11 січня на сайті Нацкомісії було оприлюднено проект закону «Про внесення змін до Закону України "Про захист суспільної моралі"». Вже сам факт його розробки, на мою думку, викликає занепокоєння. Майже всі розпливчасті положення залишились без змін, натомість у новому законопроекті з'явилося чимало нових, які «обмежують свободу в нечіткий спосіб», а від сміливих планів розширити повноваження Нацкомісії аж захоплює дух.

Законопроект нібито написано «з метою удосконалення чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі». Й правда, там є що удосконалити, і на це ще в січні 2004 року на прохання Ради Європи детально вказував професор Дірк Воорхоф (українською - тут). Цитую: «Український Закон про захист суспільної моралі, ... являє собою непропорційне втручання владних структур в свободу вираження, яка є гарантованою ст. 10 Європейської конвенції прав людини».

Втім, рекомендації експерта Ради Європи, які збігаються з критикою з боку українських правозахисників, медійників та інших експертів, не було враховано. Нагадаю про одне попередження, яке пророчим не назвеш з огляду на його повну передбачуваність: «Покладання інтерпретації перерахованих положень на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі не гарантує мінімального ступеня захисту від деспотизму, як того в демократичному суспільстві вимагає верховенство права».

Передумовою для дотримання будь-якого закону є його чіткість та передбачуваність. Простіше кажучи, ми мусимо знати, чого не можна робити простим смертним. В усіх українських документах з питань захисту суспільної моралі зафіксовано часто повторювані формулювання, які можна на пам'ять повторити, от тільки з поясненням виникають клопоти. Отож, викладаю головні запитання, котрі нагально потребують відповідей. Нехай «відкритий діалог із суспільством» розпочнеться з чіткого визначення, що дозволить усім зрозуміти, що саме забороняється та з яких причин.

НЕК бореться за «інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення». Право на інформацію гарантується Конституцією, Законом про інформацію, основними міжнародними конвенціями тощо. Ясно, що за певних обставин обмеження цього права є необхідними в будь-якій демократичній країні. Читаємо, наприклад, у ст. 34 Конституції України саме про такі обставини. Все гаразд, жодних розумових труднощів. Чого ніяк не скажеш про запропоноване формулювання в законопроекті. Які саме матеріали становлять загрозу фізичному стану населення? Є завідомо неправдиві матеріали про стан довкілля, що справді становлять загрозу населенню, але захист від подібної брехні вже є в законодавстві.

Голова НЕК Василь Костицький неодноразово стверджував, що порнографія становить загрозу фізичному здоров'ю людей. Де є докази цього? Чи є дослідження, що, навпаки, такий зв'язок спростовують? Хто має визначати таку загрозу?

Які саме матеріали становлять загрозу інтелектуальному стану населення? Я, наприклад, можу назвати безліч матеріалів, спрямованих - на мій погляд - на поширення шкідливих стереотипів, поглядів, переконань та обдурювання людей. Чи цей мій суб'єктивний погляд дає підстави вирішити, що вони становлять таку загрозу? Якщо я не вправі так вирішити, хто має подібні повноваження? На підставі яких досліджень? Що таке морально-психологічний стан населення? Хто його визначає? На підставі яких досліджень?

Ці слова повторюються не рідше, ніж слова про заборону цензури та втручання в діяльність ЗМІ, й нібито пояснюють, де все ж таки дозволено цензуру та втручання. Комусь, може, й пояснюють. Наприклад, п. Костицькому. Нехай він і мені пояснить.

Читаємо перелік матеріалів, від яких має бути очищено інформаційний простір. Деякі самі по собі не викликають застережень, хіба що незрозуміло, чому про них взагалі йдеться в Законі про захист суспільної моралі. Окрім очевидної відповіді, що безперечна необхідність у жорстоких засобах у боротьбі з дитячою порнографією, з тероризмом, відволікає нашу увагу від значно більш суперечливих «загроз фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення».

Інформаційний простір має бути захищено від «неповаги до національних та релігійних святинь». Безумовно, треба ставитися з повагою до культурних та духовних цінностей інших людей. Але якщо це може стати підставою для заборони якогось матеріалу, потребуємо значно більше чіткості. По-перше, перепрошую, чиї традиційні цінності? Якщо маються на увазі якісь, теж не чітко визначені, традиційні цінності етнічних українців і християн, то хіба ж скасували статтю 24 Конституції? А якщо це стосується будь-яких цінностей, символів тощо будь-якої етнічної групи в Україні, то зовсім не зайве пояснити, де закінчується діалог, обмін думками, а де розпочинається зневажливе ставлення, й хто, знову-таки, визначає межу?

