Новина вже знайшла для себе зручну форму.

«Польща може не повернути Україні частину картин, вивезених під час війни», — написав 25 липня УНІАН.

«Поляки заявили претензії на дві картини львівського музею», — винесло в заголовок інше українське медіа.

11 серпня Українська служба Polskiego Radia пішла ще далі: «Жодна держава світу більше не наважиться вивезти свої скарби на зберігання до Польщі».

Механізм знайомий. Було: приватний спадкоємець звернувся до польського суду. Стало: Польща не віддає українські картини. Ще пів кроку — і маємо черговий епізод великого серіалу «поляки знову зазіхають на наше».

Проблема лише в тому, що справжня історія значно цікавіша. І для українських музеїв — значно важливіша.

Звідки взялися Любомирські

Йдеться про два твори з державної частини Музейного фонду України, які зберігаються у Львівському історичному музеї: «Портрет Роксолани» невідомого художника XVI століття та «Портрет молодого чоловіка» Алоїзія Райхана 1850 року. Нині вони разом із сотнями інших предметів музею перебувають у Польщі в межах виставкового проєкту «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею».

І Любомирські в цій історії виникли не вчора.

У 1823 році князь Генрик Любомирський створив у Львові родинний музей, згодом пов’язаний з Оссолінеумом. «Портрет Роксолани» ще 1837 року був переданий до Музею князів Любомирських. Після встановлення радянської влади музейну систему Львова реорганізували, а в 1940 році частину збірок ліквідованих установ, серед них і Музею князів Любомирських, передали новоствореному Львівському державному історичному музею.

Отже, це не історія про випадкову картину, на яку раптом хтось заявив права. За нею стоїть складна історія власності, радянська націоналізація, реорганізація музейних фондів і спадкоємці, які вже багато років намагаються повернути частину родинного майна.

Чи мають вони рацію — окреме питання. Його і має вирішувати суд.

Для нас цікавіше інше: чому можливість заявити ці претензії стала особливо реальною саме тепер?

Відповідь проста: картини опинилися в Польщі.

Музейний предмет, перетинаючи кордон, змінює не тільки місце зберігання. Він потрапляє в інше правове поле — з іншими судами, процедурами забезпечення позову, правилами арешту і власними механізмами захисту музейних позик.

У Польщі, наприклад, існує спеціальний immunitet muzealny — правовий захист іноземних культурних цінностей, тимчасово ввезених для виставок. За повідомленням Rzeczpospolita, у відкритих матеріалах не вдалося знайти інформації про його оформлення для нинішньої виставки у Слупську.

І це вже друга подібна історія. У 2024 році представник іншого спадкоємця Любомирських намагався забезпечити претензії щодо дванадцяти картин львівської збірки, які тоді експонували у Варшаві. Після того як музей дізнався про заяву, виставку достроково закрили, а роботи швидко повернули до Львова.

Після першого такого випадку можна було говорити про несподіванку. Після другого вже варто говорити про ризик.

Не персональний, а системний

Це не проблема одного музею і не питання того, чи достатньо передбачливим був конкретний директор.

У 2022 році українські музеї рятували колекції тими способами, які були реально доступні: через професійні контакти, домовленості з іноземними колегами, допомогу фондів, партнерів і донорів. Державна система евакуації складалася вже в процесі самої війни.

Окремий порядок евакуації музейних фондів під час воєнного стану Кабмін затвердив лише у лютому 2026 року. «Детектор медіа» вже докладно писав про цей документ і про те, як довго система рухалася до формалізованої процедури.

Але за цей час музейні речі вже перетнули кордони.

Станом на 29 червня 2026 року за межами України на тимчасовому зберіганні перебували 2299 предметів державної частини Музейного фонду України — у 17 інституціях восьми країн.

Це число змінює масштаб розмови.

Частина таких переміщень оформлювалася як виставка, реставрація чи експертиза. Тож ідеться вже не про окремі вдалі чи невдалі домовленості, а про велику кількість предметів із різною історією походження і власності, різними договорами та різним правовим статусом у восьми країнах.

Після етапу фізичного порятунку природно настає інший — юридична інвентаризація того, що вже перебуває за кордоном.

Не для того, щоб терміново повертати колекції чи припиняти міжнародні виставки. Навпаки — щоб виставки й тимчасове зберігання залишалися безпечними.

Потрібно розуміти, де існують ризики: складна історія власності, старі депозити, наслідки націоналізації, неврегульовані права спадкоємців, уже відомі претензії; який режим правового захисту діє у країні перебування і чи поширюється він саме на ці предмети.

Історія у Слупську показує: для української музейної сфери це вже не теоретичне питання.

Експертиза, яка розчинилася

Україна вже мала інституцію, для якої переміщення і повернення культурних цінностей були окремою спеціалізацією.

У 1992 році була створена Національна комісія з питань повернення культурних цінностей, а у 2000-му її правонаступницею стала Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України.

У 2011 році службу ліквідували, а її функції передали Міністерству культури.

Формально функції залишилися. Але зникло місце, де питання переміщення і повернення культурних цінностей були основною роботою і де спеціалізована експертиза могла накопичуватися системно.

Сьогодні Україна працює з двома різними категоріями культурних цінностей за кордоном. Викрадене Росією потрібно розшукувати й повертати. Для того, що було законно вивезене з України задля порятунку, потрібні інші механізми — контроль правового статусу і безпечний маршрут повернення.

У лютому 2026 року відбулося перше засідання міжвідомчої робочої групи з повернення культурних цінностей, до якої ввійшли правоохоронні органи, МЗС, Мін’юст, митниця, музейна спільнота та інші структури.

Логічно було б поширити цю міжвідомчу увагу і на те, що вже врятоване та перебуває за кордоном.

Не створювати ще одну громіздку процедуру. Спочатку достатньо побачити картину цілком.

Потрібна мапа ризиків уже евакуйованого: де перебувають колекції, на яких правових підставах і до якого строку, які предмети мають складну історію походження та власності, де існують відомі претензії та який правовий захист діє у країні перебування.

Бо директор музею, який у 2022 році знаходив можливість фізично врятувати колекцію, не повинен самостійно розбиратися в особливостях цивільного процесу восьми європейських країн.

Це вже рівень державного супроводу й інституційної пам’яті.

І тоді скандал виглядає трохи інакше

Історія у Слупську поки що не дала відповіді на питання, кому юридично належать дві спірні картини.

Можливо, ця відповідь буде непростою.

Але інше вона вже показала.

Українські медіа дуже швидко побачили в ній знайомий конфлікт — «знову Польща і знову наше». Насправді корисніше побачити інше: що відбувається з українськими музейними цінностями після того, як ми вивезли їх із зони фізичної небезпеки.

Чотири роки ми передусім думали про те, як їх урятувати.

Тепер план евакуації має отримати свою другу половину — правовий маршрут додому.