Прочитала колонку Наталії Лигачової про те, як говорити про медіа на URC-2027, і майже з усім у ній погоджуюся. Особливо з головним: медіа в Україні небезпечно остаточно записати до інструментів когнітивної війни, стратегічних комунікацій і «просування наших наративів». Незалежне медіа важливе для оборони країни саме тому, що воно залишається незалежним медіа, а не стає ще одним підрозділом інформаційного фронту.

Формула «медіа як інфраструктура стійкості суспільства» мені взагалі здається дуже продуктивною.

Але тут я хочу додати одне слово.

Профільні.

І це, до речі, найпростіше пояснити саме на майданчику «Детектора медіа».

Бо що таке сам «Детектор»?

Передусім профільне медіа.

Воно не просто повідомляє новини про медіаринок. Воно роками спостерігає за професійним середовищем, аналізує його, сперечається з ним, виробляє критерії, фіксує порушення, накопичує пам’ять галузі. У медіаспільноти завдяки цьому є дзеркало.

І навряд чи комусь із читачів «Детектора» треба доводити, наскільки важливо професійному середовищу мати таке дзеркало.

Тоді чому нам іноді складніше пояснити, навіщо воно потрібне театру?

Кіно?

Образотворчому мистецтву?

Літературі?

Музиці?

Профільність — не мінус

Мені здається, саме слово «профільне» в медійних дискусіях часто звучить майже як зменшувальна характеристика.

Нішеве. Спеціалізоване. Для вузької аудиторії.

Отже — менш важливе.

А я запропонувала б перевернути цю логіку.

Що складнішою є професійна сфера, то важливішою стає інституція, здатна системно бачити її зсередини і водночас тримати критичну дистанцію.

Масове медіа може блискуче написати про прем’єру, гучну виставку, новий фільм чи книжку.

Профільне має побачити не лише подію, а процес.

Що було до цього?

Звідки це виросло?

Що тут справді нове, а що ми вже бачили двадцять років тому?

Чому одне ім’я стає частиною канону, а інше з нього випадає?

Які професійні процеси стоять за красивим пресрелізом?

Куди взагалі рухається галузь?

Тому профільне медіа не просто інформує про певну сферу.

Воно певною мірою формує саме професійне середовище — його критерії, пам’ять, внутрішню дискусію, здатність до саморефлексії.

Без театральної критики театри не припинять ставити вистави.

Без кінокритики не перестануть знімати кіно.

Без мистецької періодики не закриються виставкові зали.

Але непомітно почне зникати простір, де все це співвідноситься, аналізується і складається в щось більше за суму подій.

Замість критики поступово приходить промоція.

Замість аналізу — анонс.

Замість професійної дистанції — партнерський матеріал.

І культурне поле починає розповідати про себе переважно мовою власних пресслужб.

Ось це вже небезпечно.

Не для журналів.

Для самого середовища.

Культура теж має свою критичну інфраструктуру

Ми дуже легко уявляємо собі культурну інфраструктуру матеріально.

Театр.

Музей.

Бібліотека.

Архів.

Концертний зал.

Але театр як будівля і театр як професійне середовище — далеко не одне й те саме.

У культури є ще одна інфраструктура — інтелектуальна.

Критик. Редактор. Дослідник. Фахова редакція. Архів. Професійна дискусія.

Саме там виникають критерії, репутації, зв’язки між поколіннями.

Саме там накопичується пам’ять професії.

І ось тут я повертаюся до слова «стійкість».

Українська культура зараз проживає, можливо, один із найінтенсивніших періодів своєї новітньої історії.

Війна прискорила деколонізацію. Переглядається канон. Повертаються викреслені імена. Народжується нова драматургія. Документальне кіно майже в режимі реального часу фіксує війну. Художники працюють із досвідом, для якого ще навіть не вироблена мова. Музеї переглядають експозиції й сам спосіб розповіді про минуле.

Подій — величезна кількість.

