«Жить на деньги от заказных материалов Песоцкого, Королевской и "Свободы" - при чем тут прибыль?» - «С экономической точки зрения это все-таки прибыль». Це цитата з розмови двох редакторів впливових луганських газет на форумі - де редактори виступають під власними іменами. Отже, зрозуміло - джинси на далекому сході України не соромляться, її наявність свідчить про успішність проекту, її потенційна можливість закладається в прибутки при написанні бізнес-планів.

Між тим колись на Луганщині вирували такі пристрасті, що друкуватися в ЗМІ ворога, виступати за гроші на «не нашому каналі» було річчю нетиповою. Це було перед Помаранчевою революцію. І зміни, які зненацька захопили Україну 2004 року, відбилися на ЗМІ східного регіону таким чином: відкриті політичні наїзди на окремі редакції зійшли нанівець, а економічні важелі застосовано так, що майже будь-яку інформацію можна провести в ефір чи то на шпальти газет.

Як будувалися відносини між владою та ЗМІ до 2004 року?

Комунальні видання отримували свій нещедрий пайок із кишень платників податків - в обмін на повну лояльність до «руки, що дає». Приватні ЗМІ, редакції яких підтримували під час виборів «не нашого» кандидата в президенти, працювали під пильним наглядом караючих органів. Саме 2004 року, в розпал кампанії, газети «Луганчани» (у сфері впливу Олексія Данілова, колишнього мера Луганська і майбутнього губернатора й нардепа) і «Молодогвардеец» (патронує колишній мер, нині нардеп від БЮТ Анатолій Ягоферов) отримали низку судових справ - у тому числі й особисто від керівника Луганської області Олександра Єфремова та голови Луганської облради Віктора Тихонова (нині обидва - нардепи, заступники Віктора Януковича у фракції ПР). Юристи облдержадміністрації в робочий час захищали приватні інтереси губернатора у тісній співпраці з судами - так, Кам'янобрідський райсуд Луганська допустив до розгляду справу «Єфремов проти "Луганчан"», хоча пан губернатор сплатив лише 8 гривень 50 копійок державного мита (замість потрібних 7500 гривень).

З газетою відмовилися працювати в обласній типографії, її довелося друкувати аж у столиці. Водії штабу Ющенка, які розповсюджували газету, працювали під неослабним тиском ДАІ та міліції (часом їм доводилося й ночувати в буцегарні).

Телеканали належали силам, що вели безперервну пропаганду проти «оранжевої чуми». Дмитро Маліков, колишній прес-секретар луганського штабу Ющенка, згадує, як він намагався оплатити ефір на каналах, що належали тодішньому керівнику обласного осередку ПР Володимиру Ландіку. Директори каналів молили його відступити, бо власник пригрозив звільнити будь-кого, хто допустить на телебачення «помаранчевих».

Дає уявлення про тодішні звичаї глибинки й такий епізод: 29 листопада 2004 року натуральні донецькі братки (це не словесна фігура - особи нападників потім з'ясували, це були мешканці Донеччини) напали на мітинг помаранчевих перед Луганською облдержадміністрацією. Журналісти, працівники штабу Ющенка отримали тілесні ушкодження, спостерігач із Канади Сільве Росель потрапив до реанімації з проламаним черепом. Журналіст газети «Гривня+» Андрій Діхтяренко написав після цього статтю, у який запитував, чому правоохоронці, що оточили площу кільцем, не втрутилися й не затримали нападників? Реакція була миттєвою: директора газети особисто запросив губернатор Єфремов і наказав звільніти журналіста. У деяких біло-голубих редакціях, щоправда, була й політика невтручання: журналістів, які відкрито підтримували Ющенка, на час кампанії звільнили від піар-завдань на користь Януковича. Костянтин Скоркін, колишній репортер сайту «Схід-інфо» (входив до кола інтересів Юрія Бойка), пригадував, що йому навіть не забороняли ходити на роботу в оранжевому шалику (за це в нього були неприємності вже на мітингах). Денис Киркач, колишній кореспондент телекомпанії ЛКТ, згадує, як він пішов до директора і заявив, що він українець, а отже не може знімати наклепницькі сюжети проти прихильників Ющенка. Хлопця не чіпали і вижили з редакції набагато пізніше. Про ті часи можна ще згадувати й згадувати подібні речі.

Але не забуваймо й запитати: чи була преса, яка підтримувала «народного президента», завжди чистою в засобах? Зазвичай була - бо тих неподобств, що коїла «злочинна влада» на місцях, вистачило б на 100 газет. Проте траплялося, що на шпальтах газет «Луганчани», «На днях», фінансованих штабом кандидата в президенти Ющенка, друкувалися дуті рейтинги (отримані безпосередньо з Києва). На сайті луганського штабу Ющенка «Выборы 2004 по-лугански. Хроники беспредела», траплялося, виходили «викиди» з інформацією без посилань на джерела.

Розквіт і подальше цвітіння луганських газет відноситься до істин беззаперечних.

Відтоді відкрилося чимало газет та сайтів, частина з них прижилася. Незважаючи на деякі епізоди «кидалова», луганські журналісти можуть нормально утримувати себе - особливо якщо вони не цураються джинси. Після виборів 2006 року в Луганській області з'явилися фракції БЮТ в обласній та міських радах. Може, в бютівців була така установка, але вони виявилися найбільш послідовними в створенні нових ЗМІ. До БЮТ у Луганську належать популярні газети «Молодогвардеец», «Реальная газета», «Свободный репортер», у місті Лисичанськ - газета «Лисичанський дебют». Відновив роботу сайт «Паралель-медіа», колись заснований Олексієм Даниловим. Відома в Луганську газета «Вечерний Луганск» належить нардепу від ПР Володимиру Ландіку, газета «ХХІ век» - у сфері впливу голови луганського «Єдиного центру» Валентина Дзоня.

