й тільки про неї. З Попудні на Черкащині - про фермерство та продаж землі й більше ні про що. То, виходить, проблема пенсій криворожці не хвилює? А в Кіровограді - «на уранових рудниках» - із екологією все гаразд? А в Білій Церкві ніхто не працює на ринках, там просто не знають, що воно таке? Було таке враження, ніби мешканці всіх без винятку регіонів України звихнулися на якомусь одному пунктику, кожен на своєму.

У Києві таїнство запитань до президента відбувалося на далекій околиці. Непосвяченим побачений краєвид не казав ані про що. Натомість чимало киян знають: подія відбувалася мало не під вікнами будинку, де мешкають народні депутати. Ще одна випадковість?

Ще однією особливістю діалогу президента з громадянами була чітка й струнка драматургія. Якось цілковито випадково запитання від регіонів склалися так, що дозволили президентові не перекидатися з однієї теми на іншу, а торувати прямий широкий шлях від конкретного до загального, від поодиноких випадків та проблем до державної політики в цілому. Чи могло б так статися, якби відповіді президента не були постановкою, продуманою й підготованою? Якби запитання були випадковими, а не відомими заздалегідь чи, більше того, спущеними згори?

Молодий кореспондент у Турбові надіслав глядачам ефектний поміжрядковий меседж. «Наша знімальна група працює тут уже три дні», - сказав він, знайшовши для цієї фрази якийсь поважний привід. От цікаво, що можна було робити три дні, коли йшлося лише про те, щоб усі, хто бажає, прийшли й поставили запитання?

Перш ніж дати присутнім ставити запитання, кореспонденти-ведучі розповідали глядачам про принади й особливості їхніх регіонів. Такий собі клуб телемандрів. Чимало запитань починалися з подяк президентові ледь не за наше щасливе дитинство, компліментів йому ж, а завершувалися наполегливими запрошеннями в гості. Президент погоджувався.

Запитання з Ужгорода почалося з довгої та пишної подяки за надання коштів на реставрацію Ужгородського замку. Саме запитання полягало в тому, чи й надалі президент фінансуватиме реставрацію Ужгородського замку. Президент, звісно ж, пообіцяв і запевнив. У глядачів мало скластися враження, ніби Віктор Янукович допомагає в реконструкції замку власним коштом та у вільний від основної роботи час, а його службові обов\'язки полягають і полягали, коли він був прем\'єр-міністром, у чомусь зовсім іншому. Мешканці Новограда-Волинського не знайшли ніяких інших проблем, як ювілей Лесі Українки.

Навіть на цьому тлі особливим був сюжет із буковинських Банчен. Там Партія регіонів допомагала чи то створити, чи то обладнати, чи то ще щось таке (сам Бойко провів газ, ви ж подумайте, який меценат!) монастир, він же дитячий будинок сімейного типу, де отець Лонгін виховує кількадесят дітей окрім трьох власних. До речі, на нашому телебаченні (і стосується це далеко не лише епопеї з відповідями президента) майже не почуєш слова «діти» - завжди лише «дітлахи», «діточки» й ледь не «діточечки»; мабуть, було б правильнішим і будинки звати не «дитячими», а «діточковими».

Так от, отець Лонгін так активно розхвалював президента і владу, що саме запитання ледь не загубилося. Замість наступного запитання «діточечки» хором виголосили оду президентові, гідну пера самого Ломоносова. Мабуть, теж за велінням душі й без ніякої підготовки.

Чимало запитань насправді були проханнями посприяти й забезпечити.

Треба віддати належне: запитання з УНІАНу (Олександр Харченко)  й «Інтерфаксу-Україна» (Олександр Мартиненко) електронною поштою та з «Укртелекому» (Ольга Бондарчук) телефоном були гострішими. Їх не називали поодинці, але навіть тематичні зведення тих запитань були некомпліментарними, хоч і сформульованими гранично «тактовно». Ще гострішими були запитання журналістів у студії - пролунали, зокрема, теми й свободи слова, і репресій проти опозиції. Чого я не почув у запитаннях жодного разу, то це слова «демократія». Навіть запитання журналістів не торкалися багатьох гострих і болючих тем - теми свободи в широкому розумінні (не лише свободи слова), наприклад.

