«Увага! Говорить і показує Верховна Рада України! Сьогодні, як і завжди, наші телекамери встановлені в залі пленарних засідань українського парламенту. Сьогодні, як і завжди, народні обранці, замість того, щоби займатися марудною законотворчістю, весело співають, танцюють, чистять один одному писки, пускають надувні кульки і мильні бульбашки, зрештою, просто міцно сплять під шалений гамір на робочих місцях, - очевидно, відпочивають від напруженої роботи з виборцями в округах. Одне слово – вітчизняний парламентаризм квітує і буяє на всі 102%, у чому ви самі можете наочно пересвідчитися за допомогою телебачення!».

 

Таких репортажів із Верховної Ради ще немає. Але кожен, хто стежить за хронікою нашого парламентського життя, погодиться: якщо все й далі йтиме, як ішло в попередні місяці, до перетворення Ради з політичного цирку (яким вона була і до цього) на щось середнє між справжньою божевільнею і супер-дупер-пупер-постмодерною виставою провінційного театру.

 

«Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників», – сказано у присязі народного депутата, яку парламентарії складають перед вступом на посаду (ст. 79 Основного Закону). Як силове перешкоджання законотворчості корелюється з присягою депутата, мають, очевидно, вирішувати юристи – спокійно і розважливо. Та, схоже, ситуація змушує незворушних правників перетворюватися на памфлетистів. «Починається сесія Верховної Ради і кілька десятків достойників-законотворців, ставши біля трибуни у набурмосену фалангу, грізно похиливши голови на моцні шиї та сопучи на кшталт стада буйволів при появі лев’ячого прайду, здійснюють, прости Господи, представницьку владу. Здійснюють демократію, – читаю у статті кандидата юридичних наук Олександра Северина. – І їх, монолітно єдиних у ставленні до Конституції і регламенту як до неприємних, але дрібних незручностей на кшталт нерівності поверхні савани під переможними буйволячими ратицями, перепрошую, під модельними мештами, геть не цікавить ні буква закону, ні суспільна думка, ні імідж України... »

 

Зрозуміти такий памфлетний тон можна – адже в ст. 51 Регламенту Верховної Ради прямо сказано, що «народним депутатам забороняється вносити до залу засідань та використовувати під час проведення пленарного засідання плакати, лозунги, гучномовці, інші предмети, які не мають на меті забезпечення законодавчої діяльності» (всі телеглядачі бачили, що такі гасла були щедро розклеєні в залі), що «на пленарному засіданні народний депутат не повинен перешкоджати викладенню або сприйняттю виступу (вигуками, оплесками, вставанням, розмовами по мобільному телефону тощо)» – а блокування трибуни це і є демонстративне «перешкоджання викладенню», та ще й зі «вставанням» та іншими порушеннями Регламенту.

 

Щоправда, тут виникає одне «але». Таке маленьке-маленьке. Про яке чомусь забувають поважні телекоментатори й депутати-дискутанти у студіях: насправді щойно згаданий Регламент навряд чи може вважатися чинним, а сам парламент – уповні легітимним. Адже цей документ, згідно з власною ст. 1, встановлює «порядок роботи Верховної Ради, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій, коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді». Ухвалений же він був парламентською постановою N 3547-IV від 16 березня 2006 року, тоді як ст. 92 Конституції однозначно констатує: «Виключно законами України визначаються... 21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України». Крапка.

 

У перекладі «простою» мовою це означає, що все, зроблене народними депутатами з березня 2006 року, є вельми сумнівним під оглядом його легітимності (як, власне, і легітимності самої Верховної Ради). І якщо досі навколо цього моменту не здійнято грандіозної політичної бурі, то, певно, лише тому, що ситуація нехтування законами влаштовує всіх основних політичних гравців...

 

А телебачення тим часом репродукує на всю країну різнокольорові картинки, що засвідчують фактичну недієздатність депутатів, а різноманітні ток-шоу, де від більшості народних обранців неможливо почути щось людське, тільки посилюють враження непотрібності парламенту як такого.

