Наприкінці лютого німецький фонд ZEIT-Stiftung оголосив лауреатів цьогорічної премії «Вільна преса Східної Європи», яка присуджується журналістам та виданням на пострадянському просторі. У повідомленні для преси зазначалося, що у 2008 році у конкурс вперше не були включені українські ЗМІ. Міжнародне журі мотивувало своє рішення «позитивним розвитком українських мас-медій після Помаранчевої революції і особливо відзначило важливі зрушення у галузі свободи слова в Україні».

 

Пройшло лише декілька днів, і в опублікованому звіті спеціального доповідача ООН Амбейї Ліґабо пролунала зовсім інша оцінка. Базується цей документ, щоправда, на матеріалах майже річної давнини, отриманих ще під час його візиту в Україну у травні 2007 році. Лейтмотивом тут є серйозна критика: ООН стурбована випадками пропаганди в українських медіа нетерпимості й ненависті на ґрунті расизму, серед інших проблем вказується на залежність ЗМІ від політичного й економічного лобіювання, обмеження прав, тиск і залякування журналістів. Несміливо відзначаються й позитивні тенденції – прогрес у зміцненні демократії, становленні громадянського суспільства тощо. Однак загальне враження залишається гнітючим.

 

Хто ж має рацію? Чи хтось чогось не бачить або не хоче бачити? Навіть якщо в обидвох випадках не виключати певного політичного підтексту, чому так відрізняються акценти?

 

Фонд ZEIT-Stiftung, який присуджує свою премію з 2000 року (з 2004 - у співпраці з норвезьким фондом Fritt Ort), оцінює свободу слова в різних країнах пострадянського простору. З одного боку, рішення виключити Україну з конкурсу виглядає до певної міри логічним. Врешті-решт, ситуація зі свободою слова і незалежністю мас-медіа в Україні докорінно відрізняється від тієї ж Росії, Білорусі чи Азербайджану. Тож отримувати й надалі премії разом з журналістами цих країн, де сьогодні наступ на свободу преси посилюється, видання закриваються, а журналістів знову й знову кидають в тюрму, наче й не личить. Звісно, зовсім не тому, що у нас кращі видання і мужніші журналісти. Але українське суспільство за своєю організацією і ступенем свободи сьогодні настільки відрізняється від суспільств наших північних і східних сусідів, що подекуди складається враження – ми говоримо про свої проблеми іншими мовами (до схожого висновку можна прийти, відвідавши й одну з конференцій, присвячену ситуації в ... Росії, Білорусі й Україні – саме так, у Західній Європі пострадянський простір або щонайменше його європейську частину й дотепер часто скидають в одну кучугуру). Ба більше – навіть в найгірші роки цензури режим Кучми був слабшим, а суспільний опір сильнішим, ніж у Росії та Білорусі. Можливо, наступний аргумент звучить трохи цинічно (адже журналістів вбивали й у нас), але всі українські лауреати сьогодні й далі успішно працюють. На жаль, цього не скажеш ні про Білорусь, ні про Росію. Немає більше «Белорусской газеты», «Общей газеты» і старого «Нового времени» (добре, що нове намагається продовжувати традиції незалежної журналістики). Білоруського журналіста Миколу Маркевича було засуджено до двох з половиною років тюрми, Фатіма Тлісова з Нальчика змушена була емігрувати до США з підірваним здоров’ям після чергового замаху-отруєння. Міжнародний резонанс не захистив цих людей і видань, хоча під час присудження премії на це до певної міри сподівалися.

 

З іншого боку, ще 6-7 років тому в програмі фонду ZEIT-Stiftung брали участь мас-медіа інших країн Східної Європи, наприклад, литовські, польські чи болгарські. Згодом всі вони теж були виключені з конкурсу – у зв’язку з розвитком демократії і свободи преси. Ось тут виникає питання – чи загальний рівень демократії українського суспільства сьогодні справді досяг того рівня, на якому декілька років тому перебували балтійські держави чи Польща (вони всі давно вже в ЄС, а віднедавна ще й румуни та болгари)? Чи свобода преси стала внутрішньою і корпоративною, чи вона зумовлена насамперед приблизною рівновагою між конкуруючими політичними силами й економічними групами? Відповіді доволі очевидні: на перше питання – так, на першу частину другого – ні. Тоді чи не зробив фонд ZEIT-Stiftung надто поспішного кроку?

