Одразу після укладення так званої дизельної угоди між США та Росією я виступала в Берліні на заході, організованому Stiftung Wissenschaft und Politik і Deutsche Gesellschaft für Osteuropakunde в рамках постійної робочої групи з питань України. Подія була спланована заздалегідь і була присвячена ролі українських медіа під час війни. Перша фраза, якою мене зустріли німецькі колеги, звучала так: «Безпекова ситуація погіршилася». «Атож, погіршилася», — погодилася я. Адже через обстріли Ягодина я їхала до Берліна з Києва в об’їзд, через Львівську область. І навіть там на кордоні мене заскочила повітряна тривога, й українські прикордонники, виконуючи протоколи безпеки, ховалися в укриттях. Але швидко з’ясувалося, що мої німецькі співрозмовники, говорячи про погіршення безпекової ситуації, мали на увазі Німеччину.

Іноді здається, що існує стільки ж версій Німеччини, скільки є людей, із якими ви її обговорюєте. Дуже часто від українців, які там мешкають, можна почути, що люди навколо них не усвідомлюють небезпеки, яку Росія становить для їхньої країни. Або принаймні не розуміють, що рівень цієї небезпеки не є чимось сталим: вона має свою динаміку й може стрімко посилюватися. Але варто поговорити з місцевими інтелектуалами, експертами з геополітики та міжнародних відносин — і картина виявляється зовсім іншою. Тут є цілком адекватне сприйняття ситуації, розуміння загроз, можливих сценаріїв і перспектив.

Тож про Німеччину можна сказати так: суспільство часто діє саме так, як діє, тому що не до кінця розуміє ситуацію. А еліти діють саме так, як діють, тому що розуміють її дуже добре.

У Німеччині однозначно цінують українську воєнну експертизу. Будь-які наші міркування про SAMP/T, «Барс», «Фламінго», Freya, про модифікації та конфігурації наявного озброєння вислуховують із величезною увагою. Зі свого боку ми привносимо в ці дискусії не лише унікальний досвід, а й трохи хаосу. Адже ситуація на полі бою змінюється настільки швидко, технології та їхні виробники розвиваються такими темпами, що різні цілком авторитетні люди в Україні можуть висловлювати буквально діаметрально протилежні думки про ефективність тієї чи тієї зброї або технологічного рішення. І кожен із них матиме власні аргументи, підкріплені практичним досвідом.

Але ще одне моє спостереження полягає в тому, що Україна привносить у європейську дискусію про війну не лише воєнну експертизу, нові технології та засоби ведення бойових дій. Ми привносимо в неї гуманізм. Це може прозвучати парадоксально, особливо для українців, які щодня спостерігають за проблемами мобілізації, суперечливими рішеннями влади та численними проявами суспільної несправедливості. Але саме українське керівництво щоразу змушене шукати баланс між потребами фронту й необхідністю зберегти людей, економіку та функціонування суспільства. І саме українська сторона регулярно пояснює іноземним партнерам, чому не можна розглядати наше населення винятково як мобілізаційний ресурс.

Звісно, щоб така розмова була ефективною, недостатньо просто говорити про необхідність берегти людей. Потрібно пропонувати альтернативні рішення. Одне з них — концепція Total Defence, або тотальної оборони, яку в теорії розвивали у Швеції, а сьогодні в Україні, зокрема, викладають у межах освітніх програм Українського католицького університету та ГО Join Ukraine. І тепер уже ми дедалі частіше розповідаємо про наше переосмислення цих ідей сусідам Швеції по ЄС. Тотальна оборона — це комплексна загальносуспільна система, яка поєднує військову та цивільну оборону задля захисту незалежності країни, демократії та населення. При цьому цивільна оборона охоплює державні установи, муніципалітети, регіональні органи влади, приватні компанії, волонтерські організації, релігійні громади й окремих громадян. Її завдання — забезпечувати безперебійне функціонування критичної інфраструктури (зокрема систем водопостачання, енергетики й охорони здоров’я), захищати цивільне населення та підтримувати військові операції.

Існують також практичні винаходи й інноваційні підходи Сил оборони України, які слугують натхненням для країн ЄС і потрапляють в основу струнких європейських оборонних концепцій. Наприклад, я нещодавно дізналася, що підрив гідротехнічних споруд на річці Ірпінь навесні 2022 року, який зупинив наступ російських військ на Київ, доповнив концепцію Greening Defence. В оригіналі екологізація оборони — це глобальні зусилля, політики та стратегічні ініціативи, спрямовані на зменшення негативного впливу на довкілля та вуглецевого сліду збройних сил, оборонних відомств і ланцюгів постачання оборонної продукції зі збереженням бойової ефективності й оперативної готовності. Але тепер туди додалося і використання сил природи для потреб оборони. Над цією концепцією вже працюють і в Польщі, й у Фінляндії — до прикладу, фінські «зелені» політики пропонують відновити болота на кордоні з Росією як природний оборонний бар’єр. Тут можна дружньо пожартувати про невідкручувані кришечки від пластикових пляшок як головний Рубікон для зеленого руху в ЄС. Але асиметрична відповідь — вона така. Те, що ще кілька років тому могло виглядати як суто екологічна ініціатива, сьогодні обговорюють також у категоріях національної безпеки.

І, мабуть, у цьому полягає один із найбільших парадоксів нинішньої європейської безпекової дискусії. Україна, яка вже майже п’ять років веде нечувану війну на виснаження, сьогодні допомагає Європі не лише переосмислити способи ведення бойових дій, а й розширити саме поняття оборони. Ми звикли думати, що це Європейський Союз має навчати Україну гуманізму, сталого розвитку та поваги до людського життя. Але сьогодні дедалі частіше виходить навпаки. Зрештою, перемога в війні має сенс лише тоді, коли після неї залишається суспільство, здатне скористатися її плодами.