 

Деякі журналісти тим часом меланхолійно констатують, що у ВР за роки незалежності України сталося понад 50 бійок і сутичок між народними депутатами і покарати парламентаріїв-хуліганів практично неможливо, оскільки найбільшим депутатським покаранням є тимчасова заборона відвідувати парламентські сесії (до п’яти засідань). Утім, оптимісти пишуть, що в інших парламентах буває й гірше – он у Туреччині один депутат під час бійки вбив іншого, а в Росії Володимир Жириновський розбив колезі окуляри. Ба більше – 9 вересня 1995 року в залі засідань Думи Микола Лисенко (той, що рвав прапор України) звинуватив свого колегу Гліба Якуніна у тому, що той носить, не маючи на те права священицький одяг, і зірвав із нього хрест. Згаданий уже Жириновський підтримав думця Лисенка словами: «Колю, бий його, души, рви рясу!» Депутат Євгенія Тишковська спробувала було втрутитися, але лідер російських ліберал-демократів відтягнув її за волосся й зі словами: «Бий суку!» почав душити. При цьому він ударив рукою в обличчя депутата Ніну Волкову, яка намагалася допомогти колежанці. (Ну, а новітнє політичне телешоу, коли кандидат у президенти Росії Володимир Жириновський наказав своєму охоронцю одразу після закінчення прямого ефіру, коли ще не були вимкнені камери, розстріляти опонента, думаю, бачило чимало українського люду; чи у нас усе попереду?).

 

Звичайно, після згадки про такі ситуації починаєш думати – хай будуть у Верховній Раді блазні, аби не бандити і не любителі хапатися повсякчас за пістолети, як у латиноамериканських парламентах? Хай пускають свої сині й жовті кульки (а хоч би й червоні!) під стелю, тільки б не приводили до Ради свої приватні танки й бронетранспортери та не влаштовували бойові дії на вулицях (Думаєте, нереально? Хотілося б вірити...).

 

Утім, як слушно висловився політолог Роман Дубасевич (статтю котрого у «Критиці», певен, прочитало у найкращому разі не більше десятка нардепів): демократія – це зовсім не безконфліктність, демократія – це культура конфлікту. Ми ж бачимо щось зовсім інше: навіть не безкультурність конфлікту, який ще якось можна пережити, а конфлікт безкультурностей.

 

І що цікаво: покарати теперішніх зловмисників хоча б шляхом заборони відвідувати засідання (що їх чимале число українських парламентаріїв і без заборон відверто саботує, що нам у минулі тижні не раз наочно демонструвала телекартинка), слід мати відповідне рішення парламентського комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради, очолюваного Сергієм Єфремовим – депутатом від тієї самої Партії регіонів, яка так активно блокувала роботу парламенту. А на додачу – провести пленарне засідання Ради. Коло замикається, чи не так?

 

Ще краще (і більш видовищно!) було б, звичайно, як у багатьох державах – і, між іншим, вповні демократичних, - використати спеціальну парламентську поліцію для розблокування трибуни і видалення із залу порушників... ні, не Регламенту, а елементарних норм порядності. Але хіба у нас бодай 226 народних обранців проголосують за дозвіл якимось «плебеям» лупцювати у разі потреби їхні дорогоцінні спини гумовими «демократизаторами»? Та ніколи! Хоча як би була задоволена цим видовищем масова телеаудиторія...

 

Власне, вся проблема якраз у цій масовій аудиторії. Захопившись грою на нервах своїх опонентів й участю у різноманітних телешоу (в тому числі й в стінах парламенту) політичні сили України якось забувають, що вони всі разом успішно дискредитують парламентаризм як такий. Тепер тільки не вистачає ще одних дострокових виборів Ради, а потім – ще й президентських виборів (також дочасних), щоб масовий виборець почав активно плюватися і шаленіти. З непередбачуваними результатами. Он у Німеччині у 1932–1933 роках відбулося аж п’ять виборів, у тому числі троє позачергових парламентських – й електоратові врешті-решт набрид парламентаризм як такий, прагнення одноосібної влади «сильної руки» взяло гору, у результаті тоталітарні політики набрали понад 60% голосів. Результати добре відомі, - але не тим, хто влаштовує депутатські телешоу у будинку під куполом.