11 лютого Верховна Рада 260 голосами ухвалила закон про встановлення по всій країні щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання. 6 березня президент Володимир Зеленський підписав цей закон (повна назва документа — Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вшанування пам’яті співвітчизників, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації»). Днями ж цей документ набув чинності.

«Детектор медів» проаналізував, чому це рішення без перебільшення можна назвати історичним у контексті виходу нових практик пам’яті на загальнонаціональний рівень. А також чому це є прямим свідченням, що ми непомітно для себе стаємо суспільством, для якого пам’ять є важливою частиною щоденного життя.

Основна суть цього закону полягає у систематизації та закріпленні на державному рівні низки практик і ритуалів ушанування загиблих під час російсько-української війни. Також документ посилює та впорядковує державні політики пам’яті, запроваджує нові інструменти для вшанування і виводить низку важливих практик на загальнонаціональний рівень.

Однією з ключових практик пам’яті, використання яких на загальнодержавному рівні регламентує новоухвалений закон, є хвилина мовчання, що відбувається в Україні щодня о 9:00. Розвитком цієї практики пам’яті, що утворилася ще у 1919 році в пам’ять про жертв Першої світової війни, в Україні в останні роки займається громадська організація «Вшануй», однією зі співзасновниць якої була медійниця та військовослужбовиця Ірина Цибух, що загинула влітку 2024 року на фронті.

«Вшануй» регулярно проводить акції хвилини мовчання в Києві й інших українських містах, до яких можуть долучитися всі охочі. Саме ця організація зробила і продовжує робити величезний внесок у популяризацію (а направду переосмислення) практики хвилини мовчання під час повномасштабної війни. І почасти на цій хвилі поширення цієї практики вшанування держава врешті вирішила закріпити її на юридичному рівні та надати їй чіткого регламенту проведення. Відтак, це можна вважати черговою перемогою експертного й активістського середовища в полі розвитку національних політик пам’яті в Україні.

Таким чином цей закон фактично закріплює на державному рівні цю щоденну практику пам’яті та створює рамку для підтримки її практикування у різних сферах суспільного життя: від державних заходів — до згадки у засобах масової інформації.

Основні положення новоухваленого закону щодо загальнонаціональної хвилини мовчання:

На законодавчому рівні встановлюється щоденна хвилина мовчання. Її проводитимуть щоранку о 9:00.

Під час проведення хвилини мовчання вшановуватимуть загиблих військовослужбовців, добровольців, рятувальників, медичних працівників, журналістів, волонтерів, а також цивільних осіб, що загинули внаслідок російської збройної агресії.

Про початок і завершення хвилини мовчання інформуватимуть місцеві органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Інформування відбуватиметься в громадських просторах, на підприємствах і в державних установах.

Оголошення загальнонаціональної хвилини мовчання також здійснюватиметься через медіа (незалежно від їхньої форми власності), а також через системи оповіщення й інформування у сфері цивільного захисту.

Окрім хвилини мовчання, цей закон закріплює регламент проведення і низки інших меморіальних практик. Зокрема це стосується вшанування жертв Голодомору 1932—1933 років. Щороку в четверту суботу листопада о 16:00 проводитиметься загальнонаціональна хвилина мовчання у пам’ять про тих, хто загинув під час масового штучно організованого радянською владою голоду в 1932—1933 років. Одночасно відбуватиметься всеукраїнська акція «Запали свічку» (за проведення цих заходів та інформування про них відповідатимуть органи місцевого самоврядування). Завдання ж розробити рекомендації щодо організації та проведення цих меморіальних практик держава поклала на Український інститут національної пам’яті.

Ухвалення цього закону, особливо в частині, що стосується проведення загальнонаціональної хвилини мовчання, є без перебільшення історичним рішенням. Щонайменше тому, що воно є важливим прикладом наближення національних політик пам’яті (які, треба визнати, далеко не завжди в українських реаліях відповідають реальному суспільному запиту) до об’єктивної дійсності за вікном, у якій суспільство активно виробляє та впроваджує нові практики вшанування тут і тепер, не чекаючи, доки держава випрацює їх.