* * *

Відповіді президента? Вони якнайкраще змальовували стосунки Януковича з суспільством і його ставлення до суспільства. Хотів він того чи не хотів. На чимало запитань у нього - цілковита випадковість - виявлялися під рукою цифри та інша фактологія. Навіть прийнявши як аксіому незбагненну мудрість нашого президента, однаково важко повірити, що він тримає в пам\'яті щонайменше десятки тисяч статистичних показників.

Впадала в око одна особливість: Віктор Янукович анонсував свої відповіді на запитання як звіт за рік президентства. Натомість усі його слова про реформи й перетворення були в майбутньому часі. Коли це й був звіт, то лише звіт про наміри, причому наміри вельми загальні. Натомість громадянам було запропоновано сприймати ці наміри як реальні факти реальних досягнень. Треба зазначити: такий спосіб публічного спілкування президент використовує далеко не вперше.

«Надішліть запитання мені особисто», - декілька разів казав Янукович. Куди надіслати? Як?

Чимало відповідей видалися занадто абстрактними, а то й не за темою запитань. Президент неодноразово повторював і повторював поспіль одні й ті самі думки в різних формулюваннях. Подеколи зміст відповідей було й не відстежити. «Будуть розпочаті реформи», «ми маємо пакет реформ», «ми маємо програму реформ», «ми маємо напрацьовані матеріали», «ми збираємося», «негайно треба виправити», «ми створимо умови», - повсякчас казав Віктор Янукович. Конкретизувати ці плани та наміри він жодного разу не став. Проблему всеосяжної корупції він змалював так: «Щоб не страждала країна від невеличкої купки (виділення моє. - Б.Б.) людей, яка на цьому намагається наживатися». «Если кто-то кое-где у нас порой», одне слово.

Стосовно свободи слова президент наголосив, нібито журналісти так досі й не навели йому жодного прикладу втручання держави у справи ЗМІ. Держава не винна, то все кляті редактори («Влада не може втручатися в дії власників»), - сказав Янукович. Ну, може, ще чиновники середньої та нижньої ланки. І запропонував співпрацювати. Як і годиться, не розкривши, в чому це мусить полягати і як відбуватися.

Президент пообіцяв «підняти конкурентоспроможність країни», бо «ми живемо в конкурентному середовищі»; на його думку, це означало «підняти конкурентоспроможність нашої продукції». Як це зробити? А хто його знає! «Структурні реформи», «модернізація» - не пригадати, щоб Янукович вимовляв ці слова.

На запитання про пенсії Янукович казав щось про «совість нашого народу», повторивши цю фразу декілька разів, а також про те, що «ми мусимо бути відповідальними, щирими й ефективними». Далі він повів мову про несправедливість наявної пенсійної системи - хоча запитання було зовсім не про те, а про пенсійну реформу. «Народжуйте дітей, ми будемо про це дбати», - дещо двозначно відповів Янукович на запитання про допомогу дітям. «Податковий кодекс було прийнято завдяки дискусії і в суспільстві, і з підприємцями (? - Б.Б.)... Якщо Податковий кодекс приносить не ті результати, на які ми очікували... Це не догма», - такою була відповідь на запитання про те, чи будуть податкові канікули для малого бізнесу. На що очікували, так і не було сказано.

