Рівно 25 років тому Папа Іван Павло ІІ приїхав в Україну. Саме в ці дні, чверть століття тому, Україна переживала подію, яка значною мірою змінила наше уявлення про власну гідність. Тоді я працював у прес-службі католицьких церков і відповідав за зв'язки з українськими медіа під час цього візиту.

Дивлячись сьогодні на Польщу, де частина політиків, на жаль, забула спадщину великого понтифіка і замість його формули «Прощаю і прошу простити» дедалі частіше обирає шлях розбрату, я відчуваю гіркоту. Наче «білі орли» раптом вирішили перекваліфікуватися на горобців, які завзято доводять, що найбільша загроза для Польщі-Україна. Саме тому сьогодні варто згадати той візит-подію, яка стала провісником нашої свободи й чи не вперше вивела Україну в центр світових новин.

На цю роботу мене запросили Андрій Васькович, заступник керівника прес-служби від УГКЦ, та тодішній отець Кен Новаківський, який очолював прес-службу. Згодом Андрій став президентом Caritas Україна, а Кен Новаківський нині єпископ Української католицької єпархії Пресвятої Родини в Лондоні.

Андрій Васькович

Для мене це було дещо несподівано. Я ж агностик. Очевидно, запросили не за богословські заслуги, а за професійний досвід-свого часу я створив прес-службу Народного Руху України.

Сам візит був лише верхівкою айсберга. Перед ним місяцями тривала колосальна підготовка. Окрім звичних пресрелізів, інтерв'ю й коментарів, була одна принципова відмінність від візитів державних лідерів. Ватикан прагнув, щоб журналісти зрозуміли, ким насправді був Іван Павло ІІ.

Ми запросили журналістів, які висвітлювали візит, до Польщі на тижневий чи двотижневий семінар (точно вже не пам'ятаю). Польські релігієзнавці, священнослужителі, діячі культури, серед яких був і знаменитий режисер Кшиштоф Зануссі, розповідали про біографію понтифіка, його роль у падінні комунізму та про знаменитий заклик «Не бійтеся!».

Історики та учасники тих подій, зокрема Лех Валенса, погоджуються: без паломництва Папи до Польщі в червні 1979 року визволення країни від комунізму або взагалі не відбулося б, або відклалося на десятиліття й коштувало б значно більше крові.

Візит Папи до України відбувався на тлі неймовірних контрастів. Київ зустрічав його похмурими процесіями Московського патріархату. Хрещатиком ішли люди з хоругвами, вигукуючи релігійні гасла з такою апокаліптичною пристрастю, ніби антихрист уже звернув із Бориспільської траси. Для них приїзд Івана Павла ІІ був майже кінцем світу.

З іншого боку, було цікаво спостерігати за президентом Леонідом Кучмою. Країна перебувала в міжнародній ізоляції через справу Ґонґадзе та плівки Мельниченка, всередині вирували протести «Україна без Кучми». Для нього цей візит став шансом прорвати дипломатичну блокаду. Інтереси понтифіка, який хотів зустрітися зі своєю паствою, і політичні інтереси Банкової цього разу дивним чином збіглися.

Після польського семінару ми повезли журналістів до Рима. Ми були присутні на месі, Папа благословив нас, а потім ми сфотографувалися з ним.

Я ніколи не забуду першого враження. Він здавався дуже втомленою, кволою людиною, і я подумав: невже він витримає такий виснажливий графік? Але серед українців сталося диво. Наче в ньому відкривалося друге дихання. Про втому можна було забути.

Особливо запам'ятався Сихів. Величезний натовп, раптом почалася сильна злива. Ніхто не розходився. Папа усміхнувся й сказав: «Дощ іде-діти ростуть», а потім навіть заспівав польську пісеньку про дощик. Саме ця людяність і зробила його моральним авторитетом для мільйонів. Він говорив українською, а його «Не бійтеся!» потрапляло просто в нерв суспільства, яке століттями привчали боятися начальства.

Під час нашого перебування в Римі Андрій Васькович повідомив, що бельгієць Вік Ван Брантегем, який відповідав за всю логістику роботи журналістів, шукає людину для безпосередньої роботи з пресою. Я погодився.

По дорозі до його офісу ми зустріли знайому Андрія, журналістку. Почувши, куди ми йдемо, вона розсміялася так, ніби мене щойно призначили приборкувачем тигрів без клітки. «Не заздрю,- сказала вона.- Ван Брантегем страшенно запальний». Вона вжила більш грубе слово, яке я не хочу повторювати.  Після такої характеристики я вже морально готувався або до службового розстрілу, або хоча б до публічної прочуханки.

Насправді все виявилося значно прозаїчніше. Ми поговорили, швидко порозумілися, і жодного монстра я не побачив. Лише один раз, уже в аеропорту під час зустрічі Папи, через невеликий організаційний збій він справді зашипів так, що журналісти могли подумати: бельгійці теж мають власний різновид бойової кобри. Але на цьому все й закінчилося. Я чітко дотримувався логістики, і наші стосунки стали цілком робочими.

Зате справжній сюжет для комедії стався у Львові.

До стадіону, де мав служити Папа, ми їхали двома автобусами. По дорозі потрібно було забрати з готелю журналістів найбільших світових медіа - CNN, BBC та інших. Саме там на них чекав Вік Ван Брантегем.

Але якийсь місцевий начальник, мабуть, вирішив, що маршрути існують лише для слабкодухих, і наказав водієві їхати прямо. Я цей момент прогавив.

Коли ми прибули на стадіон, мене наче холодною водою облили. До початку богослужіння залишалися лічені хвилини, а CNN, BBC та решта світової преси дисципліновано чекали автобус, який уже героїчно виконував зовсім іншу місію.

Я почав телефонувати Віку. Звісно, саме в цей момент мобільний зв'язок вирішив узяти вихідний - через сотні тисяч людей мережа просто перестала працювати. Автобуси вже поїхали. Картина вимальовувалася така, що мені навіть стало цікаво, якою мовою бельгійці висловлюють емоції у критичних ситуаціях.

Врятував нас генерал міліції. Він просто наказав виділити міліцейський автобус, який і привіз журналістів.

Здавалося б, усе. Але ні.

Поки ми їхали, офіційний вхід уже закрили. Зате в паркані знайшлася дірка-мабуть, єдина неузгоджена архітектурна деталь усієї операції. Біля неї чергував силовик, щоб ніхто не проліз без запрошення.

На щастя, наш супроводжувач зумів домовитися. І ось журналісти найбільших світових телеканалів, які зазвичай урочисто входять через центральні входи президентських палаців, чемно, один за одним, зігнувшись удвоє, пролазили крізь дірку в паркані. Думаю, такого ексклюзивного сервісу CNN і BBC не отримували більше ніде у світі.

Найдивовижніше, що Вік Ван Брантегем цього разу навіть не сварився. Можливо, він теж зрозумів: коли вже журналісти міжнародного рівня повзуть через паркан, лаятися просто недоречно.

Макет вівтаря в Києві, на якому мав Папа правити службу

Минуло 25 років, і сьогодні я переконаний: той візит став одним із наріжних каменів майбутньої Помаранчевої революції. Він навчив нас не боятися. Народ, який побачив іншу якість стосунків між людьми і владою, між людиною і Богом, уже не міг повернутися до колишнього ярма. І хоч би як сьогодні дехто намагався повернути колесо історії назад, психологічну межу - ми вже давно перейшли.