Ситуація, коли держава у завданні випрацювання нових політик пам’яті «не встигає» за часом, не є унікальною. Проте, якщо раніше вона часто призводила до певного розриву між державним баченням екосистеми пам’яті та реальністю, в якій практики часто випереджали політики (або й взагалі часом існували без них), то нині виглядає на те, що держава поступово вчиться брати на озброєння вже розвинуті громадським сектором й експертами практики пам’яті.

І це надзвичайно важливо як мінімум із двох причин. По-перше, тому що лише держава може дати меморіальним практикам рамкову підтримку на законодавчому рівні. А це сприяє не лише поширенню цих конкретних практик, але й загалом стимулює розвиток культури пам’яті в країні. По-друге, усвідомлена робота держави з системою різних практик пам’яті наближає нас заразом і до витворення продуманих і ґрунтовних політик пам’яті, що відповідають реальним запитам і потребам суспільства.

У контексті ж саме хвилини мовчання, що за останні два роки набула поширення в різних регіонах України, ухвалення цього закону можна вважати дуже цінним прикладом того, як наші меморіальні практики заразом стають політиками пам’яті — тобто коли в основу наших політик закладено саме те, що суспільство справді практикує.

Цей «контакт» між реальним середовищем пам’яті та державою важливий і для того, аби нові політики пам’яті, які держава витворює і витворюватиме, не були відірвані від реальності та не існували «у вакуумі», а відображали реальні потреби і запити суспільства, що проходить через велику війну й просто зараз витворює свій новий меморіальний проєкт і нову культуру пам’яті.

Але для цього надзвичайно важливо, щоби державні інституції, що беруть участь у витворенні та реалізації політик пам’яті (до прикладу, Український інститут національної пам’яті) взаємодіяли як з експертним полем, так і з громадянським суспільством щодо теми меморіалізації війни. Наразі виглядає на те, що над цим ще треба працювати. Зокрема в своєму свіжому інтерв’ю директор Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров про взаємодію з експертним середовищем і громадським сектором говорить наступне: «Важливо фокусувати зусилля на роботі з тими представниками експертного середовища, які дійсно зацікавлені у взаємодії, а не конкуренції». В реальності, де саме експертне середовище в полі пам’яті є тим стейкхолдером, що працює і на місцях, і з органами державної влади, ділиться експертизою та ініціює діалог, держава в особі УІНП мала б не говорити про конкуренцію з його боку, а навпаки — зробити крок назустріч. У ситуації ж із законом про загальнонаціональну хвилину мовчання було б дуже доречно, аби УІНП, на який держава поклала відповідальність, розробив рекомендації щодо організації та проведення низки меморіальних практик, зробив це саме у тісній співпраці з експертним середовищем.

Але попри окремі складнощі, ухвалення цього закону є чітким доказом, що українське суспільство за останні роки пройшло надзвичайно важливий шлях у розбудові нового національного меморіального проєкту. І хай би скільки роботи в цьому напрямку ще не лишалося попереду, вже очевидно, що точку неповернення ми тут пройшли: пам’ять для українського суспільства вже ніколи не буде чимось стороннім або незначущим, а держава (хай би як хотіла) вже не зможе одноосібно ухвалювати важливі рішення в цій сфері, або ж узагалі ігнорувати її.

Відтак єдиний шлях, що залишається — це відкритий діалог про те, як ми хочемо, щоби про цю війну та її героїв пам’ятали нині та в майбутньому. І заради цього точно доведеться шукати компроміс, робити необхідні кроки, дослухатися та вчитись одне в одного. Лише тоді таких успішних прикладів у полі пам’яті, як закріплення на державному рівні низки меморіальних практик (зокрема й хвилини мовчання), ставатиме більше.

Ілюстрація: ChatGPT