На запитання з Новогродівки президент повідомив про виділення коштів якійсь там лаві. Узагалі ж, із таким самим успіхом можна було спитати в президента, чи й надалі світитиме сонце - відповідь була б приблизно такою самою. А Янукович вів: «За годы независимости были колебания отношения власти к шахтёрам. Были колебания, кто как относился к шахтёрскому труду. Нужно убрать политические наслоения». Цілком зрозуміло, хто погано ставився, чи не правда? Президент запевнив: «Мы приняли законы о престижности шахтёрского труда». Хто це «ми»? Адміністрація президента? Чи Янукович ad hoc визнав повну залежність парламенту? Та й як можуть виглядати подібні закони? «Высочайше повелеваю считать шахтёрский труд высокопрестижным»? «За непочтение к шахтёрскому труду сечь розгами изрядно»?

Згодом, відповідаючи на запитання з Білої Церкви, президент приблизно так само підвищував престижність військової служби. Відповіді на конкретне запитання, скільки мусить отримувати контрактник, він так і не дав.

На запитання пенсіонерки з Єнакієвого («Укртелеком»), як прожити на пенсію у 800 гривень, коли комунальні платежі з\'їдають 780 гривень, Янукович довго розповідав, що «ціни на комунальні тарифи» мають бути однаковими, незалежно від місця проживання громадян: «У Києві тарифи одні, у Львові інші, в Одесі чи в Криму... Треба підійти справедливо». Тобто, виходило, що це Єнакієвому так не пощастило, у щасливіших містах «ціни на тарифи» є цілком прийнятними.

І тут сталося зовсім непередбачуване. Президент просто на камеру почав суворо розпікати урядовців і віддавати їм розпорядження. «Останніми днями ми говорили з вами, губернатори!» Ніби вони сиділи перед екранами по стійці «струнко» й ловили кожне його слово. Що це було, як не жест на публіку? Не профанація? Надалі Янукович ще декілька разів отак віддавав розпорядження - щоправда, зауважуючи: «Я сподіваюся, що... зараз нас дивиться».

Зі Львова запитали про те, чи не варто Україні роз\'єднатися, «бо ми різні». Янукович наказав усім жити разом та об\'єднуватися. Спитали про Сталіна й Голодомор. Сказавши, що це був геноцид, президент підкреслив: «Це було організовано владою і на (виділення моє. - Б.Б.) Україні, і на Кубані, і в Казахстані, і в Білорусії». Вирішивши, що цього замало, він повтори про «всі регіони» і «скрізь». Мимохідь вимовленого слова «геноцид» він більше не повторював.

Трапилася з президентом ще одна цікава обмовка: відповідаючи Олені Фроляк про корупцію, він сказав про те, що є «щирі корупційні заяви, але немає справ». От саме так - «щирі корупційні заяви».

Мешканці Керчі подякували президентові за три черги тролейбусних ліній і попросили відкрити четверту. (Реально, до речі, ці три черги - то один-єдиний маршрут і всього 14 тролейбусів на ціле місто.) Президент пообіцяв. І запевнив: тоді ж пообіцяв - і відкрив. От тільки «тоді» Янукович був прем\'єр-міністром, а тепер має дещо інші повноваження й функції, чи не правда? З Путивля запитали про відновлення фінансування очищення річки Сейм. Президент пообіцяв, хоч і зізнався: нічого про те очищення не знав. «Кияни поставлять вам запитання про розвиток їхнього міста», - почала кореспондент включення з Києва. То хіба ж Віктор Янукович є тепер київським міським головою? Запитання з Харкова стосувалися вже захаращеності дворів і розвитку дворового спорту. Залишалося тільки дочекатися прохань про лагодження ліфта та пофарбування стін у під\'їзді. На щастя, до цього не дійшло. Хоча вибудована Януковичем владна вертикаль диктує: всі питання аж до прибирання сміття має вирішувати особисто президент і ніхто інший. Тож подібні запитання мали логіку, як і вступ до них: «Город преображается, сделано очень много». І це теж - особиста заслуга особисто Януковича В.Ф.? От тільки чи впорається президент із кожним двором, замкнувши керуванням геть усім на собі?

«Видишь красивых юношей и девушек. А там, где много молодёжи - много детей. Дети украшают», - філософськи завершив президент відповідь харків\'янам. Так і лишилося незрозумілим: чи це теж його заслуга?