А хто описує процес?

Хто співвідносить сьогоднішнє з тим, що було десять, п’ятдесят, сто років тому?

Хто поставить поруч дві вистави, два покоління, два способи говорити про війну?

Хто залишить після цього часу не лише афішу й фотографії з відкриття, а осмислений документ?

Я називаю це вертикальним контекстом.

І без нього культура дуже швидко стає нескінченним сьогодні.

Пам’ять сама себе не запише

Ми сьогодні багато говоримо про пам’ять.

Про меморіалізацію. Про політику пам’яті. Про те, що маємо зберегти досвід цієї війни.

Але пам’ять не виникає сама.

Хтось повинен у момент, коли все відбувається, записувати розмови, сперечатися, називати імена, фіксувати контекст, зберігати фотографії, оцінювати, помилятися, переглядати власні оцінки.

Ми знаємо український театр 1920-х чи мистецькі дискусії 1960-х не тому, що минуле магічним чином себе зберегло.

Хтось про це писав.

Саме тому періодика — і паперова, і сьогодні вже цифрова — є частиною культурного архіву.

І мені зовсім не здається смішним питання: що дослідник 2050 року прочитає про український театр 2026-го?

Сториз?

Фейсбук-дописи?

Пресрелізи театрів?

Ні, це не аргумент «за папір проти цифри». Сучасне медіа має бути всюди — онлайн, у соцмережах, у відео, в цифрових архівах.

Ідеться про інше.

Хтось має виконувати функцію професійної фіксації часу.

А тепер про наративи

Тут я повернуся до тієї частини тексту Наталії, де вона застерігає від перетворення медіа на машину «просування українських наративів».

І тут я з нею погоджуюся.

Бо між виробленням власної культурної оптики і пропагандою є принципова різниця.

Пропаганда починається з готової відповіді.

Є правильний наратив — тепер треба його ефективно донести.

Профільне незалежне медіа має працювати навпаки.

Відповіді ще немає.

Є історик, який сперечається з іншим істориком.

Критик, який не погоджується з режисером.

Дослідник, який знаходить те, що руйнує звичну схему.

Є повернення забутих імен, перегляд канону, деконструкція імперських уявлень — і часто дуже незручні запитання до самих себе.

Ось так народжується культурна суб’єктність.

Культурна суб’єктність виникає там, де професійне середовище має право саме виробляти знання про себе.

Для цього йому, серед іншого, потрібне незалежне профільне медіа.

І тому я сказала б навіть жорсткіше: інформаційна стійкість без культурної суб’єктності неможлива.

Бо якщо власну культуру ми продовжуємо бачити через чужу оптику, то скільки б правильних інформаційних кампаній ми не провели, фундаментальна вразливість нікуди не зникає.

І тут я згадала про Міністерство культури

У колонці Наталії Міністерство культури з’являється як майданчик, де сьогодні говорять про репрезентацію українських медіа на майбутній URC і, ширше, про те, як пояснювати європейським партнерам потреби українського медійного середовища.

І тут історія робить доволі цікавий поворот.

Бо свого часу саме Міністерство культури було засновником і фактично утримувало цілий сегмент профільної мистецької періодики.

Існувало державне газетно-журнальне видавництво. Виходили «Український театр», «Музика», «Українська культура», «Пам’ятки України», «Театрально-концертний Київ» та інші спеціалізовані видання.

Потім набув чинності закон про реформування державних і комунальних друкованих медіа.

Важливо не переплутати причину з наслідком.

Я зовсім не пропоную повернути модель, за якої Міністерство культури володіє мистецькими медіа, призначає їхніх керівників і платить редакціям зарплати.

Роздержавлення було необхідним саме тому, що незалежне медіа не повинно залежати від органу влади, діяльність якого воно потенційно має право критикувати.

Але далі сталося дещо дивне.

Разом із державною формою існування майже зникла й державна увага до самої функції цих медіа.