Є політики, які не мають власних ЗМІ, але вони не вбачають у цьому трагедії - однакові матеріали виходять щотижня як у пробютівських виданнях «Свободный репортер» та «Реальная газета», так і в біло-голубому «Вечернем Луганске». Відзначимо й зовсім нечувані для Луганщини речі. Деякий час в області працювала газета «Восточный вариант», куди вирішили підтягнути високими гонорарами найкращих майстрів регіону - в газеті не було жодних обмежень тем і способів їх висвітлення. «Восточный вариант» заснували люди, близькі до губернатора Олександра Антипова - в минулому голови фракції Партії регіонів в обласній раді. А на шпальтах газети можна прочитати, що голова Луганської обласної ради Валерій Голенко - відомий борець з ОУН-УПА - за державні кошти заасфальтував дорогу до свого маєтку в селі Геївка; з недавніх скандалів - розслідування, в який спосіб нардеп-регіонал Юрій Бойко прибрав до рук водоканали Лисичанська та Сєвєродонецька. Тим часом у газеті регіонала Ландіка «Вечерний Луганск» має постійну колонку місцевий осередок ВО «Свобода», де луганцям подаються відомості про Бандеру, Шухевича та інших борців із московською навалою.

Чи дає подібне різноманіття якісь переваги в роботі журналістів? З одного боку, дає - політики відучилися ображатися безпосередньо на редакцію, яка надрукувала відомості, що псують його репутацію. Політик чи бізнесмен, замість закрити газету через суд, як це бувало наприкінці 90-х, просто бере гроші та йде в ту саму газету друкувати власну версію інциденту (так, протягом року на шпальтах усіх популярних газет тривав конфлікт між банкіром Едуардом Лозовським (Український комунальний банк) та Олександром Паршиним - у якого нібито Лозовський украв підприємство, - обидва не скупилися на лайку). З іншого боку, ті, хто фінансує газету, влаштовують бюджет таким чином, щоби редактор та кілька його працівників цікавилися переважно замовною інформацією, бо на зарплатню не дуже розженешся.

Залишилося з'ясувати, які методи тиску застосовують на ЗМІ влада і бізнес.

Хазяї застосовують проти працівників власних редакцій відомий спосіб - вільному воля! Не подобається працювати тут - шукай інше місце, офіційного працевлаштування майже ніде немає, і людей, які б скаржилися на те, що їм недоплатили, вже довгий час не було. Останній конфлікт такого кшталту - з редакцією інформагенції «Схід-Інфо», яка на той час була в сфері впливу місцевих регіоналів, зокрема вже згаданого банкіра Лозовського та газовика Юрія Бойка. Знервовані відсутністю грошей, журналісти розіслали лист до Ющенка, Тимошенко, Януковича. Особливо щемить, коли читаєш підрахунки, на яку суму 2006 року було пропіарено Януковича особисто та ПР загалом: «На сайті "Схід Інфо" у період з січня по листопад 2006-го було опубліковано більше 1237 інформаційних матеріалів, присвячених Партії регіонів, Віктору Януковичу, Олександру Єфремову, Віктору Тихонову, що в грошовому вираженні склало б 250 тис. грн.».

Розповідь про газети міста була б неповною без згадки про «Городской курьер» - тижневик, що належить місцевому бізнесмену Володимиру Медянику. Газета будувалася за класичними зразками - чіткий інформативний контент, строгий рубрикатор, жодних змішувань коментарів та інформації. Холдинг «Східноукраїнська медіа-група», до якого належить газета, ще видає низку рекламних тижневиків, а в «Городском курьере» платили найбільшу в регіоні зарплату - проте, після початку кризи в штаті залишилися тільки дві журналістки.

Констатуємо, що саме в Луганську є варіативність у роботі ЗМІ. Проте у містах та районах є території, де господаря в жодному вигляді не влаштовує плюралізм думок. Час від часу на загал виносяться конфлікти між газетою виконкому маленького міста та, приміром, місцевою райадміністрацією. Голова адміністрації може встромляти палки в колеса «газети мера» - не пускати журналістів на заходи, не давати акредитації. Найяскравіший приклад «магнатства» - Сєвєродонецьк, де мер Володимир Грицишин панує вже 16-й рік. Олегу Севастьянову, журналістові газети «Огни Северодонецка», після статті про дитячу проституцію заборонили писати про рідне місто. Севастьянов розказав, як представники Грицишина просто «по-людськи» попросили власника газети не дозволяти «штрафнику» писати про Сєвєродонецьк. «Огні» також розповсюджуються в сусідньому Лисичанську - от, мовляв, нехай про Лисичанськ і пише.

З Лисичанськом пов'язана ще одна цікавинка: Грицишин останні півтора роки з успіхом бореться з місцевим осередком Партії регіонів. Регіонали залишилися без виступів на місцевому телебаченні - керівництво не захотіло брати грошей ані за джинсу, ані за матеріали під грифом «реклама». Допомогла винахідливість, прикладом якої ми й завершимо цей калейдоскопічний матеріал, - сєвєродонецькі регіонали поїхали до Лисичанська, де є телекомпанія «Акцент», що транслює програми й на Сєвєродонецьк, дали грошей і тепер розказують землякам «правду про мера» з сусідської станції.

Ярослав Гребенюк, Луганськ