Один із журналістів спитав, на яких кортах грає президент у теніс, і побажав зіграти з ним. «Є корти, на яких я граю, - відповів Янукович, ніби хтось у цьому сумнівався, - але є ситуації, коли я не можу давати накази охороні». Отакої: як Верховна Рада, то «ми ухвалили закони», а як особиста охорона, то «не маю права». А хто ж тоді має?

На запитання про дитячі будинки президент не знайшов нічого кращого, як пообіцяти створити «показові дитячі будинки» у кожній області. Що ж, можна ще створити «показові лікарні», «показові школи», «показові будинки культури» - по одному на кожну область. Потім показувати їх заїжджим гостям і хизуватися: от яка в нас показова країна! Щось подібне давно вже практикують у Північній Кореї - навіть метро у Пхеньяні показове, воно відчиняє двері лише перед іноземними делегаціями.

На запитання безквартирного офіцера-відставника про зависокі ціни на житло й про те, якими вони будуть, Янукович відрубав: «Вони будуть ринковими». Що ж, гідна відповідь не лише президента, а й професора економіки. Час від часу виникало враження: президент ніби не чує запитань, їхнього нерву, а відповідає, мов на автоматі, стандартними загальними фразами.

«2010 року ми побудували 1000 км автошляхів, а 2009 року було побудовано лише 170 км», - навів Янукович цифри «покращення нашого життя». Окрім того, що оці 1000 км є надто вже круглою цифрою, як це перевірити? Чи зможе хтось із слухачів це зробити - чи муситиме лише повірити на слово? Ще одна деталь, що безпосередньо не стосується саме відповідей президента. Нещодавно я писав про різдвяні трансляції богослужінь переважно лише однієї конфесії. В одному з коментарів (підозрюю, не від пересічного глядача) мене звинувачували у  брехні: на Різдво 2010 року транслювали богослужіння аж із чотирьох конфесій! Але ж на Різдво 2010 року Віктор Янукович ще не був президентом! Оце маніпулювання датами стає дуже помітним навіть в офіційних виступах.

Прикметною була відповідь на запитання журналіста Андрія Сміяна з НТКУ про голосування у ВР чужими картками. Президент запропонував простий вихід - «прив\'язати всіх депутатів до округів». Повернутися до мажоритарки, інакше кажучи. Але ж була вже в нас мажоритарка, й голосування чужими картками тоді ж було! Невже президент вважає українців за геть нетямущих людей, яким можна казати що завгодно!

Виявилося, що президент тільки вітатиме найпрозоріший закон про декларування доходів та видатків політиків. Не згадав він: усього лише декілька днів тому фракція ПР такий законопроект завалила. Бувають, отже, випадки, коли «ми ухвалили закон» не спрацьовує?

* * *

Кульмінацією всього дійства були запитання з Єнакієвого - «одного з найбільших промислових центрів України, де всі мають сталевий характер», як виявилося з промови кореспондента. Директорка музею Георгія Берегового поставила найактуальніше для всієї України запитання: «В нас у музеї дуже мало матеріалів про вас». Напевне, це музей Берегового імені Януковича?

Узагалі, історія участі Берегового в долі Януковича набуває дедалі більше ознак якогось тобі «Леніна в Горках». Такої собі новітньої легенди на кшталт походження давніх царів від богів? Ніхто достеменно нічого не знає й не розповідає: якою саме була та участь, чи космонавт справді був названим батьком нинішнього президента, а чи його допомога була коротким епізодом; чи допомагав він лише Януковичеві, чи й іншим підліткам із важкою долею? Того ніхто не знає, але ім\'я славетного космонавта ніби освячує всі дії президента. Ніби Береговий став таким собі «донором авторитету» для президента.