Те саме стосується недопущення до інформаційного простору «неповаги до батьків та до сімейних цінностей». Чи сімнадцятирічна дочка має послухатися батьків, забути про мрію стати науковцем та вийти заміж за незнайомого обранця її батьків? У плюралістичній демократії такі ситуації трапляються досить часто. А що з того, що чудово знаємо, який набір типових забобонів та стереотипів поведінки маються на увазі? Коли вже доходило до заборони телепрограм, немає жартів. Нехай чітко та вичерпно перераховують усі «цінності», що уможливлять фактичне запровадження цензури, тобто порушення конституційних прав.

Вельми оригінальне визначення явищ, що викликають найбільшу активність НЕК, жваво та нерідко дотепно обговорюється вже давно, тому обмежусь тільки списком слів і висловів, які треба або чіткіше роз'яснити, або прибрати надалі з будь-якого законодавчого документу: «порнографія - вульгарно-натуралістичне, цинічне, непристойне зображення чи опис статевого акту, ... демонстрація ... антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям суспільства; продукція еротичного характеру - ... є продовженням, підтвердженням глибини емоційних переживань людини, і мають за мету розкриття проявів її чуттєвості та досягнення естетичного ефекту».

Весело посміюватися вже складно, адже забороняють матеріали на підставі положень, які інтерпретують на власний розсуд та вкрай вибірково держслужбовці від моралі. Новий законопроект іще передбачає разючий масштаб «просвітницької діяльності з метою розвитку духовності та зміцнення моральності у суспільстві». Гадаю, принаймні цю частину відразу викинуть, але турбує сам факт її виникнення: чи деякі держслужбовці настільки себе загіпнотизували власною риторикою, що зовсім забули про Конституцію? Чи сподіваються, що з часом ми всі звикнемось та перестанемо реагувати, коли дедалі більше втручаються?

Зізнаюсь, мені важко повірити, що у випадку з членами НЕКу йдеться про самогіпноз. Постійне повторення тези про те, що все, що «завдає шкоди суспільній моралі», загрожує національній безпеці, не повинно нас смішити. По-перше, тому що як Конституція, так і міжнародні угоди допускають обмеження свободи слова в ім'я національної безпеки. Між тим загрожують національній безпеці насправді не люди з іншою сексуальною орієнтацією, відмінними поглядами чи цінностями, а зрадники. Згадайте, подібні підміни понять цілеспрямовано використовували за радянської влади.

У документі «Підсумки роботи та стратегічні завдання НЕК на 2010 рік» (далі - «Підсумки») автори законопроекту наголошують і на неназваних міжнародних зв'язках: «Питання захисту суспільної моралі в Україні активно обговорювалося з представниками зарубіжних організацій. Зокрема у 2009 році було підписано Меморандум про співпрацю між Національною комісією та Міжнародною громадською організацією "Асоціація сприяння розвитку національного лідерства". Відповідна робота в напрямку започаткування міжнародного партнерства сьогодні ведеться з китайською амбасадою та поляками».

Хотілось би знати, що це за «міжнародна громадська організація» та з якими зарубіжними організаціями обговорюють мораль? Більш за все кортить дізнатися, з огляду на сумнозвісну репутацію Китаю як душителя свободи слова, про що саме веде переговори Національна комісія.

У світі, в окремій країні та навіть на одній вулиці можна почути скільки завгодно відповідей на запитання про моральну поведінку та цінності. Про прозорість та відкритість державних органів у демократичній країні почуємо значно менше різних думок. Тож маємо запитувати й вимагати чітких відповідей, а не черговий набір розмитих слів.

Погодьтеся, складно боротися за свободу слова з опонентом, який нібито так само затято, як і ти, її відстоює. Доходить до не надто розумних акцій протесту та радикальних тверджень, котрі нерідко, як слушно пише Андрій Кокотюха, грають на руку тим, хто мріє про дозовану свободу. Я б хотіла запропонувати тут іще один спосіб боротьби з чиновниками від моралі, але спочатку декілька міркувань про те, що саме відстоюємо.