Частина профільних видань просто перестала виходити.

«Український театр», наприклад, припинив друкуватися у 2018 році.

А потім почалося те, що мені здається особливо показовим.

Те, що зникло як державний продукт, через кілька років почало виникати знову — вже як приватна або громадська ініціатива.

Не тому, що хтось отримав відповідну вказівку.

А тому, що виявилося: потреба нікуди не поділася.

Українському театру все ще потрібне театральне медіа.

Українському кіно — кінематографічне.

Мистецькому середовищу — професійна критика й періодика.

Змінилася форма власності. Не зникла функція.

І ось тут у мене виникає питання вже до нинішньої державної культурної політики.

Як сталося, що інституція, яка колись вважала профільну мистецьку періодику настільки важливою, що сама була її засновником і фінансувала її, після роздержавлення практично перестала бачити цю категорію медіа?

Незалежність від держави — це одне.

Невидимість для державної культурної політики — зовсім інше.

Роздержавити медіа не означає оголосити непотрібною функцію, яку воно виконувало.

І саме зараз, коли Міністерство культури опиняється серед посередників великої розмови між українськими медіа та європейськими партнерами про стійкість, підтримку і відновлення, цю історію варто згадати.

Бо трохи парадоксально говорити про відновлення медійної інфраструктури України й водночас не помічати інфраструктуру, яка колись уже існувала, була втрачена, а тепер відновлюється практично знизу — приватною і громадською впертістю.

І тут виникають гроші

Звичайно, після всього сказаного можна поставити цілком нормальне питання: добре, а хто за це має платити?

Ринок?

Частково — так.

Підписник? Рекламодавець? Партнер? Бізнес? Донор?

Так.

Усі ці моделі треба шукати.

Але є одна річ, яку, мені здається, пора чесно визнати: суспільна цінність медіа та розмір його рекламного ринку — не одне й те саме.

Професійна театральна критика ніколи не виграє за охопленнями у розважального ютубу.

Фаховий текст про мистецтво — у вірусного ролика.

І якщо єдиним аргументом на користь існування медіа стає кількість переглядів, ми вже наперед визначили переможця.

Тоді питання не в тому, чи потрібне профільне медіа.

Питання буде лише в тому, наскільки швидко воно навчиться переставати бути профільним.

Те саме стосується грантової логіки.

Перегляди, підписники, охоплення — нормальні показники.

Але вони не можуть бути єдиними.

Є медіа, чий результат — мільйонна аудиторія.

А є медіа, чий результат — поява нового критика, зафіксована історія вистави, дискусія всередині професії, повернуте ім’я, архів, який залишиться через двадцять років.

Це просто інший результат.

Не менший.

І знову про «Детектор»

Тому мені особливо цікаво говорити про це саме тут.

«Детектор медіа» не потребує пояснення, навіщо професійному середовищу профільне медіа.

Він сам є відповіддю.

Мені лише здається, що цю логіку варто послідовно поширити й на інші сфери.

Не додати «ще культуру» до довгого списку тих, кому треба щось дати на URC.

А визнати просту річ.

Медіа — це інфраструктура стійкості. Профільні — тим більше.

Бо вони підтримують не лише інформаційний обмін.

Вони підтримують здатність професійних середовищ пам’ятати, сумніватися, сперечатися, формувати критерії й бачити самих себе.

А культурні профільні медіа додають до цього ще одну функцію — допомагають країні формувати власну культурну оптику й не втрачати вертикальний зв’язок між тим, що вона робить сьогодні, і тим, ким вона була й ким хоче стати.

Можливо, саме так про них і варто говорити на URC-2027.

Не як про зброю.

Не як про красиву гуманітарну надбудову.

І навіть не лише як про медіа, які треба «врятувати».

А як про частину середовища, без якого відбудована країна ризикує отримати нові стіни — і дуже слабку пам’ять про те, заради чого вона їх відбудовувала.

Фото: Суспільне

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).