 

Коли читаєш звіт ООН, то висновок однозначний – зробив. Оцінка нищівна: «Незважаючи на покращення після 2004 року, загальний стан з правами на свободу висловлювань все ще не відповідає духу і змісту міжнародних стандартів прав людини і функціонування демократії». Щоправда, така категоричність суперечить не лише позиції німецького фонду, але й оцінці Freedom House, який вже другий рік поспіль зараховує Україну до вільних країн. Про деякі зміни на краще говориться лише в декількох місцях і наче мимохідь у складнопідрядних реченнях. А у висновках навіть не згадується.

 

Мова не йде про те, щоб заперечувати чи применшувати загальновідомі факти, які наводяться у звіті - нерозкриті вбивства Георгія Ґонґадзе (якщо не враховувати засудження виконавців) та Ігоря Александрова, проблеми журналістів у регіонах (пригадую, як на якомусь семінарі у 2005 році, коли всі захоплено розповідали про відроджену свободу преси, донецькі колеги лише розгублено дивилися – це ви, мовляв, про що?), залякування, економічний тиск, джинсу чи навіть публікації, від яких відгонить расизмом. Йдеться про співвідносність цих явищ і їх оцінку у загальному контексті, але й у порівнянні з тим, що було раніше.

 

Декілька років тому до мене подзвонив «Der Spiegel» (який, зрештою, ніколи не був проукраїнським) і спитав, чи бачив я публікацію, у якій практично всі українські політики звинувачувалися в єврейському походженні або ж у сприянні світовому сіонізму. І якщо бачив, то що я про неї думаю. Бачив, кажу, ми ще над нею посміялися. «Посміялися???». Для редактора це видалося блюзнірством. Абсолютним дикунством. «Розумієте, наклад цього пасквілю 500 примірників, зробили його якісь абсолютно божевільні люди, якими мали б зайнятися або правоохоронні органи або медики. Або і ті, й інші», - пробував аргументувати я. Але моїх пояснень співрозмовник, здається, вже не слухав. Мабуть, у цей момент я теж перетворився для нього на запеклого расиста й антисеміта. (Чи думали ми тоді, що наприкінці 2007 року на українському ринку з’явиться «Der Spiegel - Профиль» з Михаїлом Леонтьевим на чолі?) На публікації, у яких пропагується нетерпимість і ненависть до інших націй, справді треба звертати серйозну увагу і негайно реагувати. І не лише в журналістському середовищі. Те, що останнім часом почастішали напади на осіб з іншим кольором шкіри – тенденція надзвичайно прикра і ганебна.

 

Не треба применшувати українських проблем, але й не слід перебувати в полоні ілюзій. Абсолютна свобода преси є, на жаль, утопією. Економічний тиск і редакційний контроль існують всюди (про CNN я навіть не говорю). Один з німецьких телеканалів так і не випустив у світ матеріалу, який призвів би до серйозної компрометації тодішнього міністра закордонних справ, оскільки це не вписувалося у редакційну політику, доволі лояльну до червоно-зеленого уряду. А коли журналісти іншого телеканалу викрили махінації з терміном придатності продуктів харчування у мережі великих супермаркетів (простіше кажучи, м’ясо з простроченим терміном придатності елементарно перепаковували і ставили нову дату), до комерційного директора подзвонили і спитали, чи хотів би він, щоб у нього й надалі розміщували рекламу. На декілька десятків мільйонів євро. До честі журналістів і керівництва, матеріал таки пішов в ефір.

 

А що було б у нас?!? Отож... Зрештою, у нас на захист телеканалу не вийшли б на вулиці десятки тисяч людей, як у Празі... Тому в демократичних країнах тиск і контроль є слабшим і проти нього пробують ефективно боротися – за допомогою рад преси, медіа-профспілок, суспільної думки, а у ліберальному ринковому середовищі ще й за рахунок конкуренції.

 

І все ж таки – після 2004 року Україна піднялася сходинкою вище і виборола право грати в кращій лізі. Те, що у цій лізі сьогодні грає лише одна команда і чемпіонату тут насправді ніякого не проводиться, а призів ніхто не видає – інша проблема. Рано чи пізно доведеться з цієї проміжної ліги виходити – або далі нагору або вниз, тобто назад. Однак важливу зміну, яка відбулася в Україні, ZEIT-Stiftung помітив і спробував відзначити. Хоча, можливо, й не зовсім вдало. А от ООН вирішила відверто проігнорувати.