Кокотюха пише, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі «прикривається нашими дітьми». Погоджуюсь, але додала би, що нацкомісія - та влада взагалі - своєю безвідповідальною грою в моралістів зраджує дітей, та й усіх, хто потребує дієвого захисту. Не в останню чергу внаслідок неприпустимої каші в законі та діяльності як Нацкомісії, так і всіх регулюючих органів. Бо фактично в нас немає дієвих засобів протидії сексуальному зловживанню дітьми, зокрема дитячій порнографії. Відсутні й реальні можливості протидіяти тим, хто розпалює ворожнечу в ЗМІ та в інтернеті.

Після того, як в Україні мали заборонити зберігання дитячої порнографії незалежно від мети (проте заборонили зберігання будь-якої порнографії з метою збуту чи розповсюдження), не дивно, що громадськість відреагувала із загостреною підозрілістю на плани законодавців впровадити вимоги щодо зберігання провайдерами даних про з'єднання абонентів. Інтернет-асоціація України (ІнАУ) вважає, що вдалося запобігти змінам, які могли би дозволити владі на власний розсуд обмежувати доступ до мережі. Згідно з прийнятим законом, на підставі рішення суду провайдери мусять обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження дитячої порнографії, або надавати інформацію про з'єднання своїх абонентів. Не сумніваюся, що треба було запобігти невиправданим обмеженням, але не надто зрозуміло, як нові зміни справді допоможуть активно протидіяти розповсюдженню дитячої порнографії. Чи сприяло активізації боротьби підписання меморандуму між ІнАУ та НЕК у березні 2009 року - теж під запитанням. Справді, створено спеціальний сайт Skarga.ua, де після невизначеної кількості скарг на незаконний контент (порнографію за участю неповнолітніх, прояви расової та національної нетерпимості, прояви тероризму або заклики до повалення конституційного ладу), їх автоматично переправлять зазначеному провайдеру, і він повинен буде на свій розсуд вжити заходів. Невідомо, чи дійшло до заблокування хоча б одного з численних сайтів, на який потенційно можна було б скаржитися. Тим часом сайти з дитячою порнографією блокують майже відразу в багатьох демократичних країнах - скажімо, в скандинавських країнах або в Англії, де функціонує незалежна організація Internet Watch Foundation.

Роль, яку НЕК має грати в боротьбі з дитячою порнографією, залишається досить незрозумілою, адже йдеться не про порушення так званої суспільної моралі, а про злочин. Ясна річ, що Нацкомісія про те відмовчується, адже роль захисника дітей усім до вподоби, але прикро, що хоча би в цій справі громадські організації та ЗМІ не спромоглися самі домовитися з провайдерами та правоохоронними органами.

У «Підсумках» також читаємо наступне: «Національній комісії вдалося розгорнути у суспільстві загальну дискусію про мораль та духовні цінності людини і таким чином досягти відкритого діалогу з суспільством, результатом якого повинно стати створення системи саморегуляції інформаційної сфери...».

Вище я вже намагалася пояснити, чому ці слова, як, власне, всі слова та діяльність держоргану з моралі, наскрізь фальшиві й чому треба на це неухильно вказувати. Втім, не можу не зазначити, що відповідальність несуть і громадські організації, зокрема й медійні, які роблять дуже мало, щоби розробити дієві громадські механізми захисту людей. Обґрунтовано ставимося з пересторогою до влади, не хочемо розширити її повноваження, але в багатьох демократичних країнах левова частка контролю, скажімо, над розпалюванням ворожнечі, здійснюється самими редакціями, медійними організаціями та громадськістю загалом. Обходяться без кримінальних справ чи втручання владних органів, зокрема й «з питань захисту моралі».

Жодного «відкритого діалогу з суспільством» в Україні насправді не було, але потреба у змістовному обговоренні припустимих громадських обмежень і необхідних громадських механізмів, на мій погляд, назріла. Прихильників позиції НЕК справді багато, та й її нові напрями, на жаль, роблять її привабливішою для певних груп населення. Не думаю, що такий діалог зміг би зблизити діаметрально протилежні погляди, не згладжує він розбіжностей і в інших демократичних країнах, де теж лунають заклики боротися з аморальщиною. Однак в інших країнах є розвинені громадські інституції, є й розуміння, що ні ми, ані влада не маємо права нав'язувати іншим свої погляди. Є й повага до засад правової демократії, якими Нацкомісія нахабно нехтує. Ефективніше, на мій погляд, боротися саме з її неповагою до положень Конституції та цинічними спробами маніпулювати свідомістю, тим часом демонструючи, що ми самі здатні встановлювати обмеження там, де їхня відсутність ставить під загрозу права та небезпеку інших людей.

Фото - www.foto.rambler.ru