І ще одне - про «всі мають сталевий характер». Ми не помічаємо, як до нашого життя стрімко повертається підхід «усі, мов один» замість «кожний громадянин». Повертаються спроби нав\'язати таку собі колективну ідентичність замість індивідуальної. Підмінити індивідуальну суб\'єктність колективною? І ЗМІ, не замислюючись, ретранслюють ці спроби. Чи оці от тематичні запитання «від регіонів» не були виявом того самого?

Був у включенні з Єнакієвого один прикметний епізод. Серед тих, хто зібрався, був старий товариш Януковича по роботі. Як і «годиться», він звертався до президента на «ви», президент до нього - на «ти». Таке от «демонстрування людського обличчя».

Включення з Єнакієвого спонукало президента на роздуми про долю держави. Про те, зокрема, що 2012 року почнеться покращення. Що ж, уважатимемо, що 2012 рік - то й є давно обіцяне «сьогодні». На мить слова президента навіть захопили: який він дієвий, який цілеспрямований, який рішучий! Але то була лише мить.

Президент казав правильні слова - й про те, що під час реформ завжди доводиться перетерпіти, й що потім усе це терпіння окупається, й що без реформ немає руху вперед, немає розвитку. Усе це так - от хіба що якби ще й не наводили опоненти в ток-шоу тієї ж таки п\'ятниці численних прикладів, як, м\'яко кажучи, не всі в Україні потерпають, дехто збагачується. Та й прикладів того, що, не менш м\'яко кажучи, конкретні рішення владоможців далеко не завжди є немарнотратними.

От тільки чи переконають ці правильні слова жіночку, яка отримує 800 гривень пенсії, а за квартиру мусить платити 780? Чи надихнуть вони її зачекати на світле завтра, коли воно для неї може вже не настати? Скільки українців, почувши ці слова президента у відповідь на своє відчайдушне «Нема як вижити!», відчули себе приреченими? Десятки тисяч? Сотні тисяч? Мільйони? Коли у відповідь на волання про порятунок президент наводив цифри скорочення бюджетного дефіциту?

«Держава - то все, люди не мають значення», - от що, хотів того чи ні, майже відкритим текстом заявив президент. Наводячи приклади Польщі, Франції, інших країн, де громадяни «затягували паски», він так і не почув головного: чималій кількості українців затягувати їх уже немає куди. Затягування пасків не ставило ані поляків, ані французів перед загрозою втрати життя. Перед загрозою голодної смерті чи перетворення на жебраків. А отже, й усі величні плани президента приречені на крах: людей не можна примусити платити більше, ніж вони мають. Тобто фізично не можна примусити, як не можна змусити курку доїтися. Хоч як намагайся.

Напередодні події Київ та інші українські міста й автошляхи було прикрашено незліченними білбордами, що анонсували «спілкування президента з громадянами». От на це в бюджеті кошти знайшлися.

Усі слова про величезне досягнення - радикальне скорочення дефіциту бюджету та пенсійного фонду (Янукович так і не сказав, на скільки саме) - блякнуть з однієї причини: всього цього було досягнуто в дуже легкий спосіб, що не вимагає ані глибоких економічних пізнань, ані польоту думки. Всіх нас примусили скинутися, хай навіть віддати останнє, й залатати ті дірки. Спосіб, поза сумнівом, безвідмовний, мов праска рекетира. Але цей ресурс практично вичерпано. Що робити далі, коли ніякої оптимізації економічної системи станом на сьогодні ми не спостерігаємо, а перспективи президент змалював винятково туманно, в загальних словах? Виходить, що, за уявленням президента, слід затягувати й затягувати паски, аж поки не буде збалансовано бюджет, а щойно його буде збалансовано - отут і настане омріяне щастя? Саме по собі прийде воно, автоматично, лише за фактом збалансованого бюджету? То доходи в 1 гривню й видатки в 1 гривню - це теж збалансований бюджет. Просто тобі взірцево збалансований. Усе це нагадує відмову від пиття води заради її економії, коли течуть труби. А от про те, як поремонтувати труби, у відповідях Януковича було не знайти.