«Чим більше кінофестивалів - тим цікавіше жити»

Богдан Ступка

Перший Київський міжнародний кінофестиваль, що урочисто відкрився 29 травня у театрі імені Івана Франка, можливо, стане початком українського Берлінале або Канн. Але може так в залишитись містечковою розвагою батька українського кіно Богдана Ступки - президента ним же створеного фестивалю. І вирішувати тут не режисерам, сценаристам чи кінознавцям: хоч як це прикро для кіноманів, долю кінофесту визначають ще й його організатори. А також журналісти, яких морять задухою та тіснявою хаотично прилаштованих для прес-конференцій кімнат театру, відсутністю притомної інформації, пояснень щодо показів та складною системою рівнів доступу на заходи фестивалю.

Екзамен на зрілість

Організація фестивалю - справа нелегка, й можна лише зняти капелюха перед тими, хто за це береться. Проте в цьому випадку капелюха знімати не хочеться, натомість хотілося б запитати організаторів, коли вони нарешті перестануть сприймати журналістів як обслугу біля панського столу. У вашого автора ініціатива пана Ступки стійко асоціюється з божевільною системою акредитації, пакетами акредитацій них бейджів без жодних ознак ідентифікації видання на них.

Коли ж знервований штовханиною в кілометровій черзі за папірцями, заляканий журналіст таки потрапляв на прес-конференцію журі кінофестивалю, він опинявся в кімнатці, забитій камерами, штативами, фотографами, журналістами, гламурними дівчатами, знудженими метросексуалами, театральними бабусями та всіма іншими, кому слово «акредитація» навіть не знайоме. Богдан Ступка сказав: «Фестиваль "Молодість" - це для молодих. А це - фестиваль "Зрілість"».

Червона доріжка з перешкодами

Очманілі журналісти, яким не запропонували навіть склянки води, поспішили до червоної доріжки, адже за розкладом, роздрукованим кимось із сайту фестивалю, наближався час дефіле. Початок, звісно, затримався; оркестр на дашку театру заграв сумних мелодій. Похоронний марш схвилював публіку - «це поминки по кіно», похмуро пожартував хтось із публіки.

«А хто це?», - зрідка лунало з ріденького натовпу змерзлих глядачів. У довгих прогалинах між прибуттям гостей можна було спостерігати чергову пародію на Катю Осадчу, яка прогулювалась доріжкою туди-сюди, мордуючи оператора перезаписом підводки про те, за які заслуги вручатимуть нагороду кінофесту - «Крила», про які генпродюсер КМКФ Федір Крат сказав «це натхнення, це весна». Обабіч фонтану стояли - просто стояли, не танцюючи - дівчата і хлопці, вбрані в національні українські строї.

Червона доріжка, власне, була не доріжкою, а суцільним червоним п'ятачком перед входом до театру. Незручність такого підходу полягала в тому, що під червоною тканиною гостям було важко розрізнити нерівності ґрунту, наприклад, сходинку на їхньому зоряному шляху до входу в театр.

Першим церемоніальне півколо під фонтаном зробив Богдан Сильвестрович. За ним потяглися театральні актори. Журналісти трохи підбадьорились, коли пройшов Івар Калниньш. На білому лімузині під'їхала Олеся Жураковська. Фотокори шарпнулись до розкішного авта, і - сміху-то було, не впізнали, хто це приїхав. Без особливого ажіотажу пройшли Олег Кохан, Остап Ступка, Марк Рудінштейн, Кшиштоф Зануссі... «Без ажіотажу» - це в порівнянні з ефектом, що справила з'ява перед публікою телеведучої Наталії Розинської. Щоправда, достоту незрозуміло, яким чином популярність Наталії стосується світу кіно.

Коли лави журналістів обабіч доріжки остаточно порідшали, тихо пройшли справжні зірки. Першим пройшов Арманд Ассанте. Зовсім по-англійському промайнув Пітер Ґринвей. Він і пішов згодом по-англійському - під час показу фільму. Фотографи не зорієнтувались - деякі не знали, що сивий статечний чоловік є знаменитим режисером, який уперше приїхав до Києва.

Труднощі перекладу

«Чим більше кінофестивалів, тим цікавіше жити», - сказав Богдан Ступка, відкриваючи офіційну частину фестивалю після народних заспівів «на розігріві». «Сподіваюсь, вам сподобається», - додав схвильовано Федір Крат, перелічивши головних спонсорів фестивалю, серед яких чільне місце посідала київська влада і Леонід Черновецький. Після цього Олександр Пєсков (російський актор, а не відомий пародист) затягнув тужливу російську естрадну пісню в дусі «господ офицеров». Було голосно і пафосно - якщо мені у 8-му ряду закладало вуха від гучності, то Ґринвею з Ассанте в першому, безперечно, мало сподобатись.

Вели відкриття Остап Ступка та акторка Інна Капінос. На фоні геніального Ступки-батька, який тримає зал навіть мовчанням, Ступка-син та його партнерка продемонстрували повну нездатність до імпровізації. Тим часом саме імпровізація могла врятувати ситуацію не раз протягом вечора, коли технічні накладки, незаплановані паузи на тлі порожньої сцени з сумовитими музикантами, звичайні дрібні «лажі» викликали ніяковість і сміх у залі.

Наприклад, після того, як на сцену вийшов Пітер Ґринвей, і глядачі привітали його бурхливими оплесками, Інна Капінос прочитала з аркушика: «А зараз запрошую на цю сцену для привітання пана Ґринвея». Зал вибухнув реготом, не давши їй договорити (вона мала на увазі, що запрошує на сцену пана Ігоря Безгіна з Академії мистецтв, який і мав привітати режисера). Перекладачка британця також не зорієнтувалась у ситуації, й переклала режисерові щось, що змусило його рушити в бік виходу. Нарешті на сцену піднявся Ігор Безгін і вручив Ґринвеєві медаль від академії мистецтв та квіти. На щастя, британець має почуття гумору: «Незважаючи на технічні труднощі, я стою тут і можу з вами говорити». Похваливши стародавній театр Франка, він висловив здивування  щодо того, що його дещо незвичного формату фільм «Рембрандт: Я звинувачую» обрали для відкриття фестивалю.

Стрічка Ґринвея - поєднання документальної та художньої стилістики, де оповідачем виступає сам режисер, а художник Рембрандт грає роль такого собі «Шерлока Холмса ХVII століття». Значна частина VIP-гостей, що займали партер, повтікала протягом перших 15 хвилин фільму, тож зала на момент, коли по завершенні показу організатори вийшли казати фінальне слово, лисіла величезними плямами: до кінця дивились лише журналісти та віддані кінофани...

Що ж, перший вареник грудкою, але ж, як сказав Кшиштоф Зануссі, «фестиваль - це місце, де можна зустріти справжнє кіно». Напевно, істинне мистецтво вимагає жертв.